Перша хвиля
У перші роки незалежності в Києві негайно звідусіль усунули назви вулиць, пов’язані з іменем Леніна. І не тільки вулиць – зловісний «дєдушка» фігурував у такій кількості власних назв, що нині аж не віриться. Далі ще кілька років відбувалася більш-менш системна робота: з вулиць міста прибирали імена найодіозніших радянських діячів. Одні іменували по-новому, іншим повертали історичні назви.
Варто зауважити, що навіть тисячу разів історичні, однак імперські назви вулицям не повертали. Так Фундуклеївська (на честь губернатора імперських часів), побувши трохи вулицею Леніна, стала вулицею Богдана Хмельницького. А Миколаївська (на честь царя Миколи ІІ), що за совка називалася Карла Маркса (ми в дитинстві казали «Карламарла»), отримала ім’я Архітектора Городецького. Ці назви чудово прижилися: Хмеля у Києві завжди поважали, а Владислав Городецький для багатьох киян – взагалі культовий персонаж.
Звернімо увагу на деталі. Вулиця, яку упродовж півтораста років називали іменами VIP-персонажів актуальних на той момент державних утворень, отримала ім’я засновника ранньомодерної козацької держави. А щодо Владислава Городецького, то, здається, жоден інший діяч, окрім нього, не мав права дати ім’я цій вулиці: тут добрячий квартал займає будівля колишньої меблевої фабрики за його проектом, а з верхньої точки відкривається огляд найвідомішої споруди майстра – Будинку з химерами. Тобто, назви давалися не навмання, а в результаті ретельного аналізу.
З віддалі часу помітно, що перейменування вулиць не мало би бути окремим процесом: разом із ним мав би відбуватися і демонтаж пам’ятників багатьом радянським персонажам, і активна роз’яснювальна робота серед мешканців перейменованих вулиць. Не те, щоб пам’ятники найогиднішим діячам, як-от Косіор, не прибирали з очей. Але, до прикладу, у сквері на вулиці Олеся Гончара ще довго стовбичив монумент «сталінському соколу» Чкалову (попередньому «власнику» назви скверу), а на Липській – комуняцькому діячеві, одному із засновників моторошної ВЧК Петровському.
Причина проста: шалений опір змінам на усіх рівнях суспільства. Ще тоді почалися балачки на знайомі й нині теми: «це все наша історія, не можна нічого викидати, от і Кобзар казав…», «він же ж любив Україну!», «це світова величина!», «зміна табличок дорого обійдеться місту, краще б віддали гроші пенсіонерам!». Одні робили подібні заяви, бо мали зиск із спільного медійного та культурного простору з Росією чи ще якийсь бізнесовий інтерес, інші – бо мали добряче промиті ще радянською пропагандою мізки, треті – бо так чи інакше залежали від перших чи других. Кожен, хто намагався називати речі своїми іменами, негайно отримував ярлик радикала, а його позиція оголошувалася деструктивною.
Друга хвиля
Комісія з перейменувань наче і працювала, але її коліщатка все частіше пробуксовували, аж поки фактично не зупинилися за часів «пізнього Кучми». Зате мрії про перейменування нікуди не поділися і навіть потроху ширилися серед мешканців міста. Мій колега зітхав: «Та скільки ж я буду жити на вулиці імені того бандита Боженка? Хочу вже нарешті гордо писати адресу «вулиця Казимира Малевича». Говорять-говорять, та ніяк не ухвалять!» А я йому: «Можна подумати, мені приємно жити на Червоноармійській! Я хочу на Велику Васильківську». Запит на перейменування цих вулиць був настільки потужний, що омріяні назви почали функціонувати паралельно до офіційних. Деякі офіси та підприємства навіть ставили їх на бланки листів, а поштарі без проблем знаходили потрібну адресу.
З перейменуванням обох згаданих вулиць трапилися цікаві пригоди. «Малевича» Київрада спочатку відхилила, бо, буцімто, скоро Євро-2012, а на усіх мапах позначено «Боженка», люди заблукають. От який футбольний фанат попхався б на ту вулицю над Либіддю? Утім, Малевича після Євро таки увічнили. А от моя Велика Васильківська довгенько чекала на повернення історичної назви. Ще у 1997 р. Київрада проголосувала за те, щоб позбутися Червоноармійської. Але трапилися якісь загадкові підкилимні ігри. Документ на перейменування з якогось дива підмахнув депутат Київради, голова комісії з правопорядку та боротьби з організованою злочинністю Микола Грабар. От не повірю, що він як правник не знав, що має стояти підпис міського голови. Оскільки підпис був «не той», голосування оголосили недійсним. У 2005 р. (так, після Помаранчевої революції і за президентства мегапатріотичного Ющенка) була спроба повернутися до питання, але рішення так і не було прийняте Київрадою. А на те, що у 2011 р. за Януковича вдасться таки дотиснути рішення, особливих надій не було. Ну, тодішні депутати і не проголосували.
Великій Васильківській нарешті повернули історичну назву аж у 2014 р., одночасно пішли з київських вулиць у небуття (сьогодні сказали б «слідом за російським кораблем») Щорс, Горький, Кутузов та інші нікому нині не цікаві персонажі, а Московський проспект став Проспектом Бандери. Тоді ж для мене стало відкриттям, що у моєму місті на Липках все ще існував провулок Чекістів. Двадцять з гаком років у незалежній державі, яка добряче постраждала від дій ЧК! Тепер це провулок Костя Гордієнка. І я досі дивуюся: от чого було так роками чіплятися за ту Червоноармійську?
Комісія з перейменувань доволі активно працювала упродовж 2014 – 2019 рр., Київрада видавала рішення, міський голова підписував. Друга хвиля перейменувань радувала мешканців міста (а декого, навпаки, доводила до сказу), але останні пару років це було, м’яко кажучи, не цунамі, а якесь тихе ляпання – масових перейменувань не траплялося, хоча потреба була і суспільний запит також. Зате усе голосніше лунали розмови на теми, згадані вище.
Незмарнований третій шанс
Нині у справі повернення притомних топонімів, як і ще багато у чому, мусимо доробляти те, що мали залагодити ще 30 років тому. Але зверніть увагу, що між першою і другою хвилями перейменувань київських вулиць минуло майже два десятки років. Як на мене, події останніх тижнів варто оцінювати, тримаючи у голові цей факт.
Отже, коли Київрада виставила на голосування по кілька варіантів назв для двох тисяч столичних вулиць, інтелектуальна спільнота обурилася, закричала, що це профанація, що епохальні речі не робляться нашвидкуруч. Я також кричала. Більше того, я вважаю, що рішення мали ухвалювати фахівці, які знають, про що йдеться, жодного народного голосування не повинно було бути. Ми ж щодо болячок радимося з лікарем, а не визначаємо, як лікуватися, за допомогою голосування різних добрих і не дуже людей, правда? То чому вважається, що гуманітарні знання – це щось загальнодоступне й усім відоме?
Але будь-який факт треба розглядати у контексті. А контекст кампанії з перейменувань наступний. І комісія, і депутати Київради – не космічні прибульці, вони також пам’ятають про ті 20 років між двома попередніми хвилями перейменувань. У 1991 р. усі теж думали, що от просто зараз Україна стане собою, усе радянсько-колоніально-імперське забудеться, як страшний сон. І що? Тому, при ближчому розгляді, рішення перейменувати усе за раз не таке вже й погане. Ми чекали занадто довго, а тут трапився шанс. Коли з’явиться наступний – невідомо. Тож шанс і не змарнували.
Що ж до голосування – то це спроба розмазати відповідальність на усе суспільство. І я схильна її пробачити, що й усім рекомендую. Так, чим ближче до кінця списку, тим менше голосів по кожній позиції. Але я знаю чимало людей, які витратили по кілька годин і таки проголосували за усі назви. Бо ми вже знаємо, як воно буває, коли голосування вважають таким, що не відбулося. Як ото Червоноармійська 20 років не могла стати Великою Васильківською.
Так, у списку нових назв є певна плутанина і майже дослівні повтори, які будуть заплутувати таксистів і усіх, хто живе в інших районах. Але маємо комісію, яка тепер мусить утрусити всі нестиковки і, сподіваймося, зробить це кваліфіковано. Щось критикувати вже пізно, тож дамо людям спокійно завершити важливу справу.
Топоніми майбутнього
Колись я гостювала у курортному німецькому містечку Куксхафен. Мешкала у мікрорайоні, збудованому за межами історичного міста десь у 1980-х. Вулиці дільниці були концептуально названі іменами німецьких композиторів. Дві магістралі – Бах- і Вагнер-штрассе, менші – уся класична решта. Я квартирувала на Шуберт-штрассе, шалено заздрила німцям щодо таких чудових назв і намагалася уявити десь у нас «композиторський», «художницький» чи ще якийсь «культурницький» квартал. Чесно кажучи, якось не дуже уявлялося.
Це я ось до чого. Міста зростатимуть, поглинатимуть навколишні села, забудуються раніше незаселені ділянки. І все це має власні топоніми, які було би варто зберегти. І взагалі, проблеми міського неймінгу варто б вирішувати системно. Для початку, створити комісію з міської топографії у нормальному професійному складі: історики, краєзнавці, філологи, мистецтвознавці, культурологи, представники профільних структур, як-от Інститут Нацпам’яті. І все. Ніяких політиків (тобто депутатів міськради), ніяких незрозумілих функціонерів у її складі. Тільки профі. Вони мають укласти щось на зразок методички, де окреслять певні правила іменування/перейменування, та й будуть за нею потихеньку працювати.
Як на мене, пріоритет має бути наданий історичним назвам місцевостей. Щоб не вийшло, як з недопереіменованим київським Червоним хутором і відповідною станцією метро. Хтось десь сказав, що назва походить від солдатських казарм з червоної цегли, а насправді так назвали «куток» села Осокорки, коли його почали забудовувати у 1930 р., тобто акурат за Сталіна. «Спасибі» київському метрополітену за збереження історичної назви. Натомість кожен хоч якось дотичний до історії киянин не пробачить розумакам у керівництві метро ані втрату історично значущої назви «Берестейська», ані обрану «народом» назву «Ботанічна», яка на думку фахівців мала би бути «Звіринецькою» – за історичною назвою місцевості. Тож ніяких голосувань – важлива тільки думка профі.
Інша важлива складова – персонажі, у якийсь спосіб пов’язані з місцевістю і гідні того, щоб їхніми іменами називали вулиці. І головне – позбутися радянської системи неймінгу, коли усі головні вулиці в усіх містах були «Леніна». Не треба, щоб тепер усі були «Хмельницького» чи «Героїв Маріуполя», за усієї поваги до них. Дуже не хочеться, щоб усі міста за неймінгом скидалися на дачні масиви радянських часів, коли на кожному знайдеться «Ягідна», «Квіткова» і ще якась подібна вулиця. Коли вже зовсім нічого не вигадується, і новий квартал будується у чистому полі, можна скористатися німецьким досвідом – у нас стільки діячів культури, що на всіх вистачить.
