Проте вони будуть жити в мирі. Принаймні, якийсь час. А ми будемо розповідати їм, як це було. З казками, вигадками та виключно в тому світі, який дозволить наш нервовий стан, аби ніколи не повертатись ані у 2014, ані у 2022.
Зараз нам здається, що ми будемо виховувати їх войовничими та готовими до війни. Проте, це лише здається. Кожен долучиться до розбудови загальної безпеки, до навчання військовій справі зі школи. До організації суцільної підготовки до війни, яка більше не має статись. Але це в суспільному житті. Вдома, для своїх, ми будемо бажати одного: максимально вберегти їх від життя під сиренами повітряних тривог та з наборами павербанків. Із запасами води, їжі та на тривожних валізах. Ми не будемо готувати їх до сьогодення. Ми будемо захищати їх від нього всіма доступними способами.
Ми будемо розповідати їм, як ми встояли, як зберегли Незалежність. Як билися та перемагали. Про себе, наших рідних та друзів, та подвиги на фронті та в тилу. Про казуси, жарти. Навіть про “диктатора” Зеленського у виконанні Трампа. Але ми не будемо розповідати нашим онукам про Бучу, Маріуполь та Бородянку в подробицях. Ми не будемо мовчати. Але ми будемо точно такими, як були наші дідусі та бабусі, коли розмова заходила про Другу світову війну. Мовчазними з сумними очима. Лише зараз стає зрозумілим, чому ми так мало чули подробиць про справжнє горе. І це переконує в тому, що ми будемо так само ховати його в собі, сподіваючись що наші онуки зможуть прожити все життя без воєн та епохи змін. В тому чудовому світі, який ми мусимо залишити в спадок. Без війни. Без страждань. Без росіян.
Тому, ми маємо заздрити нашим онукам вже. І зробити все, тут і зараз, аби ця заздрість стала реальністю. І вони могли захопливо читати нових Орвелів, Ремарків та Гемінґвеїв, дивитись власне кіно про нашу війну та пишатись. Пишатись кожним з нас. Щиро та без сумніву.