Перший розділ, «Сенс смерті», починається із нагадування про неминучість умирання будь-якої людини (попри рекордне зростання тривалості життя) та еволюцію поглядів західного суспільства на цей процес. До 17 століття смерть була буденним процесом, потім – соціалізованим та почасти сентиментальним, а з кінця 20 століття – приховано-індивідуалізованим.
«Щороку в усьому світі помирає близько 59 млн людей: це приблизно все населення світу в часи, коли ізраїльтянами правив цар Давид».
Фергюсон поділяє думку, що на смерть приречені не лише окремі люди, але й весь наш біологічний вид. Умови для проживання на Землі стануть нестерпними уже за мільярд років, і навіть якщо ми опануємо Всесвіт, то через сотні трильйонів років все одно згаснуть останні зорі.
Однак «кінець світу» настане значно раніше – у цьому переконують більшість основних релігій світу та сучасних радикальних сект (і автор більш-менш докладно переказує їхні апокаліпсиси, як записані в книжках, так і здійснені в реальності).
«Можна було б подумати, що науковий прогрес зрештою звільнить людей від релігійної та псевдорелігійної есхатології». Втім, сталося навпаки – 20 століття принесло нові страхи: тріумф комунізму, ядерну зиму, голод через перенаселення планети. «Сьогоднішні новоявлені міленіалісти – це пророки катастрофічних кліматичних змін».
Однак «попередження про неминучий кінець світу (як крик «Вовки!» в дитячій оповідці) ризикують втратити довіру через те, що їх вельми часто повторюють» – різних «кінців світу» нарахували понад 100 штук.
Нарешті Фергюсон наводить статистику масових гибелей, з якої випливає, що: а) епідемії значно більш смертоносні за війни; б) 20 століття було не найкривавішим, якщо рахувати відсоток загиблого населення, а не абсолютні цифри; в) кількість жертв «звичайних» убивств по 1-3 особи у 1820-1950 роках (9,7 млн) поступається лише кількості загиблих у світових війнах і перевищує втрати від будь-якого іншого конфлікту.
У другому розділі, «Цикли й трагедії», йдеться про спроби передбачити настання біди. Фергюсон описує циклічні моделі пояснення світового устрою від Біблії до аналізів «арабської весни». Найважливішими трендами в історії є довгострокові демографічні та економічні коливання, однак «будь-який циклічний процес має зазнавати впливу виразно нециклічних сил: екстремальних перепадів клімату, пандемій і технологічних перебоїв, а також великих конфліктів». Проблема циклічних теорій, за Фергюсоном, полягає в тому, що вони приносять реальну складність життя в жертву моделі, відтак ведуть до помилкових висновків (Америка досі не занепала всупереч безлічі прогнозів з 1970-х рр.).
Потім автор полемізує із концепцією Джареда Даймонда про колапс цивілізацій та способи його відвернення. Фергюсон наголошує, що держави не подібні до окремих людей і сильно відрізняються між собою, тому універсальної методики вирішення проблем бути не може: «Кризи не надаються на нормальний розподіл так само, як і держави».
Далі йдеться про «прокляття Кассандри». Майже завжди про наближення катастрофи хтось попереджає, але більшість не дослухається: «Лихо важко уявити, якщо воно ніколи раніше (чи останнім часом) не траплялося, якщо його унеможливлює помилковий консенсус чи в його масштаб неможливо повірити, або ж просто тому, що воно здається надто абсурдним». «Пророк» може бути непереконливим, лідери – заручниками «нестачі розуму, ідеологічної зашореності, неприхованого боягузтва чи бюрократичних патологій», а експерти – здатними відкидати нові теорії через брак фактів та просто помилятися (наприклад, в оцінці ймовірності Брекзіту).
Громадськість ж взагалі стає жертвами кількох десятків когнітивних пасток. Наука перемогла багато релігійних забобонів, але не зробила менш ірраціональною людську натуру. «Під час війни, як і під час пошестей, ми, люди, маємо дивну схильність вірити в те, що саме ми як окремі особи виживемо».
Третій розділ присвячений концепції «сірих носорогів», «чорних лебедів» та «царів драконів». Перші – це «небезпечні, очевидні й надзвичайно ймовірні» події, які ми вповні усвідомлюємо, лише коли вони починаються (Перша світова й COVID‑19 мають набагато більше спільного, ніж здається). Другі – це рідкісні події, «які здаються нам неможливими» з нашого досвіду. Треті – настільки екстремальні явища, що їхній масштаб не піддається прогнозуванню.
На прикладах невдалих прогнозів погоди та економічних спадів Фергюсон показує складність передбачення катастроф у людських суспільствах – складних системах із нелінійними наслідковими зв’язками. «У широкому розумінні історія – це взаємодія природної та антропогенної складностей. Було б неймовірно, якби цей процес був результатом передбачуваних схем».
Далі кількадесят сторінок присвячено опису найбільших природних катаклізмів минулого – вивержень вулканів, повеней і землетрусів – та їхнього впливу на клімат і населення.
Наприкінці автор робить висновок: «спокусливо, але неправильно розділяти катастрофи на природні й антропогенні». Хоча стихійні лиха не залежать від людської поведінки, на проблему їх перетворює лише наявність поселень та реакція їхніх мешканців. Так само і війни можуть мати цілком природні причини. «По-перше, важливо, чи лихо вразило густонаселену частину планети, а по-друге, чи вплинуть жертви і наслідки руйнувань в епіцентрі й навколо нього на більш віддалені регіони… Одне слово, найважливіша ознака катастрофи – поширюються її наслідки чи ні: себто чи розпросторюється цей удар життєвими біологічними мережами або людськими соціальними мережами».
Четвертий розділ, «Мережевий світ», можуть пропустити ті, хто читали попередню книгу Фергюсона «Площі та вежі». Тут автор коротко окреслює вплив людських мереж на поширення інформації, відтак – на політичний курс держав, починаючи «мережеву історію» з приматів. Він нагадує шість ключових ідей науки про людські мережі: 1) жоден не є самотнім островом; 2) люди тягнуться до схожих; 3) «знайомі» не менш важливі за «друзів»; 4) структура важливіша за склад; 5) мережі завжди змінюються; 6) мережі розбудовують мережі.
Наступні кількадесят сторінок Фергюсон відводить на короткий курс історії античних та середньовічних пандемій з особливою увагою до впливу Чорної смерті на європейське суспільство. При цьому він наголошує, що «хай як би винахідливо еволюціонували мікроби, вони здатні заражати людей лише настільки, наскільки це дозволяють людські мережі».
«Наукова омана», п’ятий розділ, являє собою детальну оповідь про хвороби, які супроводжували становлення нашого світу від завоювання Америки до Першої світової. У кожному з конфліктів мікроби забирали у рази більше життів, ніж вороги. Пароплави та залізниці «знищували відстані», але людство «постійно, хоч і ненавмисне, оптимізувало мережі й поведінку, що пришвидшувало передання заразних патогенів».
Другу частину розділу присвячено історії боротьби із хворобами – від чуми у Флоренції 1350 року до «іспанки» 1918-го. Однак і тут не йшлося про безперервний тріумфальний наступ науки: «На кожен крок уперед, який робили бактеріологи й вірусологи, припадав помилковий крок у хибному напрямку, як-от френологія і євгеніка».
Отже, наука давала в руки імперіалістам нові інструменти для завоювання світу, а імперіалізм призводив до поширення нових хвороб. А насамкінець «Світ охопила не лише вірусна інфекція, а й ідеологічна пандемія» комунізму та нацизму.
На початку шостого розділу, «Психологія політичної некомпетентності», Фергюсон солідаризується з думкою про те, що лідери насправді не так вожді, як заручники владних структур та населення. Отже, вони здебільшого пливуть за течією бюрократичної інерції та народних очікувань, а відтак не завжди належно реагують на катастрофи. Але на прикладі масових голодів в суспільствах зі справжньою політикою (Бенгалія, Ірландія) та тоталітарних (СРСР, Китай) автор показує, що «різниця між вікторіанцями-лібералами й радянськими комуністами має бути зрозумілою. У випадку Ірландського голоду природа у вигляді нового патогену відіграла значно важливішу роль. Український Голодомор, навпаки, здебільшого був наслідком дій людини, зумисного планування».
Однак «самих лише демократичних інститутів недостатньо для того, щоб запобігти всім різновидам катастроф, незалежно від того, як ми їх класифікуємо – як природні чи як антропогенні». Понад те, «демократія може убезпечити країну від голоду, але вона точно не може захистити її від військових катастроф», – і на прикладі Британії у двох світових війнах автор показує це.
Завершується розділ нагадуванням на прикладі колапсів імперій, що вбачати причини катастроф лише у неправильних рішеннях лідерів – хибне спрощення.
Сьомий розділ, «Від грипу в стилі бугі-вугі до Еболи в місті», є фактичним продовженням попереднього. На початку в ньому описується американська пандемія азійського грипу 1957-1958 років у детальному порівнянні з COVID‑19 з точки зору впливу на суспільство. «Зрештою, Холодна війна становила таку безпрецедентну загрозу (термоядерної війни), що в народній свідомості традиційні загрози людству з боку мікробів дещо відступили на задній план». Потім Фергюсон побіжно оглядає перші спалахи СНІД та Еболи, а також звертає увагу на передбачення теперішньої пандемії.
2002 року астрофізик Мартін Ріс та психолог Стівен Пінкер побилися об заклад з приводу майбутнього людства. Ріс наполягав, що до 2020 року одна-єдина «подія біотероризму або «біопомилки» призведе до мільйона людських втрат». Пінкер, натомість, «підтримував теорію епідеміологічного переходу – віри в те, що завдяки прогресу в медицині інфекційні хвороби були переважно подолані, а головною завадою для тривалішого життя лишилися хронічні недуги». Перемога, очевидно, залишилася за Рісом, і Фергюсон пояснює, чому: 1) досі не винайшли ефективних вакцин від низки хвороб, як-от малярії; 2) продовження розселення людства у «диких» місцевостях і споживання тамтешніх тварин призвели не лише до відродження старих хвороб (чуми), але й появи нових (мавпяча віспа); 3) розширення авіаційного трафіку пришвидшує зараження; 4) «зміни клімату спричинили появу нових «мисливських угідь» для хвороб»; 5) скорочення бюджету ВООЗ.
У восьмому розділі, «Фрактальна геометрія катастроф», пояснюється, що «масштабні події на кшталт розвалу імперії формуються з численних менших, але подібних катастроф, і кожна з них – це мікрокосм цілого, хоч і в інших масштабах». При цьому, «З кожним кроком на шляху технологічного прогресу масштаб потенційних катастроф зростає… і що рідкіснішими вони стають, то більше ми схильні пов’язувати їх із надзвичайними обставинами». Фергюсон розрізняє два типи помилок: активні та латентні. «Активних помилок припускаються люди, які перебувають «у прямому контакті з інтерфейсом “людина – система”», і їх часто називають помилками, спричиненими людським фактором… Натомість латентні помилки – це «відкладені наслідки технічних й організаційних дій та рішень, як-от перерозподілу ресурсів, зміни рангу чи регулювання штату».
Ці тези автор ілюструє розборами загибелі «Титаніка» 1912 року, «Гінденбурга» 1937-го, авіакатастрофи над Тенерифе 1977-го, вибухом «Челленждера» 1986-го та Чорнобиля (у порівнянні із інцидентом на Три-Майл-Айленді 1979-го). Він приходить до висновку, що «більшість катастроф відбувається тоді, коли складна система виходить з ладу, зазвичай унаслідок якогось незначного збурення». А от сталося це через надмірну концентрацію повноважень в одних руках (в СРСР) чи, навпаки, надмірну розосередженість «між надто численними федеральними органами, а також установами штатів і місцевих урядів» – не принципово.
Дев’ятий розділ, «Пошесть» – то спроба аналізу COVID‑19, зроблену в ті часи, коли про закінчення пандемії годі було й мріяти. Фергюсон критикує надмірну увагу світу до змін клімату на шкоду увазі до хвороб. «Для середньостатистичного американця напередодні пандемії шанси померти від передозування були в 200 разів вищими за шанси загинути від катастрофічного шторму, а шанси загинути в автокатастрофі – у 1500 разів більші за шанси загинути під час повені. Але у 2018 році кількість американців, яких убили грип і пневмонія (59 120), була значно більша за кількість загиблих в автокатастрофах (39 404)».
Дісталося від автора за катастрофу не лише політикам-популістам чи чиновниками від медицини, але й медіа: «мало хто висловив каяття щодо дурнуватих статей, які з’явилися в Times, Washington Post та Vox у січні й лютому і які применшували загрозу пандемії та засуджували заборону Трампа на подорожі в Китай як расистські». Загалом, на думку Фергюсона, «інфодемія» фейків та некомпетентних заяв завдала не меншої шкоди за власне пандемію.
Десятий розділ, «Економічні наслідки пошесті», говорить сам за себе. «Найгірша частина епідемії в Америці, якщо йдеться про надлишкову смертність, закінчилася на початку червня. Але економічні наслідки пандемії ще навіть не відчувалися». Фергюсон погоджується з тим, що «насправді не було жодного співвідношення між суворістю запроваджених владою заходів й обсягами стримування хвороби», зате існує «статистично достовірний зв’язок був між суворістю обмежень та масштабом економічного колапсу».
Друга частина розділу присвячена наслідкам руху BLM. «Протести червня 2020 року породили доволі дивні видовища, які трохи були схожі на акти релігійної спокути, поширені в Європі в розпал бубонної чуми», а також «іконоборство» та «доносительство».
У підсумку, «як давним-давно казав Генрі Кіссінджер, лідерів зрідка винагороджують за те, що вони уникли катастрофи; значно частіше їх звинувачують за болючі профілактичні заходи, які вони радили».
Останній розділ, «Проблема трьох тіл», присвячений сучасній міжнародній політиці. «Уже на початку 2019 року було зрозуміло, що почалася нова Холодна війна – між США і Китаєм». Фергюсон написав цей розділ в такому ключі: «зрозуміло, що хоч хто б був приведений до присяги як президент США в січні 2020 року, ця нова Холодна війна стане головним викликом світовому порядку більшу частину його каденції».
Автор докладно зупиняється на інтелектуальних суперечках в Америці навколо китайських переваг і веде список провальних рішень Білого Дому в останні 30 років: «Кожна адміністрація президента США стикається з катастрофою, до якої вона найменше готова і на яку найбільше заслуговує». Однак російській агресії 2014 року приділено лише 5 рядків на 9 сторінок, і при цьому Фергюсон називає найбільшою катастрофою доби Обами передозування американців опіоїдами.
Наприкінці розділу автор знову повертається до американо-китайського протистояння доби Трампа із надмірною детальністю як на такий короткий відтинок часу. Завершується текст так: «Постає питання (і найкращий аргумент на користь Холодної війни): чи зможемо ми в цій темряві уникнути зіткнення з гарячою війною. Якщо вона трапиться, то наслідки цієї війни стануть значно більшою катастрофою, ніж найгірший сценарій розвитку COVID-19».
У висновках Фергюсон робить три припущення щодо пандемії: 1) «COVID-19 стане для соціального життя тим, чим СНІД був для життя сексуального: він змінить нашу поведінку, але аж ніяк не достатньо для того, щоб відвернути значну кількість передчасних смертей»; 2) «з більшістю великих міст не буде покінчено»; 3) збалансувати стосунки між поколіннями не вдасться.
Який же вплив мають пандемії та світові війни на людство? «Катастрофи поділяють нас усіх на три групи: тих, хто передчасно помирає, щасливих вижилих і назавжди поранених або травмованих… (Пам’ятаєте Ніцшеве: «Те, що мене не вбиває, робить сильнішим»?) Деякі міста, корпорації, держави та імперії розпадаються під тиском потрясінь. Інші виживають, хоч і слабнуть. Але третя, ніцшеанська категорія, стає сильнішою». Більше того, «Пошесті не стримують прогресу, якщо він відбувається… Якщо ця катастрофа спричинить потрясіння в застійних інститутах, то є шанс, що ми побачимо повернення до прогресу там, де до 2020 року найвиразнішою тенденцією був занепад. Убивши ті частини нашої системи, які не пройшли це випробування, COVID-19 може зробити нас сильнішими».
Насамкінець автор перераховує кількадесят найімовірніших загроз людству, від супервулканів до штучного інтелекту, а також згадує найкращі літературні антиутопії. Однак, завершує Фергюсон, «на щастя більшості, життя після катастрофи продовжується – трохи змінене, але на загал воно лишається неймовірно, заспокійливо, до нудного таким самим».
Висновки в книзі також є, але вони винесені до її вступу. Ось головні з них:«Які загальні уроки можна винести з історичного дослідження катастроф? По-перше, більшість лих просто неможливо передбачити. Найбільші катастрофи в історії, від землетрусів до війн і фінансових криз, визначалися випадковим або степеневим розподілом. Вони належать до сфери непевності, а не ризиків. По-друге, катастрофа має забагато форм, щоб з ними можна було працювати за допомогою конвенційних підходів до зниження ризику. По-третє, не всі загрози глобальні. Однак що більш мережевим стає людське суспільство, то більший потенціал для поширення зараження, і не лише біологічного. Нарешті, упродовж усієї історії в часи глибокого соціального потрясіння спостерігалась тенденція до того, що релігійні та квазірелігійні ідеологічні імпульси перешкоджали раціональним реакціям».
«Наступна катастрофа, мабуть, не буде пов’язана з кліматичними змінами, тому що з нами майже ніколи не трапляються ті лиха, на які ми очікуємо. Найімовірніше, це буде якась інша загроза, про яку більшість із нас і гадки не мають».«Усе, що можна робити, – це навчатися на уроках історії, як збудувати такі соціальні й політичні структури, які будуть щонайменше стійкими, а в найкращому випадку ще й антикрихкими; як не впасти в самобичувальний хаос, який часто притаманний суспільствам, що потерпають від катастрофи; і як опиратися звабливим голосам, які пропонують тоталітарне правління або світовий уряд як необхідну умову для захисту нашого бідолашного біологічного виду й нашого вразливого світу».
* * *Ніл Фергюсон. Приреченість: політика і катастрофи. – Київ: Наш формат, 2022. – 496 с.