У перші ж дні російського вторгнення українські інституції та діячі культури виступили зі зверненням до міжнародної культурної спільноти про «культурні санкції» проти Росії. Своєю чергою, представники музичної сфери виступили за бойкот російської музики — точніше, за те, щоби її поставити на паузу. Протест підтримали дієвці культури не лише в Україні, але й у багатьох країнах Європи, до прикладу, у сусідній Польщі. Звісно, в Європі заборона носить не офіційний характер, а, радше, моральний. Подібно тому, як небажаною в Ізраїлі є музика Ріхарда Вагнера: вирок композитор підписав собі сам, своєю відверто антисемітською працею «Єврейство в музиці». Але в Україні буквально кілька днів тому Верховна Рада прийняла рішення про офіційну заборону російської музики в українських медіа та громадському просторі із передбаченням штрафу порушникам. Це стосується передовсім «попси», що досі панувала у салонах маршруток міських та міжміських перевізників. Академічні ж мистецькі установи – оперні театри, філармонії – російський репертуар прибрали самі у перші тижні війни.
На тлі цих процесів у березні-квітні у Facebook почали з’являтися заклики активістів долучитися до процесу дерусифікації й деколонізації Національної музичної академії України, що передбачає вилучення з її назви імені російського композитора Петра Чайковського. Йшлося як про вилучення, так і про заміну імені: наприклад, серед пропозицій було ім’я українського композитора Бориса Лятошинського, який багато років працював у Київській консерваторії.
Фейсбучні дописи швидко перетворювалися у «срачі», бо думки навколо Чайковського розходилися. Зректися його одній частині суспільства, вихованій на російській культурі, виявилось не так вже й просто. Тому одні відстоювали українське походження композитора, тримаючись за тінь його прадіда Федора Чайки (дарма, що Чайка зробив свій вибір на користь Російської імперії, зробившись із Чайки Чайковським). Інші, підігруючи першим, згадували-наспівували «Вийди, вийди, Йванку» з фіналу Першого фортепіанного концерту Чайковського (так ніби одна чи декілька українських цитат повинні означати «українськість» всієї творчої спадщини російського митця). Треті трималися за українські маршрути в його біографії (не помічаючи, у той же час, його мандрів іншими країнами Європи). Четверті стверджували, що «геній Чайковського поза національністю і поза політикою», «громадянин світу» і т. ін.
Паралельно із дописами в соцмережі, було опубліковано й кілька статей у ЗМІ, де переконливо й аргументовано роз’яснювалося, чому Академію слід перейменувати — зрештою, це варто було зробити давно. До речі, більшість українських музичних навчальних установ номінально дерусифіковали впродовж 1990–2000-х років. Столична консерваторія – серед тих небагатьох (зокрема, Дніпропетровська академія музики імені Міхаіла Ґлінки), що свого часу проігнорували ці процеси. Втім, і тепер, коли питання перейменування постало руба, колектив НМАУ поділився на тих, хто «за» і «проти». Певна когорта викладачів – «утримались», але виглядає на те, що більшість таки хоче зберегти ім’я Чайковського у назві закладу.
Тому доцільним був відкритий лист професорки кафедри історії світової музики НМАУ Олени Корчової до колективу НМАУ від 7 квітня 2022 року, де авторка переконує колег щодо актуальності й необхідності перейменування: «Для світу ми лише формально є українським закладом, а фактично, символічно й номінально — російсько-орієнтованим (…). Зберігаючи вірність імені Чайковського, ми залишаємось на орбіті ворожої культури».
Водночас, серед числа студентів, як показали результати опитування, 75 % – це ті, хто висловились категорично за виключення імені Чайковського з назви.
Про позицію керівництва консерваторії увесь цей час промовисто свідчив портрет Чайковського у вишиванці на фейсбук-сторінці ректора Максима Тимошенка. Пізніше українським рушником прикрасили й погруддя композитора, що зустрічає відвідувачів між першим і другим поверхами закладу. Ще в довоєнних статтях зустрічається найменування Петра Ілліча «батьком київської консерваторії», що не відповідає дійсності — і ось тепер апологети «конси» на чолі з Чайковським інколи маніпулюють цією фразою. Зміна Статуту Академії, до якої свого часу вдалося керівництво, аби консерваторія «постаршала» й відповідала принаймні рокам життя Чайковського (він помер 1893, а офіційна дата заснування Київської консерваторії – 1913 рік, а не 1863-й, відповідно до нових сфальсифікованих даних) – це окрема тема.
Натомість, на перелічені вище «заходи» з деколонізації, винесені на широке громадське обговорення, жодної офіційної реакції з боку керівництва Академії до певного моменту не було.
Переламним моментом стало горезвісне юридично неправомірне рішення Вченої ради НМАУ, одноголосно (!) прийняте на робочому засіданні 6 червня, про збереження імені Чайковського в назві. Наскільки сміховинним є це рішення, прийняте із серйозними порушеннями процедурних норм (серед підписантів – 1 із 10 членів Наглядової Ради, 23 з 47 членів Вченої ради, 3 члени колективу, що не входять до складу Наглядової та Вченої рад), настільки симптоматичною з погляду пострадянського мислення є й заявка про «одноголосність».
Після такого ляпсусу ректорату довелося якось реагувати на збурену громадськість. Поспішно було оголошено відкриту дискусію у консерваторії. Правда, анонс заходу «із сьогодні на завтра» дещо обмежив коло присутніх, та хто хотів/міг прийти – прийшов. Дякуючи Студентському науковому товариству НМАУ, у мережі з’явився й запис події. Що можна сказати? Відкриту дискусію оголосили напевно «для галочки», адже те, що відбувалося – це була імітація демократичного процесу. Так, висловилися всі, хто того прагнув. Але не безперешкодно. Чомусь саме найконструктивніші, найвідвертіші, найідейніші виступи «за» перейменування перебивалися вигуками «хватит!», «достаточно!» (з боку (sic!) адміністративного складу). Тоді як одній студентці довелося буквально відстоювати право голосу, окремі представники адміністрації говорили доволі зверхньо, почасти роздратовано, слухали опонентів неохоче.
Виникає питання: навчальний заклад існує для студентів, для служіння їхнім інтересам чи навпаки? Поки що виглядає, ніби навпаки. Навіть якби голос студентів був єдиним у цих парадоксальних баталіях за перейменування консерваторії (а це не так), ректорат просто зобов’язаний до нього прислухатись!
У пошуках раціональних причин небажання керівників НМАУ відмовлятися від Чайковського (якщо відкинути зрадливу думку про культурних колаборантів) натрапляєш у відкритих джерелах на інформацію дворічної давнини: «Українська Національна музична академія імені Чайковського (НМАУ) отримала ліцензію на створення Міжнародної академії музики ім. П. Чайковського на базі Хеншуйського університету (Китай)». На перший погляд, така співпраця виглядає логічною й перспективною, адже китайські студенти навчаються у нас давно, їм тут дешевше, а нам (кому саме?) – вигідно. Чайковського у Китаї люблять. Відтак процедура перейменування, якої бояться, як вогню, зокрема, через її нібито дороговартісність і довготривалість, мабуть, саме такою і є. Довгоочікувана ліцензія про співпрацю із «братами-китайцями» – це не жарти. За польською приказкою, «gdy nie wiadomo, o co chodzi, to chodzi o pieniądze» («як не відомо про що мова, то мова про гроші»). А ви кажете, що немає вагомих аргументів боротися за Чайковського…