Декілька тижнів тому Національна опера України відновила роботу, хоча Київ усе ще живе у воєнному стані. Як це відбувається?
Ми розпочали роботу 21 травня, у День Європи. Відкрилися оперою «Севільський цирюльник» Джоаккіно Россіні, європейською класикою, а вже наступного дня в нас була українська опера «Наталка Полтавка». Цей твір останнім звучав на нашій сцені перед початком війни.
Ще до відкриття ДСНС провела обстеження нашого приміщення і визначила, що наш гардероб відповідає всім нормативним вимогам до укриття на випадок повітряної тривоги, зокрема і за кількістю місць, які ми наразі продаємо. Ми почали працювати два рази на тиждень, в суботу і неділю, але оскільки інтерес глядача значний, ми додали ще й третій день, п’ятницю.
Дещо змінився час нашої роботи, з огляду на громадський транспорт і комендантську годину, а також з огляду на те, що можливі перерви у виставі через повітряну тривогу. Тому зараз ми розпочинаємо наші вистави о 15-й годині в суботу та неділю, о 17-й у п’ятницю. Ми відпрацювали вже 12 вистав, і жодного разу не було такого, щоб повітряна тривога нас переривала.
Нашу першу виставу відвідало більше 20 послів, які повернулися на той момент до Києва. А також ті військовослужбовці ЗСУ, які зараз перебувають в ротації. Для нас було дуже почесно прийняти тих людей, завдяки яким ми можемо працювати в Києві.
Для артистів це був складний період, адже в них не було можливості виходити на сцену. Оперному співаку чи артисту балету складно підтримувати себе у формі на кухні чи на балконі, для цього потрібна сцена, репетиційні класи, робота з оркестром. Але ці кілька місяців не були змарновані нашою трупою: солісти опери, артисти балету та хору дали десятки концертів в країнах Європи, в США, зібрали чималі кошти на підтримку ЗСУ.
Ми плануємо працювати до кінця року, без перерви на традиційну відпуску, в режимі три рази на тиждень. Але сподіваємося, що ситуація буде покращуватись, і ми зможемо працювати більше.
Якою зараз є заповнюваність залу? Ми пам’ятаємо, що під час ковіду були обмеження щодо кількості людей, а що тепер?
Зараз ми продаємо тільки партер і бенуар, це трохи більше 400 квитків. Продаж квитків здійснюється тільки онлайн. Репертуар ми поки що плануємо лише на два тижні наперед. Але ми вдячні нашим глядачам, які ходять до нас та підтримують нашу роботу.
Я правильно розумію, що це ті місця, з яких, у випадку повітряної тривоги, можна найшвидше дістатися до сховища?
Так, саме так.
Давайте поговоримо про репертуар. З сайту театру зникли анонси вистав російського авторства, хоча до війни вони були доволі затребуваними. Розкажіть, як ви переглядали репертуар?
Це принципова позиція: і моя особисто, і художнього керівника театру Петра Чуприни, і всього колективу театру. Зараз ми не можемо пропагувати культуру країни, з якою ведуться бойові дії. Я не маю претензій до якості музики, скажімо, Чайковського. Але та ідеологія, яка протягом багатьох років була прив’язана до цієї музики, нині є неприйнятною.
Чи буде переглянуто репертуар безвідносно до російського продукту? Адже Національній опері часто закидають незначну присутність українських творів. Можна порівняти її зі Львівською оперою, де ця частка вища, хоча театр менший, і, відповідно, має менше можливостей.
Дивіться, ну що таке частка національного репертуару? Я думаю, що в першу чергу потрібно говорити про те, на що іде глядач, що він підтримує. Не забуваймо про те, що Національна опера України є державним підприємством. Не бюджетною установою, а підприємством, яке має отримувати прибуток, дохід з продажу квитків. У нас є річний план по доходах, який затверджується Міністерством культури, і є три основних показники: кількість глядачів, кількість вистав, і найосновніший показник – це доходи.
Ми дуже багато разів зверталися до різних творів української класики в часи Незалежності. Це - опери «Купало», «Анна Ярославівна – королева Франції», «Мойсей», «Ярослав Мудрий», балети «Вікінги», «Фрески Софії Київської», «Володимир Хреститель», «Володар Борисфену», «Даніела», і багато інших. Але через дуже короткий проміжок часу ці твори сходили з нашої сцени, тому що вичерпувався глядацький попит.
Коли ми ставимо той чи інший твір і вкладаємо в його постановку 3-5 мільйонів гривень, - адже ми робимо це якісно, з хорошими декораціями, масштабно, - ми маємо розуміти, що цей твір має 5 - 10 років залишатися в нашому репертуарі раз на місяць, чи хоча б раз на два місяці. Ставити твори заради експерименту на один-два покази - це дуже дороге задоволення.
Але водночас є такі твори, як опери «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», які зараз поставлені на нашій сцені в нових музично-сценічних редакціях. Їх я зробив разом із Мирославом Скориком, нашим геніальним композитором, дружбою з яким я буду пишатися все життя. І ці твори якраз є надзвичайно затребуваними. 22 травня ми показали «Наталку Полтавку», потім за два тижні показали її знову – жодного квитка в касі перед початком вистави не було. Частка української класики у нас буде така, яку обере наш глядач.
У нашому репертуарі є такі балети, як «Ніч перед Різдвом» Станковича - затребуваний твір. Є балет «Лісова пісня» Скорульського, який вже кілька десятиліть не сходить зі сцени театру, і глядачі його із задоволенням відвідують. Є балет «Лілея» Данькевича, написаний за мотивами твору Тараса Шевченка, ім’я якого носить театр. Тобто, наразі в нашому репертуарі є 5 творів української класики, затребувані глядачем. Більше того, позаминулого року ми замовили прекрасному українському композитору Юрію Шевченку, який, на жаль, два місяці тому відійшов в інший світ, дитячу оперу «Кіт у чоботях» за мотивами однойменної всесвітньовідомої казки Шарля Перро. Цей музичний матеріал вже готовий, і як тільки ми будемо мати фінансову спроможність його поставити, він першим з’явитися на нашій сцені.
Крім цього, головний диригент театру Микола Дядюра зараз працює ще з одним сучасним українським композитором, Олександром Родіним, над створенням балету, який міг би зайняти нішу «Лускунчика». Таким чином, у нас відбувається певне імпортозаміщення в репертуарі, якщо можна так говорити.
Є дуже багато ініціатив, які представляють твори сучасних композиторів, і я вважаю, що вони роблять дуже гарну справу. Але коли якась агенція показує твір один чи два рази у Києві, а перед цим півроку його піарить, а потім ще два місяці відбувається пост-піар, то не можна вважати, що цей твір надзвичайно затребуваний і готовий до включення у репертуар Національної опери. Лише якщо на 15-й показ в одному і тому самому місті на ньому буде аншлаг, чи принаймні 70% заповненості, - ось тоді за кошти театру він може бути включеним до репертуару.
Чи є такі приклади за останній час? Можете щось згадати?
За останній час, на жаль, я не зустрічав жодного такого прикладу. Є твори, які показують один або два рази, а потім ще п’ять років говорять, везуть десь на фестивалі, а в нас показують щось нове. І це добре, це антрепризний театр. Але закони антрепризного і стаціонарного театру різні. Це різні завдання, різні механізми фінансування, різні механізми окупності.
Національна опера з державного бюджету отримує фінансування виключно на фонд оплати штатних працівників. І навіть якщо ми звільнимо 100 працівників, то ми за ці кошти все одно не зможемо запросити Пласідо Домінго, або зробити на ці кошти нові постановки, бо це інша стаття витрат. Єдине, що можна зробити, це повернути ці кошти назад до бюджету в кінці року. Всі наші постановки ми здійснюємо за кошти, зароблені на продажі квитків. За ці ж кошти ми отримуємо і охорону, і медпункт, і електроенергію та опалення, яке зараз коштує мільйони щозими.
От кажуть про нас, що в Національній опері мало національного репертуару. Але зайдіть на сайт Данської королівської опери в Копенгагені. Яка там питома вага данських опер? Ніякої. Взагалі, ви колись чули про опери данських композиторів?
Якщо чесно, то ні.
Швеція, Норвегія, Португалія, Швейцарія - кожна з цих країн має свій національний театр, головний театр своєї країни. І те, що це національний театр, не означає, що там все має бути рідною мовою, або мають бути виключно твори національної класики. Це означає, що це найкращий театр, де зібрані найкращі сили, найкращі артисти, які презентують на найвищому в цій країні рівні твори відповідного спрямування - драматичні, оперні, симфонічні, в залежності від того, чи це драматичний театр, чи оперний, чи філармонія.
Ви кажете, що глядач голосує квитком, і що нові постановки здійснюються за кошти, зароблені на гастролях та на продажах квитків. Чи бачите ви у цих умовах можливість поступової популяризації української класики, зокрема сучасної?
Я бачу, що принаймні в довоєнний час для цього були можливості через грантову підтримку Українського культурного фонду. І всі ті приватні ініціативи, які бажали щось зробити в цьому ключі, мали можливість податись на грант, отримати його, зробити презентацію свого твору, і рухатись із ним до глядача. Ми неодноразово надавали наш зал для таких проєктів, співпрацювали, зокрема, з мистецькою агенцією «Ухо» - її талановита продюсерка Олександра Андрусик минулого року була відзначена національною премією ім. Шевченка за ті речі, які вона робить в популяризації сучасної музики. І зараз ми якраз спілкуємося з Олександрою з приводу можливості продовження нашої співпраці в царині сучасної української музики.
Але, звичайно, ми хочемо розраховувати, що це буде та музична якість, яка зможе ввести цей твір у подальшому до нашого репертуару. Поки що спроби у нас були різні. «Мойсей» Мирослава Скорика протримався 10 сезонів, це нормально. «Ярослав Мудрий» теж протримався десь сезонів 7-8. А решта вистав, які я називав, на жаль, протримались буквально кілька показів.
Останній ковідний період був дуже складний, ми заробляли мізер у порівнянні з попередніми роками і взагалі не могли експериментувати. У воєнний час ми теж дуже обмежені, наші доходи впали в 10 разів, а може і більше. І дай бог, щоб нам тих коштів вистачило на оплату комунальних послуг та охорони. Тому зараз про прем’єри та репертуарні плани говорити доволі складно. Хоча ми вже анонсували нову постановку опери Джузеппе Верді «Травіата», і ця робота вже у нас зроблена десь на 80%. Сподіваюсь, що під кінець року ми зможемо випустити цю виставу.
Із «Травіатою» у вас взагалі якось не складалося: ви її запанували ще перед ковідом, потім була вимушена пауза, її перенесли на 2021 рік, потім на весну 2022-го, ну а що відбулося цією весною, ми всі знаємо.
Є якесь нещастя з цією оперою, але я сподіваюся, що на цей раз ми вже доведемо почате до кінця.
Давайте поговоримо про популяризацію української музики в світі. Зараз ми маємо для цього унікальний шанс. Наші артисти виступають по різних країнах - як нам максимально це використати? Адже цікавість до України триватиме не вічно.
У нас є дуже серйозний ресурс, який називається «якість». Саме в контексті виконавської майстерності ми зможемо утримуватись, як то кажуть, “в топі” якнайдовше. Людмила Монастирська, яка отримала запрошення заспівати в Метрополітен замість Анни Нетребко, одна з найзатребуваніших оперних співачок у світі, вона має всі можливості бути амбасадором української культури. На початку червня вона співала в Берлінській державній опері «Тоску», де виконала головну партію. Тарас Штонда зараз активно працює в Німеччині, в Лейпцигу, Валентин Дитюк виконуватиме в Берлінській опері головну партію в «Сицилійській вечірні» Джузеппе Верді. Наші диригенти Андрій Юркевич, Микола Дядюра дуже активно працюють у країнах Європи.
Наприкінці року ми плануємо великі гастролі Національної опери до Японії. Велику роботу веде також балетна трупа театру. Чимало наших артистів зараз гастролюють на найкращих майданчиках світу. Це і Ла Скала, і Метрополітен, і Ковент Гарден, і Паризька опера, і Віденська опера - скрізь ви зараз знайдете імена українців. Я думаю, що це дуже важлива наша місія з просування української культури, з привернення уваги до України шляхом мистецтва.
А чи повернуться ці гранди Національної опери з гастролів на рідну сцену по завершенню активної фази бойових дій?
Щонайменшого сумніву. Вони залишаються у нашій трупі, у штаті Національної опери України. З усіма ми підтримуємо постійний контакт, і всі вони готові до повернення до України, до роботи на київській сцені.
Як ви оцінюєте наслідки руху Cancel Russia? Чи зможе світ очиститися від тієї «великої російської культури», яку російські солдати вивчали в школі, але прийшли на нашу землю вбивати мирних мешканців?
Є дуже серйозний спротив цьому рухові. Нещодавно, наприклад, я прочитав інтерв’ю генерального директора театру Ла Скала, який каже про “Cancel Putin, but not Russia”. І те саме стосується Пітера Гелба в Метрополітен - поки що ці театри не готові відмовитися від виконання російських творів, від запрошення російських артистів. В плані репертуарної політики нас підтримала поки що єдина країна - це Польща, яка категорично вирішила не виконувати російську музику, принаймні до завершення війни.
Але є багато ініціатив, в які намагаються наших артистів втягнути в акції “за мир”, де росіяни й українці виступають разом. Ідеологічна машина працює, і Росія має потужне лоббі, тому це - не проста ситуація.
А чому це відбувається? Це фінансовий фактор, це додаткові витрати на зміну репертуару, це звичка, це небажання відмовлятись від «хороших русскіх», чи ще щось інше?
Я думаю, що просто багатьом із тих, хто приймає рішення, ця ситуація не болить так, як вона болить нам. В них немає родичів чи друзів в Гостомелі та Бучі, вони не були в Ірпені після того, що там відбулося. Для них ситуація в Маріуполі нічим не відрізняється від ситуації в Багдаді, чи в Сирії, чи ще десь. Економічний фактор так само має величезне значення, бо зміна репертуару – це дорого. Звичайно, існує і звичка на Новий рік йти на «Лускунчика», і «Лебедине озеро» - це бренд. А оскільки ці люди доволі далекі від нашого болю, їм, напевне, здається, що це ніяк не пов’язані речі. Хоча насправді ми з вами чудово усвідомлюємо, що це абсолютно не так.
Так, «Лебедине озеро» - це справді бренд, і дуже скоро, я сподіваюся, він лунатиме на всіх російських телеканалах.
Це був би дуже гарний привід.
Наостанок, розкажіть про плани співпраці Національної опери України із Метрополітен Опера. Я знаю, що такі плани є.
Дирекція Метрополітен Опера започаткувала проект спільного оркестру, в якому братимуть участь артисти не тільки з Національної опери України, а й інших українських колективів. Це будуть найкращі артисти-інструменталісти, і разом із цим оркестром, до речі, виступатиме Людмила Монастирська, яка виконуватиме дуже символічну арію Леонори з опери «Фіделіо».
Я впевнений, що ця ініціатива буде нагадувати людям про те, що відбувається в Україні, бо нам потрібно про це нагадувати світу, потрібно отримувати допомогу, і фінансову, і військову, і гуманітарну. Без цієї підтримки нам буде дуже важко. Тому добре, що є такі ініціативи, які мовою мистецтва будуть постійно говорити про це зі світом.