Нескінченне повторення
Блукаючи коридорами знаків, окреслених авторами в супровідних до проєкту текстах, можна зіткнутися з ментальними химерами на кшталт “теорема про нескінченних мавп”. Один із варіантів теореми реалізує аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес у своєму оповіданні “Вавилонська бібліотека”. У свою чергу колажний принцип компонування фрагментів змістовної та стилістичної структур синтетичного перформативного дійства Opera Lingua, цілком ймовірно, теж реплікує доведення теореми. Адже всесвіт — це нескінченний лабіринт, або (за Борхесом) нескінченна кількість шестигранних галерей. З кожного шестигранника можна побачити лише сусідні поверхи, але кінця і краю їм не видно. У цій бібліотеці є всі можливі комбінації букв, іноді беззмістовні, а іноді такі, що склалися в геніальні романи.
Те саме і з теоремою безконечних мавп, яка стверджує, що абстрактна мавпа, натискаючи рандомно на клавіші друкарської машинки протягом необмежено довгого часу, рано чи пізно надрукує будь-який заданий наперед текст. Увесь постмодернізм разом з постдраматичним театром приблизно про це. У цьому ж ключі упорядковано тематичні блоки лібрето Opera Lingua, що є абсолютно еклектичним з погляду лінійного наративу. Тут діє логіка синтетичного мистецького знака, придатна до перцепції через асоціативний ряд та емоційний вплив. У своїй сукупності ці знаки складаються в метатекст, що містить філософські ідеї, візуальні образи, звуки та жести різної природи.
Мутагенний процес
Новітня доба і глибинні тектонічні зсуви світоглядної парадигми української радянської людини почалися не з розвалом Радянської імперії, а в момент вибуху четвертого реактора на Чорнобильській АЕС. Репетиція апокаліпсису запустила трансформаційні процеси, що тривають ще й донині та впливають на перебіг нашого щоденного життя. Гігантська фреска із зображенням сцен трагедії на четвертому енергоблоці зустрічає гостей бібліотеки Вернадського, де відбувається Opera Lingua. Це символічна спадковість із попереднім проєктом композиторського дуету Григорів/Разумейко, археологічною оперою "Чорнобильдорф".
Фактичній репрезентації перформативної складової археологічної опери "Чорнобильдорф" передувала копітка підготовча робота з глядацьким сприйняттям. З уламків реального та нереального світів авторами було сконструйовано альтернативний всесвіт: есхатологічне мок'юментарі про дослідження культурного пласту вигаданої цивілізації. Існування химерного конструкту постапокаліптичної квазіреальності автори доводили, поєднуючи декілька проєктів. Крім самої опери, була виставка “Антропологічний музей” із сюрреалістичним набором артефактів, нібито знайдених у результаті археологічної експедиції, та інші активності (Інститут дослідження чорнобильдорфської культури тощо), які готували потенційного глядача до сприйняття постмодерної містерії.
Не можна сказати, що Opera Lingua в буквальному сенсі є продовженням "Чорнобильдорфу": тут немає жодного лінійного сюжету, розвиток якого можна було б простежити. Але водночас вона перебуває в тій самі зоні міфотворення, з якої виходить "Чорнобильдорф", і створена з використанням подібних стилістичних прийомів. За задумом авторів, Opera Lingua мала стати продовженням "Чорнобильдорфу", але масштабувалася в автономний мистецький наратив.
Тут є постмодерна гра з компіляцією оригінальних звукових фрагментів із класичними цитатами та шумовими й атональними фрагментами — далекими від уявлень про оперу, але вже давно атрибутованими експериментальною академічною музикою. Тут є і спонтанна компіляція класичної та постмодерної літератури, поєднання різних мов і вокальних стилів, інтеграція перформативної дії в зону глядацького комфорту, вільна інтерпретація ролей вокалістів, перформерів та оркестрантів. Наприклад, хореографиня Христина Слободянюк задіяна в деяких вокальних партіях, а музиканти ”Київської камерати” в деяких епізодах виступають як хор. Але на противагу "Чорнобильдорфу", в Opera Lingua відсутня апологетична складова. Автори вже не прагнуть підготувати сприйняття глядача до зустрічі зі своєю мистецькою космогонією — мистецький всесвіт тут твориться в полі ідеї чистої гри з широким діапазоном можливих трактувань.
Музична композиція Opera Lingua поєднує в колажне полотно оперний спів bel canto, середньовічні хорали, шаманські речитативи, міські романси, шумові блоки, народний спів, рейв. Причому цитати з класичної музики тут перетікають в агресивний шум, а звідти в ніжний романс — і так по колу, рухаючи калейдоскоп візуальних метафор, які вибудовуються на межі фізичного театру, сучасного танцю, відеоінсталяції та перформансу.
У проєкті задіяні сім перформерок-вокалісток. Цього разу, свідомо чи ні, маятник гендерного балансу змістився в сторону саме жіночого складу: Соломія Кирилова та Марічка Штирбулова (вокалістки потужного народного вокалу), Христина Слободянюк і Марія Потапенко (артистки-перформерки сучасного танцю), Діана Зябченко та Юлія Алєксєєва (класичні вокалістки) та джазова діва Назгуль Шукаєва гармонійно співіснують у своїх вокальних техніках.
Точка відліку
У новітній історії пострадянського періоду України довгий час монополію на роботу з жанром опери утримували за собою виключно державні театри. На відміну від театру драматичного, що почав ще в середині 1980-х років минулого століття випробовувати власні межі в чисельних підвалах театрів-студій, опера як жанр класичного мистецтва консервою довгого зберігання переповзла в нашу незалежність і посіла в новітній історії чільне місце пафосного весільного генерала.
Причин цього є багато. По-перше, опера — це дорого. Але найсуттєвішою проблемою є той факт, що української опери як такої довгий час просто не існувало. Існували вокалісти-віртуози, існували хороші постановки класики європейської опери, але опера як явище національної культури — ні. Усі спроби творення в цьому жанрі стикалися з різного роду заборонами радянської цензури, що не дозволяло не те що розвинутися, а й банально проявити себе в сценічній реалізації, окреслити самобутність жанру.
Опери українських радянських композиторів осідали в “нескінченній шухляді” (тут варто згадати хоча б “Цвіт папороті” Євгена Станковича, який ішов до своєї сцени майже 40 років), адже складно трансформувати ідентичність, якої немає. Можливо, саме тому дуже довго наша державна опера перебувала (і ще досі там) у полоні автоколонізації. Знадобилося майже 30 років для того, щоб до інертного класикоцентричного оперного наративу державних театрів долучилися інші голоси. Ті, які претендують якщо не на ресурс, то принаймні на право розділити, а по тому і розширити жанрову нішу, ввести в мистецький дискурс уявлення про “іншу” оперу, яка наче і не зовсім опера, але...
Музично-театральна формація NOVA OPERA, Концертна агенція “Ухо”, мистецька платформа OPEN OPERA UKRAINE, Конструкторське бюро мистецьких систем Hronotop.UA вже встигли стати невід’ємною частиною мистецького ландшафту сучасного музичного та оперного театру в Україні. У цей перелік фігурантів альтернативного оперного дискурсу нещодавно увірвалася Лабораторія сучасної опери Opera Aperta. Засновниками лабораторії стали композитори Ілля Разумейко та Роман Григорів, що довгий час працювали з проєктом Владислава Троїцького NOVA OPERA як композитори і перформери. Втім у композиторського дуету Григорів/Разумейко вже давно і виразно сформувалося окреме бачення того, якою є сучасна опера. Зрештою, воно реалізувалося в окресленні автономної ділянки для синтетичних мистецьких висловлень у цьому полі — без режисера.
На відміну від усіх попередніх недержавних оперних ініціатив, OPERA APERTA одразу на вході декларує свою лабораторію як плацдарм для створення в Києві “сучасного оперного театру, який буде функціонувати як мультидисциплінарний майданчик для сучасної та барокової опери, танцювального театру та експериментальних сценічних жанрів”. Жанрову специфіку свого першого опусу автори зазначають як “музичний театр у семи книгах". У контексті сприйняття і тлумачення проєкту ця позиція видається доволі виваженою, оскільки постмодерна композиція Opera Lingua, яка поєднує в одному форматі дуже різні за своєю природою елементи, від опери в традиційному розумінні цього жанру дуже далека.
Музично-постдраматичний
Театр музичний і музично-драматичний — це жанри, що виникли і розвинулися природно в українській національній культурі. Український національний театр в основі своїй музично-драматичний. Тому якщо абстрагуватися від рустикального канону, завзято експлуатованого та надійно законсервованого аб’юзивним культурними практиками митрополії, українському театру набагато органічніше виявляти себе через мелос і фізичний театр, ніж психологічний аналіз персонажів за Станіславським. Саме тому що музично-драматична ідентичність для нашого театру не є штучним конструктом (на відміну від класичної опери), з нею простіше вступити в діалог. Це і спробували зробити автори проєкту, “виваливши” вибухонебезпечну суміш культурних кодів світової літератури, філософії та музики в тихе затиння жанру музичного театру України.
Бібліотека
Прем’єра Opera Lingua відбулася у стінах Національної бібліотеки ім. Вернадського. Саме бібліотека як фізичний простір і художній образ стала структуротворчим ядром для концепції проєкту. Нескінченна бібліотека з оповідання Борхеса набуває тут більш глобального змісту та розширюється до вмістилища максимально можливого спектра мистецьких знаків і жестів. Ідея відтворення ритуалу опери у просторі, нетиповому та максимально насиченому мовчазними знаками духовних та інтелектуальних надбань багатьох поколінь (де не те що оперний спів, а навіть говоріння вголос порушує сталий перебіг подій), уже сама по собі є потужним преформативним жестом.
Утім простір тут, на жаль, видається “недослуханим” і бібліотека залишається саме образом, тоді як до розкриття потенціалу простору як суб’єкта дії автори поставилися досить формально. Виставу локалізовано в конференцзалі Бібліотеки — нестандартному за формою, зі зручним амфітеатром і чудовою акустикою, але, в принципі, подібного до інших аналогічних місць поза Бібліотекою. Здається, автори надають перевагу вдивлянню в образ вавилонської бібліотеки з книги Борхеса, а не реальній Вернадці — зі своїми історіями, своєрідною унікальною архітектурою, напевно, що із проблемами і, звичайно, мільйонами книжок, мільярдами букв.
Знак і документ
І тут річ не в необхідності сентименталізації образної системи задля набуття нею впізнаваності і здатності до пробудження емпатії в глядачів (хоча це теж!). Річ в уважному ставленні до цінностей і змістів близького оточення, крізь які можна вийти до універсалій глобальних тем. Недарма багато хто з глядачів зауважив, що найбільше їх вразила шоста книга WIND FROM PODIL, у центрі якої абсолютно прекрасний і трагедійний образ та одна з найбільш делікатних і виразних історій з тих, що торкаються розмови про трагедію в Бабиному Яру.
На прикладі цієї новели можна простежити, як сильно може працювати в мистецтві документ. Опис фрагменту в лібрето схожий на логлайн заявки документального фільму. Тут йдеться про орган з Олександрівського костелу: комуністи облаштовують костел під гуртожиток, а непотрібний у нових умовах інструмент розбирають на запчастини. Перетворені на непотріб органні труби опиняються на вулицях міста. “Місцеві діти будуть свистіти і дути в них, бігаючи Володимирським узвозом до Поштової площі, сюрреалістичним духовим оркестром”. Мине кілька років, у нашому всесвіті трапиться Бабин Яр — і “одного разу у вересні з вулиць Києва зникли всі єврейські діти”. Історію закільцьовує образ органних труб, які ще певний час стирчать на балконах і валяються на вулицях міста, а потім зникають.
Фактично тут йдеться навіть не про дітей. Саме через образ органних труб як сплюндрованої та забутої цінності тут виринає чорна безодня в серці людської природи. І саме органні труби як фізичні об’єкти присутні у сцені як головні дієвці. “Сюрреалістичний оркестр” лунає звідусіль: у труби свистять оркестранти і перформери. А оскільки в просторі конференцзали виконавці “Київської камерати” розміщені по периферії основного масиву глядацької розсадки, звук органних сурм захоплює аудиторію зусебіч. Глядачі, захоплені колом спільноти, що реалізує колективний ритуал “музичного театру в семи книгах”, отримують досвід на кшталт містеріальної співучасті.
І якщо повернутися до важливості саме Вернадки в історії проєкту, то варто зауважити, що її присутність у канві дійства оприявнена через фізичний топос місця та відеоетюди (Денис Мельник і Анна Сороколіт), які є повноцінними сценами, що за принципом монтажу поєднані з перформативною дією або ж використовуються як рухома сценографія у сценах гібридного типу. Недарма відеовізитівкою проєкту стала сцена в картотеці: плавні рухи спини Христини Слободянюк — це справжній монолог тіла, точка зустрічі живого із символічним.
Взаємні зобов’язання
Попри те, що інформаційна хмаринка, створена навколо Opera Lingua, виблискує словами на кшталт “Флюксус”, “семіотика”, “Homo Ludens”, “lingua franca futura” та іншими милозвучними культурологічними категоріями, знайомство з Opera Lingua все ж краще починати непідготовленим. До висоти інтелектуальної планки, заданої вже на вході, дістануться далеко не всі. У той самий час знання теорії культури теж не є гарантією того, що ви зрозумієте мову Opera Lingua. Тут важливо лише одне: ваша здатність до та сприйняття. Тому не читайте програмку, просто довіртеся красі та спогляданню первинному жаху, які вас атакують крізь всі можливі форми чуттєвої рецепції.
Дуже ймовірно, що ви нічого не зрозумієте, але перебуватимете в захваті. Або навпаки — в стані обурення. Саме тепер, аби позбутися бентеги, не зайве дослідити питання, розкопати навколишні культурні шари та провести ревізію ідей мертвих інтелектуалів — список є. Якщо ви емоційно зріла людина з розвиненим образним мисленням та тренованим до мистецтва оком, можна обійтися без “бібліотечного періоду” і насолодитися післясмаком взаємодії з незбагненим.
Втім потреба інвентаризації мистецького твору є цілком природною — так краще пам’ятати. Але тут виникає ряд питань. Наприклад: чи немає тут дискримінації глядача за ознакою глибини занурення в культурологічний дискурс? І чи може такий тип музичного театру, як “сім книг” Opera Lingua, бути адекватно сприйнятий та відрефлексований у чистому вигляді — без “інструкції” для експлуатації, куди, за визначенням, уже вшито вимогу до глядача бути обізнаним у дуже широкому колі питань з історії культури та літератури?