У сучасному українському кіно не так багато режисерів бралися досліджувати світ підлітків. Можна згадати Олега Сенцова з «Гамером» та Мирослава Слабошпицього з «Племенем». Але в цих фільмах маємо справу з героями маргінальними та непересічними – ігроманом та учеником інтернату для дітей із вадами слуху. Катерина Горностай у «Стоп-Землі» показує звичайних старшокласників у великому місті, у яких кіноглядачу простіше пізнати себе.
Головна героїня фільму – 16-річна Маша, добра, щира та часом нерішуча. Вона ходить до 11 класу київської школи, тусить вдома із друзями Яною та Сєнєю, трішки ворогує з молодшим братом, танцює у власній кімнаті під музику в навушниках і веде інстаграм – загалом має звичайне життя звичайного підлітка у великому місті. Вона дещо і хвилюється за вступ до університету, але найбільший виклик у її житті зовсім інший – запросити на «мєдляк» однокласника Сашу.
У «Стоп-Землі» Горностай показує життя юнаків з їхньої точки зору. Дорослі – батьки й вчителі – в фільмі теж є, але вони не в фокусі. Вони – тільки фон. Режисерка дає глядачеві захопитися типовими підлітковими проблемами, і вони здаються настільки ж великими та серйозними, якими дійсно були в 16-річному віці. «Стоп-Земля» – це про складне й, утім, таке прекрасне юнацтво.
При цьому режисерка у своєму, здавалося б, такому легкому кіно не оминає найочевиднішої і найболючішої теми для України – війни. Про це у неї лише одна сцена, із якої ми несподівано дізнаємося, що один із головних героїв Сєня – родом зі сходу. Він чув та переживав цю війну, яка, за його висловом, не схожа на «справжню». Лише одна сцена – і все. Але цей його бекграунд розказаний так непрямо, неочевидно – і тому так сильно.
Загалом у фільмі немає life-and-death situations, авторка не піднімає ставки вище й не ускладнює штучно конфліктів заради гостроти сюжету. Їй це не потрібне, бо сюжет для неї – не головне. Сама Горностай визнавала, що в її кіно «слабкий драматургічний складник».
Сцени фільму майже нікуди не штовхають героїв, а пливуть повільно й неупинно, як саме життя, відносячи глядача за собою. Це більше схоже на уривок із реального життя, ніж на ігрове кіно.
Єдине, що вириває з цього плину, – це сидячі інтерв’ю з героями фільму, що періодично втручаються в канву оповіді. Питання ставить сама режисерка. Відповідають – чи то персонажі, чи то виконавці ролей – глядач цього до кінця не розуміє. Здається, що і ті, і ті одночасно, бо грань між грою та реальністю, правдою та вигадкою стирається.
Ефекту реальності того, що відбувається на екрані, Горностай досягає завдяки підходу до роботи з акторами. Уже в своїх перших ігрових короткометражках (наприклад, «Бузок») вона відійшла від чітко прописаних діалогів, дозволивши акторам імпровізувати. Її метод у тому, щоб створити канву сюжету, дати зрозуміти, із якої точки треба почати сцену та куди прийти, а потім включити камеру й дати виконавцям волю зробити це своїм чином.
У «Стоп-Землі» вона пішла ще далі. Відібравши на головні ролі тільки непрофесійних акторів-підлітків, режисерка організувала для них підготовчу лабораторію. Там вони вчилися пластиці, акторській майстерності, імпровізації та звикали спілкуватися українською (адже багато хто з них у житті говорив російською). У результаті лабораторії кожен юний актор дав своєму герою не тільки власне ім’я, але й частину свого характеру. Це зробило персонажів, за зізнанням Горностай, більш об’ємними.
Достовірними вийшли не тільки герої, але й їхній побут. Засохла жуйка на стільці однокласниці з передньої парти, яку спостерігаєш день у день, джунглі квітів у горщиках у кабінеті біології, купи речей на партах у класі під час шкільної дискотеки – впізнавані елементи шкільного життя, які, напевно, не мають терміну давності. До цього додаються і атрибути зумерів – замість записочок, що передають з парти до парти, тепер телеграм та інстаграм.
Наскільки реалістично в стрічці показані саме сучасні підлітки? З цього приводу можна посперечатися. Якщо юнацьке журі секції Generation 14plus в Берліні відзначило стрічку, напевно, воно десь впізнало й себе. Звісно, можна було б закидати авторам, що київські підлітки у більшості не розмовляють українською і не грають у ігри типу «Стоп-Земля», натомість слухають російський реп й майже напевно поводяться жорстокіше. Однак, поки триває кіно, настільки підключаєшся до героїв, що ні на мить не сумніваєшся в правдивості.
Головне, що режисерці вдалося схопити саму суть ніжного віку. Як би не мінялися покоління, але підліткові драми все ті ж – нерозуміння батьків, кохання без відповіді й наближення того часу, коли ти маєш вступити у великий суровий світ дорослих.
Замість висновку
Серіал «Секс, інста і ЗНО» чомусь називали українською «Ейфорією», хоча окрім героїв-підлітків нічого спільного він з американським «прототипом» не мав. Після виходу «Стоп-Землі» стало очевидно, кому варто було б довірити справжню українську «Ейфорію».
Автор: Олена Панченко