“Фільма” розпочалася із нашого бажання дивитися й ділитися стрічками, які на наш погляд можна назвати феміністичними. Це бажання підсилив перший рік пандемії: коли всі культурні інституції та події почали існувати в онлайн режимі - ми вирішили спробувати і собі створити онлайн-кінофестиваль. У нашій комадні зібралися феміністки, які мали досвід роботи у кіноіндустрії та культурних інституціях, працювали чи волонтерили на українських та міжнародних кінофестах, займалися перекладацтвом й програмуванням. Можна сказати, що ідейний та прикладний багаж ми мали і застосували у першому випуску фестивалю.
Передусім ми надихались спілкуванням з нашими подругами і товаришками, їхнім активізмом, творчістю та роботою. Багато хто з них долучилися до роботи над першим випуском “Фільми”.
Ми віримо у важливість поширення феміністичних ідей та критичного знання, тому робили і робимо фестиваль максимально доступним - всі фільми у нас демонструються з розширеними (SDH) субтитрами, для частини програми доступні звукоописи (які робимо спільно з агенцією “Доступне кіно”), і звісно, що всі покази робимо онлайн та безкоштовно.
Нас дуже порадувало, що теми минулорічних програм (радикальна любов, як спосіб спротиву опресивним системам, трансінклюзивність у фемінізмі, боротьба із расизмом та колоніалізмом) та й загалом феміністична оптика на повсякденне життя відгукнулися багатьом глядачкам, зрезонували з їх життєвими досвідами. Вже після фестивалю ми робили закриту анкету для відгуків і від деяких історій хотілося плакати від розчулення.
Знову ж таки завдяки анкетам ми упевнилися, що звукоописи були помічними і люди з частковою або повною втратою зору змогли ознайомитися зі стрічками із різних програм фестивалю і й спецпоказом стрічки “Щасливі роки” Світлани Шимко та Галини Ярманової, фільму до якого у нашого колективу дуже теплі почуття.
Загалом, наша ціль – знайомитись та досліджувати разом із нашими глядачками цікаве кіно: класику й режисерські дебюти, документальні та ігрові стрічки, експериментальні роботи та відеоарт. Створювати простір для розмови про це кіно з феміністичної оптики. Говорити про ідеї та проблеми, які нам важливі та які нас турбують, за допомогою кінематографу. Робити кіно максимально доступним та інклюзивним.
Основною метою цьогорічного фестивалю було показати якими різними можуть бути досвіди міграції та як важливо солідаризуватися з людьми, що змушені покинути свої домівки через насильство. В цих фільмах багато думок про цей досвід, спогадів про дім, а й іноді повернення після довгої відсутності. Шляхи дуже різні і через політичні умови, тому вбачаємо за важливе говорити про підтримку та рівність для людей, що змушені проходити цей шлях.
Ми зосереджувалися на фільмах, які б розповідали про досвід міграції без стигми і екзотизації. Більшість фільмів в програмі репрезентують або особисті досвіди, або досвіди близьких людей/товаришок. Всі вони складаються в одну історію – ми починаємо з пам’яті про місце, що втрачене, і рухаємося далі, де можемо бачити різні досвіди подолання шляху до безпеки, і наприкінці - повернення до місць, які вже видозмінилися, але все ще зберігають фрагменти спогадів. Є фільми про мало висвітлені події як от досить складна ситуація для шукачок притулку на білорусько-польському кордоні. А також надважливі історії, що відбуваються прямо зараз в Україні - про волонтерок, що займаються евакуацією з окупованих територій та гуманітарною допомогою.
Коли ми визначаємось з темою, то застосовуємо феміністичну оптику до відбору фільмів. Для нас це має бути висловлювання, яке не додає протагоніст_кам додаткової стигми та намагається чутливо підходити до теми. Звичайно фільми, що зроблені з інших позицій нам не підходять. Ми також бачимо проблему у фільмах знятих на різну тематику людьми з Заходу, які прагнуть знайти популярну тему і швидко зняти кіно не занурюючись глибоко у контекст. Таких фільмів свідомо уникаємо при відборі програми, бо це досить колоніальний погляд і політично нам не близький. Цього року (як і зазвичай) ми намагались звертати увагу на географію робіт, нам вдалося знайти кілька дуже цікавих фільмів з різних країн. І хоча хотілося б щоб вона була трохи ширшою, але цього року в нас були часові обмеження на підготовку через війну. Сподіваємось, що наступними роками ми зможемо поглибити репрезентацію робіт з різних куточків світу.
Фільма – низовий некомерційний фестиваль. Ми не винаймаємо офіс, і вже другий рік поспіль працюємо віддалено. Цього року це також означає, що ми працюємо з різних країн і міст. Частина нашого колективу втратила свої домівки в Маріуполі внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну, частина – переїхали в більш безпечні місця тимчасово. Всього люди, які задіяні в роботі над фестивалем, розкидані між трьома країнами та п’ятьма містами України, в тому числі тими, які часто обстрілюються. Після того, як РФ почала знищувати енергосистему України, через постійні знеструмлення, нам стало важко знаходити час на онлайн-зідзвони (один із основних елементів нашої роботи), тому останні тижні ми працюємо в дуже, м’яко кажучи, неробочі години. Через ті ж блекаути робота нашої звукорежисерки, яка працює над звукоописами в студії на лівому березі Києва (а саме там знеструмлення у столиці – наймасовіші), уповільнилась удвічі. Завдяки нашим партнеркам, які підтримують фестиваль фінансово, ми змогли придбати потужну зарядну станцію, яка допомогла завершити роботу над звукоописами. (Але навіть вона не уберегла нас від того, що останній день перед відкриттям фестивалю – найбільш хвилюючий, коли потрібно допрацювати й узгодити купу дрібних і не дуже деталей – ми провели, як і більшість країни, без зв’язку одна з одною.) Загалом, виходимо з ситуації так само, як і всі в Україні – пристосовуємось до нових реалій по мірі сил і можливостей. А ще намагаємось нагадувати собі частіше, що перфекціонізм і ефективність – капіталістичні цінності, і замість цього варто не вимагати від себе занадто багато, а більше турбуватись про себе та одна одну.
Ми намагаємось робити фестиваль “як для себе”, думаю чи про те, чого нам самим не вистачає у вітчизняному кінопросторі – і писати про це у наших “програмних” текстах максимально щиро. Це дає свої плоди. Минулого року ми отримали багато дуже теплих відгуків і підтримки, особливо від людей та організацій, які є нашими однодумицями. Дуже приємно було побачити, що більше половина нашої аудиторії прийшла на фестивальний сайт не зі столиці, а отже, ідея проводити фестиваль онлайн задля більшої доступності теж виявилась правильною. Цього року ми домовились із усіма правовласницями стрічок про більший термін показів (2 тижні) та відсутність геоблоку, щоби фільми могли не поспішаючи переглянути всі охочі в усіх куточках світу – це особливо гріє, розуміючи, скільки наших рідних і товаришок були змушені залишити Україну. Ще одна приємна несподіванка – протягом останнього місяця ми отримали повідомлення від чотирьох колективів у різних країнах із інформацією, що вони збираються разом, аби подивитися фестиваль у своїх спільнотах в одному фізичному просторі через проектори. Такі покази пройдуть у Києві (влаштовує кіноклуб “Кіноха”), а також Роттердамі, Берліні та Тбілісі. Після публікації кураторського тексту про програму “Коли вдома заквітнуть дерева” нам написали подруги, що вони плакали, читаючи його. Ми теж часто плакали, коли працювали над цьогорічним фестивалем, і вдячні, що можемо розділити наші емоції крізь кордони й часові пояси.
