Надія Парфан: “Коли працюєш із чоловічим персонажем, тобі допомагає уся історія культури. Із жіночим, тобі значно важче”

22 листопада відбулася прем'єра міні-серіалу "Заново" Надії Парфан, а 3 листопада завершився кінофестиваль 7+7, що був присвячений роботам режисерок із України та Великобританії. Ми зустрілися із Надією Парфан, як продюсеркою фестивалю, щоб поговорити про програму 7+7, її досвід як режисерки, а також статус жінок у кіноіндустрії.

В одному із своїх інтерв’ю ти казала, фестиваль 7+7 створювався із метою «підсвітити» імена деяких маловідомих режисерок. Після перегляду якого фільму ти вирішила, що цей фестиваль точно треба робити?

Напевно, так можна сказати про більшість українських фільмів у цій програмі, навіть класичних. Та ж Ївга Григорович і «Жінці про жінку» — це геніальна маленька річ, маловідома широкому загалу. Раніше про неї знали хіба архівісти та історики кіно. Але насправді перед нами в хорошому сенсі попсове кіно, можна сказати інстаграмне. Не в останню чергу тому, що це коротка форма. Щоб зняти повний метр, треба багато ресурсів. Тому й так виходить, що в фільмографії жінок є багато класних коротких метрів, а от повних не завжди можна знайти.

Ще «Бузок» Каті Горностай. Ми дуже давно хотіли показати його на Takflix, у нас ціла детективна історія була. Це класний фільм, про який я часто згадую в різних розмовах, а всі питають: так а де його подивитись?

У програмі фестивалю представлені роботи Майї Дерен, а саме фестиваль позиціонує її як українську режисерку. Однак сама Дерен протягом свого життя ніяк не апелювала до свого українського коріння. Чому її вирішили включити у програму саме як українську режисерку?

Вважайте, що це дадаїський жест — хуліганський і ненауковий. А втім цей жест дуже важливий у ширшому геополітичному контексті. Це про те, як ми — Україна — існуємо на карті світу та на карті історії культури.

Росіяни, наприклад, не соромляться називати росіянами тих, хто два рази заїхав у якесь маленьке передмістя, а Майя Дерен народилася в Україні, Києві. Це невеличкий біографічний момент, але він достатньо вагомий.

У той же час, це така провокація «у цей бік». Ми хотіли не лише «привласнити» собі Дерен в очах міжнародної спільноти, а й звернути на неї увагу в Україні. Багато людей тут про неї теж взагалі нічого не знають. Про Девіда Лінча ж усі знають — а він її обожнював і надихався нею. Якщо ми називаємо Майю українкою, то це стимулює наше «провінційне болотце» цікавитися цією постаттю.

Окрім українських стрічок у програмі також є і британські короткі метри. Із огляду на усі представлені фільми, чим принципово відрізняється погляд саме українських режисерок? Які характерні риси притаманні саме українським стрічкам (у контексті жінок і взагалі)?

Важко узагальнити — це дуже різне кіно і різні голоси. Сама концепція фестивалю полягала в тому, щоб показати це багатоголосся і розмаїття. Програма навмисне добиралася таким чином, щоб були різні жанри, теми і підходи до кіномови.

Є конкретні теми, які цікавлять людей зі сфери кіно — і ці теми несуть географічну прив’язку. Наприклад, у британському кіно є багато постколоніальної повістки. Британія – це колишня метрополія, яка має багате колоніальне минуле. Тут активно обговорююється все, що пов’язано з орієнталізмом, кольором шкіри, расою і так далі. Це великий корпус як британської, так і ширше — глобальної — проблематики. Але в Україні цього фактично нема.

Тут можна говорити від супротивного: з одного боку, нема тому, що ми колишня колонія, і в нас протилежна позиція у цьому спектрі. З іншого боку, ми ще не рефлексуємо на такому рівні свою власну історію. Україна — полінаціональна країна, але ми не говоримо відкрито про нащих про ромів, євреїв, німців. Про кримських татар тільки недавно почали говорити — з політичних причин. Ми не працюємо з колоніальністью, або дуже мало працюємо, а в Британії це велика тема і корпус кіно.

У нас теж досить поляризовані індустрійне кіно та інді-кіно, це окремі табори. Документалістика та «кінощоденники» живуть в одному світі, а ігрове кіно з держкіношними пітчингами — в іншому. Ці світи зовсім не перетинаються. Теми, які у нас вважаються супер-інді та супер-андерграунд, у Британії є частиною мейнстріму, тому що немає такої поляризації.

Останні роки в українському кінематографі з’являється все більше нових імен жінок-режисерів та драматургів. Чи можемо ми сказати, що окрім нової хвилі, в Україні також назріває окремий феміністичний рух у кіно?

Як показала наша дискусія в рамках освітньої події за участі режисерок на 7+7, це не зовсім актуальне питання для самих жінок в індустрії.

І це одна з причин чому ми робимо цей фестиваль: є певний загально-суспільний мейнстрімінг у питанні репрезентації жінок, якісь зрушення, але в кіновиробництві питання гендерної дискримінації не відрефлексоване.

Що ти маєш на увазі?

За останні роки ми побачили збільшення кількості жінок у продюсуванні чи режисурі, але я не бачу у цьому системності. Це мої суб’єктивні відчуття, не вистачає кількісних і статистичних досліджень, щоб їх підкріпити. Наприклад, було б класно подивитися, скільки грошей осіло в жіночих руках за всі роки державного фінансування кіно. Тут ми говоримо не лише про режисерок, а й про продюсерок. Дуже цікаве питання: скільки хто заробив на кіно?

Припускаю, що це будуть дуже маленькі цифри в жіночих руках і досить великі цифри в руках чоловіків-продюсерів, чоловіків-режисерів. Великі картини, великі бюджети, великі гонорари — скоріше за все на цій території буде значне кількісне переважання чоловіків.

За моїми спостереженнями, жінки в індустрії все ще досить маргіналізовані. Є окремі фестивальні нагороди, є певний медійний шум у сфері авторського кіно, лунає фраза «нове українське кіно має жіноче обличчя». І так, і ні. Справді, з’явилося багато потужних режисерок, але якщо ми подивимося у виробничо-економічний бік, то багато хто з них роками чекають на гроші і по кілька разів програють пітчинги, тоді як їхнім колегам-хлопцям це вдається з першого разу.

Чи є якась реакція із боку режисерок, які є частиною індурстії?

Самі режисерки — принаймні ті, хто брали участь у нашій освітній події — так це не сприймають. Мені здається, всередині індустрії «не круто» говорити про гендер. Є певна стратегія на нейтралізацію, теза про те, що стать не має значення. Такоє є певні складності із розумінням того, як це працює, адже саме питання дуже комплексне і різностороннє. Феміністична оптика закликає дивитись на речі комплексно, системно і на різних рівнях, але це не завжди очевидно на рівні особистого досвіду. Особистий досвід треба аналізувати та рефлексувати з певним методологічним апаратом.

Також заважають стереотипи та баналізація фемінізму. Мовляв, «на майданчику ніхто не дивиться що у тебе між ногами, важливо, як ти проявляєш свої режисерські якості». І це, звісно, так. Але хто, власне, доходить до цього майданчика і за скільки років поневірянь у пошуках фінансування? Який бюджет є на цьому майданчику, скільки людей там працює, скільки дається знімальних днів? Не кажучи вже про те, що тобі казали в дитинстві і чи заохочували до самовираження? Чи мав ти досвід сексуальних домагань в університеті як хлопець-студент? І скільки зусиль тобі треба було докласти, щоб довести свою спроможність після випуску?

Відомо, що українське кіно — це завжди якесь надзусилля, але мені здається, що на рівні індустрії багатьом жінкам доводиться докладати цих зусиль удвічі-утричі більше.

Наступний рівень – це питання репрезентації. Це про те, які історії ми розказуємо, які у нас героїні, які проблеми ми піднімаємо, як ми про них говоримо. Є сцена аборту у «Племені» Слабошпицького — і це один спосіб про це говорити, а є питання раку грудей у «Бузку» Горностай — і це зовсім інша інтонація. Це питання кіномови, візуальної граматики і того, як кіно має більше шансів статися. Я поки що бачу мало умовного «Бузка» — і це для мене проблема. На такі історії важко виборювати на бюджети, хоча в нашій дискусії за участі режисерок далеко не всі були з цим згодні. Я поважаю їхню думку, але також бачу, що проблема як завжди комплексна, а цей її аспект нівелюється.

Як ти почувалася після результатів 17го пітчингу Держкіно, де експертна комісія написала, що «проблеми жінок не є актуальним питанням для України»?

Я стараюся не ангажуватися аж надто сильно у пітчинги, бо це емоційне питання і я маю власний неприємний досвід дворічної давності. Він не був експліцитно-сексистським, просто була в певному світоглядному розриві з людьми, які мали оцінити моє кіно — і персонально для мене це було дещо травматично неочікувано.

З того часу я не ангажуюсь у це емоційно, і сприймаю це великою мірою як погану погоду. Це реальність із якою ми маємо справу. У 17 пітчингу ця тенденція стала більш явною, бо вона була пов’язана із гучними іменами, це стало більш публічним. Але я не здивувалася, бо нічого хорошого від експертів Держкіно не чекала і, на жаль, не чекаю.

Багато говорять про те, що проблема не в сексизмі, а в кризі експертизи. І я абсолютно із цим згодна, але питання: яка криза експертизи? Мені цікаво, якщо ми замість питання жінок підставили б, що українці це малороси і мають бути поневолені Путіним? Ми б теж казали, що це криза експертизи? Це буде відверта нісенітниця, але криза експертизи не дає тобі права на цю нісенітницю. Тоді чому наші експерти, у 21 столітті, можуть проявляти такий печерний сексизм? Тобто чому це легітимно, це не соромно, тебе за це не звільнять? Це рівень дискурсу і рівень риторики і він дуже показовий. Є якась частина суспільства — дуже прогресивна — яка рухається вперед, яка хоче міняти світ та Україну, а є якась частина, яка тягне нас назад, у 20 століття, і ця частина при владі. Ми їй делегуємо приймати стратегічні рішення.

У своїх попередніх фільмах («Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», «Reve Ta Stohne On Tour») ти як режисерка не особливо апелювала до тем жіночого досвіду, однак у 2021 ти зняла «Жінки, що грають в ігри», а зараз ти працюєш над стрічкою, яку позиціонуєш як «постхристиянську постфеміністичну історію». Як ти прийшла до дослідження тем жінок у своїх фільмах?

Мене це теж в певний момент здивувало, чому у мене всі герої чоловіки? З іншого боку, це не зводиться до того, що показувати жінок на екрані. Це також про тип чоловіків і тип маскулінності, яку ми показуємо. Мені здається, що в мене вона така іронічна, і це теж дуже феміністичне кіно, у тому сенсі як ти показуєш такого не класичного героя-мачо. Ці чоловіки, про яких я знімала кіно, це інші чоловіки і вони по-іншому класні, цікаві, і а цьому є моя особиста оптика та феміністичний підхід.

Також я відчуваю, що зняти історію з жіночим персонажем значно важче. Коли ти працюєш із чоловічим персонажем, тобі допомагає уся історія культури, починаючи від давньо-грецького міфу до класичної та пост-класичної літератури. Коли ти починаєш працювати із жіночим персонажем, тобі значно важче, бо ти не можеш просто механістично замінити чоловічий образ на жіночий.

З іншого боку, вдвічі важче, коли ти починаєш говорити про українську реальність тут і тепер. Є тенденційний тип героїв, про яких ми розказуємо, це дуже маленький відсоток реальних героїв. І це не лише про жіночих персонажів, а загалом про персонажів. У нас не так багато кіно, його відносно недавно запустили, і коли ти виходиш на екран із цими матеріями і починаєш працювати – ти в космосі, ти не маєш на що спертися.

Наприклад, треба зняти розмову двох подруг. Аньєс Варда уже зняла це отаким чином у Франції. А де наша Аньєс Варда? Так, була Кіра Муратова, але у неї такої сцени немає. Тобто коли я знімаю розмову двох подруг, я поводжуся як піонер, мушу усе робити вперше — і це ризиковано, відповідально, є страх помилки.

Зараз я відчуваю, що я вже дозріла і я готова і хочу спробувати.

Розкажи будь ласка більше про новий проект, чому саме постфеміністична історія?

Дуже важко говорити про кіно, яке ще не зняте, тому що воно перебуває у процесі розробки і на цьому шляху воно сильно міняється.

Відправною точкою була певна сума мого особистого досвіду та досвіду інших жінок, із якими я про це говорила. На метафоричному рівні це ідея непорочного зачаття. Це історія про жінку, яка завагітніла, але в неї не було сексу. Тому воно постхристиянське: це не сакральна подія, містична чи метафізична, а це подія буденна. І постфеміністичне воно в тому сенсі, що ця жінка живе в світі де у неї є вибір, де вона може робити із цим що хоче. Питання про цей вибір, вибір, який ти робиш, як жінка у 21 столітті. Напевно, Марія дізналася про це за 9 місяців до нульового року, коли вона вже були пристойно вагітна, але я не знаю чи був у неї якийсь вибір. Бо ми розуміємо що історично обставини Марії були зовсім інші, ніж обставини сучасної української жінки.

На твою думку, чи можливо для жінки-режисера існувати у професії, і в жодному зі своїх фільмів ніяк не апелювати до теми жінок та жіночого досвіду?

Важливо в який момент часу. Думаю, що сьогодні, у 2021 році, неможливо. Принаймні, якщо ти гарна режисерка і в тобі є режисерські амбіції, то ти рано чи пізно досягнеш такої точки. В режисурі ти все одно спираєшся на досвід, а досвід він завжди дуже особистий. Це не лінійно, це не значить, що ти транслюєш його на екран буквально, як тілесний чи жіночий. Усі жінки люди, тому кожна режисерка транслює щось універсально-людське, і це не обов’язково мусить бути щось про жінок. Але враховуючи, як зараз це працює, як зараз світ взагалі рухається, мені здається що це неможливо, і що рано чи пізно ти будеш змушена до цього прийти, навіть якщо ти цього не хочеш.

Як жінка ти можеш не знімати про жіночий досвід, в цьому нічого такого нема, однак якщо ти будеш рухатися та розвиватися в режисурі, уникнути цього повністю буде важко.

Режисерові потрібна радикальна суб’єктивність. Тобі треба дуже глибоко з себе це витягувати, бути переконливою та твердо стояти на чомусь, що є твоїм досвідом. Тому я думаю, що якщо ти режисерка, то так неминучо вийде, що у тебе у цьому досвіді буде відображений твій жіночий досвід в тому числі.

Яка твоя думка стосовно гендерних квоти та гендерного балансу на робочому місці? Чи вважаєш ти, що українському кіно потрібна ініціатива гендерних квот, якщо так, то у якому форматі?

Питання про гендерні квоти це питання більше про бюрократію і «як саме». Я не маю якоїсь чіткої думки про те, добре це чи погано, бо це сферичний кінь у вакуумі. Питання як це реалізовувати? Я бачу, що в Україні є перманентна інституційна криза в усіх інституціях, пов’язаних з культурною політикою і з кіно. Тому є ризик, що з цього зробиться чергова корупційна схема чи просто бюрократичний маразм, тому немає однозначної позиції.

Авторка: Альона Шилова

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram