Джейсон Горбер (кіножурналіст, член Асоціації кінокритиків Торонто):
Канада, як і Україна, унікальна в тому плані, що в нас під боком є велика, кінематографічно насичена держава. Нам важко сказати, де канадський фільм, а де американський. Дені Вільнев (франко-канадський режисер. — Ред.), який нещодавно створив стрічку «Дюна», свого часу зняв фільм «Полонянки», і картину вважали американським продуктом. Проте робота Вільнева «Ворог» – це суто канадський фільм. У нашому випадку вирішальною рисою є не походження режисера чи місце зйомок, а продакшн фільму: американський чи канадський.
Дарія Бадьйор (кінокритикиня, співзасновниця Спілки кінокритиків України): Для України головною рисою, яка визначає приналежність фільму, є саме фігура режисера, його громадянство.
Анна Дацюк (кінокритикиня):
Так, але в нас є ще певні особливості, які пов’язані з Росією. Якщо стрічка вироблена на території РФ, але українським кінематографістом, чи можна її вважати українською? З іншими країнами це не так важливо. Деякі [українські] продюсери навмисно будуть замовчувати факт щонайменшого вмісту Росії в продукті. Для нас тема українсько-російської динаміки нелегка для обговорення навіть у кіно. Впродовж досить тривалого періоду ми не могли визначитись, чи можна вважати Сергія Лозницю українським режисером, чи все ж таки російським або білоруським. Хоча живе він узагалі в Німеччині. Попри вагання, ми пишались, коли він з’явився на Каннському кінофестивалі.
Дж.Г.: У нас є оманливе поверхове почуття культурного спокою, під яким насправді ховаються серйозні пертурбації. Наші молоді кінематографісти вже почали досліджувати цю тему в анімаційному та документальному кіно. Завдяки такій "місцевості" нових стрічок вони звертаються до чогось більшого — до того, що не зачіпає Голлівуд. У нас немає нагальної проблеми в самоідентичності, як в Україні. Якщо громадянин Канади називає себе американцем, то непорозуміння можуть виникнути лише в Європі, але в Нью-Йорку всім буде байдуже. Мої американські друзі їздять у Європу з канадською символікою на рюкзаках, бо для них межі не існує. Особливо після пандемії ми остаточно зрозуміли, що кордони не грають ролі. Адже є теми, що актуальні для всіх. Важливо зберігати ідентичність, але при цьому не диктувати умовності.
Пат Маллен (видавець провідного канадського документального журналу POV):
Наше кіно універсальне, але різне, бо Канада складається з корінного населення та іммігрантів з усіх куточків світу. І тому нам не потрібно створювати “панацейне” кіно для всіх. Ми просто намагаємося знімати якісні фільми. У нас багато режисерів-іммігрантів, які транслюють індивідуальну історію, що не збігається із загальною історією Канади. У США більше знімають про патріотизм, бо там об’єднуються під одним прапором. Канада в цьому випадку більш відкрита, ми не шукаємо один голос для ідентичності. Маємо і англомовне кіно, і квебекське, тобто франко-канадське. І для квебекських режисерів важливо бути дещо окремими від канадського кіно.
Том Ернст (письменник, член Асоціації кінокритиків Торонто):
Як уже зазначали, ми багатокультурна країна, у нас є кіноматографісти з різним минулим і досвідом. Вони розповідають історії з усього світу, що відгукуються у канадської аудиторії. Для нас переламний момент стався у 2012 році, коли багато канадських стрічок номінували на "Оскар". Проте частина картин досі залишається поза увагою глядачів. Наприклад, мені важко буде зрозуміти фільм, події якого відбуваються у Ванкувері, бо я там ніколи не був.
Дж.Г.: Основна мета США – це зробити культурний вінегрет, а потім випустити його під брендом американського продукту. У Канаді ж це історія, що складається з окремих шматочків, як мозаїка. Ми об’єднуємо ці ідентичності та культури й створюємо єдину персональну картину. Нещодавно я був у Монреалі та Квебеку — як уже сказав Пат, це франкомовна частина Канади. Там виробляють власне кіно, яке відрізняється від канадського. У Квебеку є локальні зірки, яких підтримують лише там. Ця частина Канади сприймає себе дещо окремою. Як і Україна, ми вимушені співпрацювати з різними регіонами, наприклад з тими, де досі залишилась Франція.
Сергій Ксаверов (кінокритик, колумніст і автор видань LB.ua, «Фокус», DTF Magazine): Так, це можна спостерігати й у фільмі Паскаля Планте «Надя, батерфляй» (був у програмі Київського тижня критики 2021. — Ред.). Героїні важко вимовити, що вона з Канади. Вона наголошує саме на тому, що вона з Квебеку.
А.Д.: Цю напругу навіть видно у спілкуванні між героями, які розмовляють різними мовами: англійською та французькою.
П.М.: Двомовність – це одна з особливостей канадського кіно. Франкомовна частина Канади конкурує з Голлівудом. Актори з Франції часто дублюють голлівудські фільми, які потім показують у Квебеку. Насправді через французький дубляж втрачаються деякі мовні особливості, бо у Квебеку своя французька. Років 15 тому ми почали створювати двомовні стрічки, які об’єднували б англійську та французьку мови.
Т.Е.: Я живу у двомовній родині. Моя дочка та дружина ідеально знають французьку, на відміну від мене. І справді, такі стрічки зацікавлюють і франкомовну, і англомовну аудиторію, а це потрібно для комерційного успіху продукту.
Д.Б.: В українському кіно теж часто використовують двомовність як особливість. Наприклад, фільм Олега Сенцова «Носоріг» (був у програмі Київського тижня критики 2021. — Ред.). Одна банда — україномовна, а друга, з якою вони ворогують, — російськомовна. Мені здається, що це можна розглядати як певне політичне твердження у стрічці. Але можливо, режисер такі сенси туди й не закладав.
Дж. Г.: На мою думку, це досить унікальний український фільм. Він розриває кордони. У Канаді, як і в Україні, питання мовних кордонів складне. Хоча в нас різниця відчувається лише між Торонто і Квебеком. У вашому ж випадку це питання життя і смерті, на відміну від Канади. Адже ми маємо можливість хвилюватися лише за нюанси культури, а не за територію. Та в нас помірно все не лише в мистецтві, але й у політиці.
Т.Е.: Ми не переживали такого травматичного досвіду, як 1990-ті в Україні, хоча в нас вони теж були непрості, або як 1960-ті в США, коли їхні солдати повертались із В'єтнаму. Наші кінематографічні історії дещо стримані та помірковані. Хоча зараз у нас з'являється якась динаміка в кіно, тому що молоде покоління кінематографістів відверто заговорило про історію Канади, яка насправді не пухнаста, а кривава та жорстока. Приходять молоді кінематографісти та розповідають автентичні історії, з’являються нові голоси, яким насправді не завжди вдаються меседжі, за які вони беруться. Річ у тому, що ми дещо обмежені в розумінні слова «проблема», і, можливо, тому в нас виходять кращі хорори, бо ми намагаємося заповнити простоту нашої реальності.
П.М.: Я повністю погоджуюсь з Джейсоном: яка б у нас не була погана ситуація, але вона ніколи не розгортається в жахливу. Ми живемо поза контекстом напруження, ззовні всіх світових політичних подій, але при цьому достатньо близько, аби мати право обговорювати та жартувати над цією темою. Канада дивиться на США як на домінанту культуру, ми з нею в постійному, але дистанційному зв’язку. Це дозволяє рефлексувати щодо їхніх проблем, співчувати, але не перейматись.
Наприклад, у нас теж були публічні дискусії щодо руху «Black Lives Matter». Для Канади це можливість переглянути себе — але не перетягати ковдру з американськими проблемами до себе. Ми про США знаємо значно більше, ніж вони про нас, для них ми лише дивне місце на півночі, де з особливим акцентом говорять англійською.
Дж. Г.: До речі, я хотів спитати, як ви сприймаєте фільм «Донбас». Я чув і бачив реакцію людей у Франції під час Каннського кінофестивалю. Мені цікаво почути думку людей, ближчих до контексту подій фільму.
С. К.: Я не сильно побачив у цьому кіно українську автентичність. Так само як і «Носоріг», це вікно у 1990-ті, але не їхнє відображення. Сергій Лозниця створював цей фільм, використовуючи відео з YouTube, тому стрічка має відтінки документального кіно. Проте особисто я не сприйняв фільм за репортаж. Мені здається, це особисте висловлювання Лозниці, бо ця робота логічно продовжує його попередні. Стрічка ілюструє хаос, який лежить в основні цих подій. Як би жахливо це не звучало, але війна — плодотворний матеріал для таких режисерів, як Лозниця.
Дж. Г.: Коли ти перебуваєш поза контекстом, у тебе є можливість сприймати стрічку просто як фільм. Найбільш політизовані та страшні фільми покликані емоційно вразити глядача. Я можу дивитись «Донбас» і не замислюватись над тим, як вплине ця стрічка на рішення мого уряду, на мою територію, на ті умови, в яких я вже живу.
Д.Б.: Проте Лозниця зняв фільм з позиції українського аутсайдера, він особисто на цьому наголошував. Режисер просто пропонує інсайти, які відбуваються в Україні. Насправді така позиція дещо підриває фільм, як на мене. Я намагалась дивитись фільм «Донбас», як наші канадські колеги, з погляду неупередженості. Мені не вдалося відійти від подій, у яких живу, тому я написала досить емоційний огляд фільму.
Фільми Лозниці, вони не про людей — вони про території та маси, які там живуть. Одна з причин початку бойових дій – це дегуманізація. Мені здається, що стрічка теж дещо дегуманізує цей регіон.
Звичайно, «Донбас» — це український фільм. Лозниця ідентифікує себе як українського режисера, фільм знімався на українські гроші, з українською командою та з українськими акторами, але він знятий з погляду спостерігача.
С. К.: Мені подобається фільм загалом. На мою думку, це навіть краще, що Лозниця створив фільм з погляду аутсайдера. Адже завдяки цьому в нього з’явилася можливість проаналізувати людей, бо неможливо аналізувати самого себе.
Але я хотів ще запитати про кіно корінних народів Канади. Серед десяти фільмів, які ви відібрали цього року для Київського тижня критики, були три стрічки, зосереджені на темі корінного народу в сучасності. У цих фільмах йдеться про те, як ці народи ізольовані або напівізольовані, як вони вступають у конфлікти з мейнстримною командою. І я звернув увагу на зміни в канадському кіно, які зараз у вас відбуваються.
П.М.: Канадське кіно розвивається хвилями, і зараз нова хвиля – корінного населення. Це пов’язано з відкриттям нових фактів в історії, співпраці з корінним населенням не лише в мистецтві, але й на рівні уряду. В нас і раніше знімали фільми про корінний народ, проте їх створювали режисери, які до цієї історії не мають жодної причетності, які були зовнішніми спостерігачами. Зараз відбувається зародження традиції автентичних стрічок.
Т.Е.: Досить часто фільми, створені сторонніми спостерігачами, приносять ковдру з хворобами, яких раніше не було в корінного населення. Величезна частина представників корінних народів виросли на фільмах Джона Форда, хоча багато хто ігнорує його вплив на формування саме автентичної кінематографії.
Також я хотів би додати, що якщо ви хочете створити справжнє автентичне кіно, вам доведеться збрехати. Ви повинні створити притчу. Лише симбіоз фактів і вигадок створить цікаву справжню історію.