ГоловнаКультура

«Дюна»: прихід месії неминучий

У кінотеатрах «Дюна» — фільм Дені Вільнева, який затримався із виходом на цілий рік і цим підняв очікування до космічних висот. Тепер він з'являється на великих екранах у статусі фільму, який не має права бути невдалим, навіть попри те, що спроби екранізації цього всесвітньо відомого роману сповнені болю та розчарування видатних режисерів у минулому.

Фото: dunemovie.net

Роман Френка Герберта «Дюна» вперше вийшов у 1965 році. Фантастика про феодальні війни двох визначних родів на пустельній планеті Аракіс швидко стала бестселером та отримала обидві головні премії в жанрі літературної фантастики – «Х’юго» та «Неб’юлу». Популярність «Дюни» саме в 1960-х пояснювалася, однак, не тільки тим, що битва двох родів у 102 столітті перетворювалася на щось інше, і це інше почасти нагадувало деколонізаційні процеси у світі. А й тим, що Аракіс був єдиною у всесвіті роману планетою, де знаходився таємничий наркотик меланж. Ця речовина робила можливими космічні перельоти та відігравала дедалі визначнішу роль у романі як інструмент просвітлення та оновлення. Пригоди молодої людини на планеті, де є стільки цілющої психоделічної речовини, що її можна видобувати екскаватором — що могло бути привабливішим для покоління, яке синтезувало ЛСД і, зрештою, повірило, що це шлях до кращого світу?

Саме поєднання масштабно-політичного та психоделічного в «Дюні» привабило режисерів двох виразно протилежних типів: тверезих реалістів, як-от Девід Лін чи Рідлі Скотт, і авторів зі славою візіонерів – Алехандро Ходоровського з Девідом Лінчем. Другі були значно успішнішими. Легендарний сюрреаліст Алехандро Ходоровський так і не зняв свою «Дюну», але — як справжній трикстер за покликанням — перетворив свій провал на міф про хоч і не знятий, але найкращий фільм на світі. Лінч таки зняв «Дюну» в 1984 році, але пішов на стільки компромісів, що після фільму він власноруч зачинив за собою двері у великобюджетний Голлівуд і досі здригається, коли згадує цей досвід. Хоча його бачення роману і було цікавим Герберту, вдалим цей фільм з тих пір називають зрідка.

Фото: Kinomania LLC

Відповідь на питання, до якого з цих двох типів належить канадець Дені Вільнев, який виступив режисером нової «Дюни», не така однозначна. У невеликих фільмах на батьківщині у Вільневі іноді прокидався “божевільний професор”, але в Голлівуді він його успішно вгамовував чи принаймні залишав йому функції декоратора. Відтак усі його фільми мають дуже сильну й свіжу візуальну складову, але за способом підходу до матеріалу цей режисер — майже взірець раціональності. Таке поєднання робило Вільнева чи не найкращим претендентом для екранізації «Дюни» — роману, який потребував режисера, здатного водночас створити новий світ і приборкати змістовну частину роману. Тобто «Дюна» — це, звісно, не «Улісс», але й не космічна опера на чотири арії Люка Скайвокера, Хана Соло з принцесою Леєю, Дарта Вейдера та Чубакки.

Утім всесвіт «Дюни» також не надто складний. Тут теж є чотири суб’єкти, які визначають головні події. Перший – протагоністи. Родина Атрідів, давній аристократичний рід, що на початку фільму отримує у володіння від імператора планету Аракіс – унікальне сировинне джерело, володарювання яким посилює владу та багатство. Другий – антагоністи. Це родина Харконненів, яка володіла планетою 80 років і вичавлювала з неї дорогоцінний наркотик, незважаючи на спротив тубільців, нелюдські природні умови пустельної планети та небезпеку у вигляді велетенських піщаних хробаків. Третій – це сама планета Аракіс і всі її мешканці (з хробаками включно). Таємнича сила, на яку не зважають Харконнени та якою цікавляться Атріди. І нарешті своєрідний джедайський клан цього світу – жіночий орден «Бене Гессеріт». Фактично самостійна сила, яка вже багато століть повертає міцні черепи чоловіків-правителів у потрібну їй сторону, а її членкині мають багато надприродних (принаймні для ХХІ століття) здібностей, тому їх водночас бояться, ненавидять і шанують.

Фото: Kinomania LLC

Світ роману пронизаний зумовленостями. Усе в ньому – частина плану, хоча сюжет «Дюни» якраз визначається відхиленнями від нього. Наказ імператора – не милість, а пастка для родини, вплив якої стає небезпечно великим. Однак смертельність пастки для її жертв уб’є фільм, тому вона не може бути повністю успішною. Пророчі сни головного героя Пола Атріда з початку фільму викарбовують його майбутній шлях, хоча позбавлені ключових деталей. Пол має стати месією, бо є продуктом ордену «Бене Гессеріт», який використовує своїх членкинь як наложниць при правителях великих сімей імперії — щоб народжувати дітей із потрібними характеристиками. Але він неочікуваний продукт, бо мав бути не сином, а донькою герцога Лето Атріда. У цьому світі одновимірно визначені лише характери, в яких є епічна та незмінна сталість. Атріди мають випромінювати благородство, а Харконнени мають бути ілюстрацією стародавнього стереотипу, що моральні характеристики позначаються на зовнішньому вигляді – вони не тільки покидьки, а й потвори.

У цьому фіксованому світі Вільнев вирішив не пояснювати надто багато. І це здається правильним рішенням. Конструкція «Дюни» насправді є нагромадженням стереотипів. Її краса – у наповненні, у деталях, які було б кримінально втрачати заради ще одного оповідання про рятівника галактики. «Дюна» Вільнева також успадкувала й урочистий ритм «Дюни» Герберта. Вільнев і сам не схильний до поспіху. Дихання його «Дюни» – ніби цикл життя велетенських піщаних хробаків на Аракісі. Як і все дуже велике, воно має рухатися повільно, а вміння Вільнева працювати з довгими та досить монотонними формами дозволяє йому не збитися з ритму цього гіпнотичного пустельного болеро на дві з половиною години. Саундтрек накладає на поступ фільму музичний ряд від Ганса Ціммера, який, здається, нарешті знайшов ідеальний всесвіт для свого однотонного атмосферного гудіння, яким наповнив вже декілька десятків блокбастерів.

Фото: Kinomania LLC

Але саме масштаб і вбиває фільм згодом. У всесвіті «Дюни» все настільки великого розміру, що шалений спротив Вільнева намаганням випустити минулого року фільм на стримінгу здається виправданим і розумним. На маленькому екрані неможливо розгледіти в точках, які пересуваються біля підніжжя циклопічних структур фільму, власне, людей. З огляду на розміри будівель чи космічних кораблів, можна подумати, що нас чекає історія не про людей, а про пригоди маленької Ктулхочки, її родини та інших космічних богомонстрів лавкрафтівського пантеону на готичній вечірці, де добрі та злі однаково вдягнені в чорне.

«Дюна» ніби й не шкодує часу на великі плани облич, але за дві з половиною години не надто переймається тим, щоб якось представити хоча б функції всіх дійових осіб при дворі герцога Лето Атріда (Оскар Айзек), батька нашого героя, не кажучи вже про їхні функції у фільмі. Їхні ролі ніби визначалися розміром акторського гонорару та гайпу навколо імені. Роль Дункана Айдахо у виконанні Джейсона «Аквамена» Момоа, попри невеликий екранний час, встановлена точно та має свої сцени. А от що роблять у фільмі та ким є при дворі герої Джоша Броліна чи Стівена Маккінлі Гендерсона — ми так і не дізнаємося до кінця фільму. «Дюна» не може нехтувати тільки лиходіями – родиною Харконненів: кожен із них виписаний з величезною любов’ю. Особливо це стосується шведа Стеллана Скарсгарда у ролі барона Володимира Харконнена — актора, темні сторони якого використовувалися набагато частіше у скандинавському кіно, ніж у Голлівуді. Нарешті в «Дюні» його спотворили настільки якісно, що він уже є перспективним кандидатом на місце в десятці найбільш визначних антагоністів у популярному кіно.

Фото: dunemovie.net

Не дивно, що Вільнев-декоратор у цьому фільму, врешті-решт, переміг Вільнева-режисера. «Дюна» — визначна візуальна робота. Це цілий фестиваль сучасного актуального дизайну, впродовж якого навіть якось соромно кліпати очима, щоб щось не пропустити. Усі епохи та стилі історії людства тут спресовані в дуже модну цеглину завбільшки з будинок, якою глядача б’ють безжально, постійно, із бездоганним відчуттям ритму. Запрошення Тімоті Шаламе на головну роль, у принципі, теж потрібно сприймати в цьому руслі, бо в певному сенсі ця молода зірка кіно теж є об’єктом сучасного дизайну. Але чи потрібні цьому фільму та й узагалі цьому твору людські істоти? Це відкрите питання. Фільм чесно намагається їх дати, і з-під масивних споруд іноді прозирає та конвульсивно рухається якась кінцівка Вільнева-режисера. То тут, то там він намагається зацікавитися тим, яким чином матеріал «Дюни» взагалі обігрує теми колоніалізму та жахливе становище свого головного героя, що ніби приречений на дії, а не обирає їх. Він дарує нам чудову Ребекку Фергюссон у ролі матері Пола Атріда — чи не єдиного живого персонажа фільму. Але Вільнев скутий не тільки своїм суперформалізмом, а й лещатами роману, де має бути так, як має бути.

Історія «Дюни» Дені Вільнева, чим би вона не закінчилася (наразі невідомо, чи вийде другий фільм), так само віддзеркалює історію Пола Атріда. І Дені, і Пол мають стати месіями: їхня доля сформована, їхнє майбутнє визначено, їхнє вшанування забезпечене. Вільнев – один з небагатьох режисерів, яких настирливо записують до «авторського» кінематографу в блокбастерах. Він і його твори так само сформовані нашою історією, як Пол є продуктом запланованої євгенічної програми «Бене Гессеріт». От тільки син герцога Лето відчуває це всім своїм буттям, бореться і насправді ще може піти своїм шляхом. А Вільнев уже ні. І не тому, що це його проблема чи вибір. Сам він себе месією ніколи не називав.

Фото: dunemovie.net

Сергій КсаверовСергій Ксаверов, Кінокритик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram