Роман Френка Герберта «Дюна» вперше вийшов у 1965 році. Фантастика про феодальні війни двох визначних родів на пустельній планеті Аракіс швидко стала бестселером та отримала обидві головні премії в жанрі літературної фантастики – «Х’юго» та «Неб’юлу». Популярність «Дюни» саме в 1960-х пояснювалася, однак, не тільки тим, що битва двох родів у 102 столітті перетворювалася на щось інше, і це інше почасти нагадувало деколонізаційні процеси у світі. А й тим, що Аракіс був єдиною у всесвіті роману планетою, де знаходився таємничий наркотик меланж. Ця речовина робила можливими космічні перельоти та відігравала дедалі визначнішу роль у романі як інструмент просвітлення та оновлення. Пригоди молодої людини на планеті, де є стільки цілющої психоделічної речовини, що її можна видобувати екскаватором — що могло бути привабливішим для покоління, яке синтезувало ЛСД і, зрештою, повірило, що це шлях до кращого світу?
Саме поєднання масштабно-політичного та психоделічного в «Дюні» привабило режисерів двох виразно протилежних типів: тверезих реалістів, як-от Девід Лін чи Рідлі Скотт, і авторів зі славою візіонерів – Алехандро Ходоровського з Девідом Лінчем. Другі були значно успішнішими. Легендарний сюрреаліст Алехандро Ходоровський так і не зняв свою «Дюну», але — як справжній трикстер за покликанням — перетворив свій провал на міф про хоч і не знятий, але найкращий фільм на світі. Лінч таки зняв «Дюну» в 1984 році, але пішов на стільки компромісів, що після фільму він власноруч зачинив за собою двері у великобюджетний Голлівуд і досі здригається, коли згадує цей досвід. Хоча його бачення роману і було цікавим Герберту, вдалим цей фільм з тих пір називають зрідка.
Відповідь на питання, до якого з цих двох типів належить канадець Дені Вільнев, який виступив режисером нової «Дюни», не така однозначна. У невеликих фільмах на батьківщині у Вільневі іноді прокидався “божевільний професор”, але в Голлівуді він його успішно вгамовував чи принаймні залишав йому функції декоратора. Відтак усі його фільми мають дуже сильну й свіжу візуальну складову, але за способом підходу до матеріалу цей режисер — майже взірець раціональності. Таке поєднання робило Вільнева чи не найкращим претендентом для екранізації «Дюни» — роману, який потребував режисера, здатного водночас створити новий світ і приборкати змістовну частину роману. Тобто «Дюна» — це, звісно, не «Улісс», але й не космічна опера на чотири арії Люка Скайвокера, Хана Соло з принцесою Леєю, Дарта Вейдера та Чубакки.
Утім всесвіт «Дюни» також не надто складний. Тут теж є чотири суб’єкти, які визначають головні події. Перший – протагоністи. Родина Атрідів, давній аристократичний рід, що на початку фільму отримує у володіння від імператора планету Аракіс – унікальне сировинне джерело, володарювання яким посилює владу та багатство. Другий – антагоністи. Це родина Харконненів, яка володіла планетою 80 років і вичавлювала з неї дорогоцінний наркотик, незважаючи на спротив тубільців, нелюдські природні умови пустельної планети та небезпеку у вигляді велетенських піщаних хробаків. Третій – це сама планета Аракіс і всі її мешканці (з хробаками включно). Таємнича сила, на яку не зважають Харконнени та якою цікавляться Атріди. І нарешті своєрідний джедайський клан цього світу – жіночий орден «Бене Гессеріт». Фактично самостійна сила, яка вже багато століть повертає міцні черепи чоловіків-правителів у потрібну їй сторону, а її членкині мають багато надприродних (принаймні для ХХІ століття) здібностей, тому їх водночас бояться, ненавидять і шанують.
Світ роману пронизаний зумовленостями. Усе в ньому – частина плану, хоча сюжет «Дюни» якраз визначається відхиленнями від нього. Наказ імператора – не милість, а пастка для родини, вплив якої стає небезпечно великим. Однак смертельність пастки для її жертв уб’є фільм, тому вона не може бути повністю успішною. Пророчі сни головного героя Пола Атріда з початку фільму викарбовують його майбутній шлях, хоча позбавлені ключових деталей. Пол має стати месією, бо є продуктом ордену «Бене Гессеріт», який використовує своїх членкинь як наложниць при правителях великих сімей імперії — щоб народжувати дітей із потрібними характеристиками. Але він неочікуваний продукт, бо мав бути не сином, а донькою герцога Лето Атріда. У цьому світі одновимірно визначені лише характери, в яких є епічна та незмінна сталість. Атріди мають випромінювати благородство, а Харконнени мають бути ілюстрацією стародавнього стереотипу, що моральні характеристики позначаються на зовнішньому вигляді – вони не тільки покидьки, а й потвори.
У цьому фіксованому світі Вільнев вирішив не пояснювати надто багато. І це здається правильним рішенням. Конструкція «Дюни» насправді є нагромадженням стереотипів. Її краса – у наповненні, у деталях, які було б кримінально втрачати заради ще одного оповідання про рятівника галактики. «Дюна» Вільнева також успадкувала й урочистий ритм «Дюни» Герберта. Вільнев і сам не схильний до поспіху. Дихання його «Дюни» – ніби цикл життя велетенських піщаних хробаків на Аракісі. Як і все дуже велике, воно має рухатися повільно, а вміння Вільнева працювати з довгими та досить монотонними формами дозволяє йому не збитися з ритму цього гіпнотичного пустельного болеро на дві з половиною години. Саундтрек накладає на поступ фільму музичний ряд від Ганса Ціммера, який, здається, нарешті знайшов ідеальний всесвіт для свого однотонного атмосферного гудіння, яким наповнив вже декілька десятків блокбастерів.
Але саме масштаб і вбиває фільм згодом. У всесвіті «Дюни» все настільки великого розміру, що шалений спротив Вільнева намаганням випустити минулого року фільм на стримінгу здається виправданим і розумним. На маленькому екрані неможливо розгледіти в точках, які пересуваються біля підніжжя циклопічних структур фільму, власне, людей. З огляду на розміри будівель чи космічних кораблів, можна подумати, що нас чекає історія не про людей, а про пригоди маленької Ктулхочки, її родини та інших космічних богомонстрів лавкрафтівського пантеону на готичній вечірці, де добрі та злі однаково вдягнені в чорне.
«Дюна» ніби й не шкодує часу на великі плани облич, але за дві з половиною години не надто переймається тим, щоб якось представити хоча б функції всіх дійових осіб при дворі герцога Лето Атріда (Оскар Айзек), батька нашого героя, не кажучи вже про їхні функції у фільмі. Їхні ролі ніби визначалися розміром акторського гонорару та гайпу навколо імені. Роль Дункана Айдахо у виконанні Джейсона «Аквамена» Момоа, попри невеликий екранний час, встановлена точно та має свої сцени. А от що роблять у фільмі та ким є при дворі герої Джоша Броліна чи Стівена Маккінлі Гендерсона — ми так і не дізнаємося до кінця фільму. «Дюна» не може нехтувати тільки лиходіями – родиною Харконненів: кожен із них виписаний з величезною любов’ю. Особливо це стосується шведа Стеллана Скарсгарда у ролі барона Володимира Харконнена — актора, темні сторони якого використовувалися набагато частіше у скандинавському кіно, ніж у Голлівуді. Нарешті в «Дюні» його спотворили настільки якісно, що він уже є перспективним кандидатом на місце в десятці найбільш визначних антагоністів у популярному кіно.
Не дивно, що Вільнев-декоратор у цьому фільму, врешті-решт, переміг Вільнева-режисера. «Дюна» — визначна візуальна робота. Це цілий фестиваль сучасного актуального дизайну, впродовж якого навіть якось соромно кліпати очима, щоб щось не пропустити. Усі епохи та стилі історії людства тут спресовані в дуже модну цеглину завбільшки з будинок, якою глядача б’ють безжально, постійно, із бездоганним відчуттям ритму. Запрошення Тімоті Шаламе на головну роль, у принципі, теж потрібно сприймати в цьому руслі, бо в певному сенсі ця молода зірка кіно теж є об’єктом сучасного дизайну. Але чи потрібні цьому фільму та й узагалі цьому твору людські істоти? Це відкрите питання. Фільм чесно намагається їх дати, і з-під масивних споруд іноді прозирає та конвульсивно рухається якась кінцівка Вільнева-режисера. То тут, то там він намагається зацікавитися тим, яким чином матеріал «Дюни» взагалі обігрує теми колоніалізму та жахливе становище свого головного героя, що ніби приречений на дії, а не обирає їх. Він дарує нам чудову Ребекку Фергюссон у ролі матері Пола Атріда — чи не єдиного живого персонажа фільму. Але Вільнев скутий не тільки своїм суперформалізмом, а й лещатами роману, де має бути так, як має бути.
Історія «Дюни» Дені Вільнева, чим би вона не закінчилася (наразі невідомо, чи вийде другий фільм), так само віддзеркалює історію Пола Атріда. І Дені, і Пол мають стати месіями: їхня доля сформована, їхнє майбутнє визначено, їхнє вшанування забезпечене. Вільнев – один з небагатьох режисерів, яких настирливо записують до «авторського» кінематографу в блокбастерах. Він і його твори так само сформовані нашою історією, як Пол є продуктом запланованої євгенічної програми «Бене Гессеріт». От тільки син герцога Лето відчуває це всім своїм буттям, бореться і насправді ще може піти своїм шляхом. А Вільнев уже ні. І не тому, що це його проблема чи вибір. Сам він себе месією ніколи не називав.
