ГоловнаКультура

Закарпатські дерев’яні церкви: століття охорони та руйнувань. Проєкт «Втрачені церкви Закарпаття»

Спільно з командою проєкту «Втрачені церкви Закарпаття», ми продовжуємо серію публікацій, присвячених проблемі дерев’яних храмів на Закарпатті та в Україні загалом. У ній ми плануємо розглянути різні фактори, які впливали на знищення церков у ХХ ст. і за часів незалежності, окреслити європейський досвід збереження таких пам’яток і поміркувати про можливі для нас шляхи активної реінтеграції дерев’яних храмів у культурне поле країни.

Третій матеріал із серії – розповідь дослідника дерев’яних церков Закарпаття Михайла Сирохмана про три періоди нищення цих пам'яток у ХХ ст. 

Церква ХVIII ст. у селі Нижня Визниця – один із багатьох дерев’яних храмів, що їх прирекла на загибель побудова нової, мурованої церкви
Фото: Флоріан Заплетал, 1921 р. З архіву Миколи Мушинки
Церква ХVIII ст. у селі Нижня Визниця – один із багатьох дерев’яних храмів, що їх прирекла на загибель побудова нової, мурованої церкви

Ідея збереження та охорони пам’яток, зокрема і пам’яток народної архітектури, остаточно усталилася у Європі на початку ХХ ст. й надалі набувала все більшого розвитку. Не оминула вона і Закарпаття. Не раз відзначалася особлива цінність закарпатського народного будівництва як своєрідного літопису народного духу, художнього мислення та щирої віри. Водночас у цьому позначеному ідеєю захисту старовини столітті немає жодного десятиліття, коли б дерев’яні церкви не зазнавали руйнувань – з різних причин за різних історичних обставин. 

Можна виділити три періоди нищення дерев’яних церковних споруд Закарпаття у ХХ ст. Перший тривав від початку століття до приходу радянської влади у 1945-му. У цей період продовжувалася розпочата в кінці XVIII та у ХIХ ст. заміна дерев’яних церков мурованими. Згідно з протоколами візитації (іншими словами – «інвентаризації» споруд і всього іншого церковного майна) єпископа Ольшавського 1770-х років, на той час усі церкви Мукачівської греко-католицької єпархії, що тоді сягала глибоко на територію нинішніх Словаччини та Угорщини, були дерев’яними, за винятком кількох міських та монастирських храмів. Загалом налічувалося 800 церков. 1779 року в єпархію прийшов лист із Найвищої королівської губерніальної ради Австрійської імперії, в якому було запропоновано три «типові проекти» мурованих церков. За цими зразками мали тепер будуватися всі кам’яні церкви у закарпатських селах. Відтоді форми церкви уніфікуються. І сьогодні повсюди у Закарпатті бачимо подібні між собою церкви-базиліки з вежею на західному фасаді. 

В самому лише Березькому комітаті (території нинішнього Закарпаття відповідало чотири комітати) упродовж ХIХ ст. перестало існувати близько 100 дерев’яних храмів – умовно кажучи, по одному на рік. Важко уявити це знищене царство дерев’яної архітектури, і можемо лише здогадуватися про його мистецькі та історичні скарби – адже не маємо навіть світлин. Звичайно, тоді не йшлося про охорону пам’яток, і спорудження мурованого храму було мрією кожного села.

Церква Вознесіння Господнього XVIII ст. у Воловці на картині Еде Ріні (Едварда Гриняка) 1890 року, створеній незадовго до розібрання храму
Церква Вознесіння Господнього XVIII ст. у Воловці на картині Еде Ріні (Едварда Гриняка) 1890 року, створеній незадовго до розібрання храму

Упродовж першої половини ХХ ст., наскільки можна судити з досить суперечливих відомостей, у Закарпатті перестало існувати 47 дерев’яних церков. Крім того, було розібрано 11 дерев’яних дзвіниць, а 5 мурованих церков поступилися місцем новим храмам. 1922 року священник і вчений, доктор Василь Гаджеґа у розпачі писав: «Пам’ятаю ще хлопцем, молодим гімназистом, стару, мохнату, дерев’яну з превисокою турнею (вежею – авт.) в готичному стилі збудовану церкву в селі Иза коло Хуста. Тоді мені не снилося, що вона із XVI століття походить, не прийшло мені на гадку, же 300–400 років дивляться на мене із тих стін! А теперь дармо глядати її! – Не є, минулося!».

Уперше питання про захист та популяризацію дерев’яних церков постало у добу приналежності Закарпаття до Чехословацької Республіки (1919–1939). Широко публікуються статті, книжки, альбоми українських та чеських дослідників про народне мистецтво й архітектуру, влаштовуються фотовиставки, виставки народних ремесел. П’ять дерев’яних церков, яким загрожувало зруйнування, між 1928 і 1937 роками було перевезено в Чехію: одні – за державні кошти, інші – з приватної ініціативи поціновувачів народної архітектури. Ці храми, бездоганно відреставровані, й тепер можна побачити у Новій Паці, Кунчіцях-под-Ондржейнікем, Бланску, Добржікові. Не стало лише церкви з Медведівців, перенесеної у Прагу, – вона згоріла 28 жовтня 2020 року за загадкових обставин.

Церква 1679 року, перевезена із закарпатського села Холмовець у Добржіков (Чехія) і таким чином врятована від руйнування
Фото: Олена Крушинська, 2011 р.
Церква 1679 року, перевезена із закарпатського села Холмовець у Добржіков (Чехія) і таким чином врятована від руйнування

Попри те, що чеська адміністрація розуміла цінність дерев’яних церков, у неї й так не бракувало проблем на Підкарпатській Русі, де треба було споруджувати нові житлові та адміністративні квартали, школи й лікарні, дороги й мости, прокладати електрику, витягувати населення зі злиднів і т. д. і т. п. Пам’яткове питання не стояло на першому місці, тож і за чехів місцеві мешканці продовжували заміну дерев’яних церков на муровані. Деякі старі дерев’яні церкви після побудови нового мурованого храму не чіпали, і вони, покинуті, занепадали самі собою, деякі розбирали на матеріал. Коли чеcький історик Флоріан Заплетал 1921 року приїхав у Таламаш – нині це присілок Гукливого, а тоді окреме село, – дерев’яної церкви він уже не застав. Годі уявити, як йому було прикро, адже Заплетал завзято мандрував і знімав на скляні негативи усі дерев’яні церкви, каплиці та дзвіниці тодішньої Підкарпатської Русі, де працював як урядовець. Таламаську церкву розібрали – стала непотрібною, бо вже йшло до завершення будівництво нової, мурованої. Усе, що йому лишалося, – це сфотографувати винесені з церкви старі ікони, свічники, різьблені царські двері. Більше пощастило його попередникам, двом видатним українським дослідникам, а разом з тим – і нам: Володимир Січинський залишив нам опис церкви, а Вадим Щербаківський – світлини.

Церква 1757 року в селі Таламаш, нині – частина Гукливого; розібрана 1921 р.
Фото: Вадим Щербаківський, 1909 р.
Церква 1757 року в селі Таламаш, нині – частина Гукливого; розібрана 1921 р.

Церква Покрови Пресвятої Богородиці у Таламаші походила з 1757 року. Це був класичний триверхий бойківський храм. У 1990-х, коли старої церкви вже давно не було, в селі ще жила легенда про неї. Переповідали, що одного разу в неділю, під час служби Божої, на Таламаш напали татари. Священник наказав людям утікати, а сам лишився правити службу. Татари відрубали йому голову на престольному камені й там-таки висікли дату свого злочину. Камінь, як розказували старші люди, зберігався у церкві під дзвіницею, але напис на ньому було закрито землею.

Були й випадки зловмисного знищення церков через міжконфесійні чвари. Їхньою жертвою стала й дерев’яна церква XVIII ст. у Верхньому Бистрому на Міжгірщині. У 1930-х роках у селі зросла міжконфесійна напруга, церкву зайняла православна громада. У 1935 році суд постановив повернути церкву греко-католикам. У ніч з 29 на 30 червня, напередодні передачі, церкву підпалили, й вона згоріла дощенту. Зображення пам’ятки збереглися на світлинах чеських дослідників. 

Церква XVIII ст. у селі Верхній Бистрий, спалена через міжконфесійний конфлікт у 1935 році. Листівка поч. 1930-х років
Фото: збірка Михайла Сирохмана
Церква XVIII ст. у селі Верхній Бистрий, спалена через міжконфесійний конфлікт у 1935 році. Листівка поч. 1930-х років

Другий період нищення культових споруд, зокрема дерев’яних церков, розпочався після Другої світової війни, коли Закарпаття увійшло до складу СРСР.Проводиться галаслива антирелігійна кампанія, випробувана в Україні на схід від Збруча, де починаючи від 1917 року більшість церков було знищено. Підступом та насиллям ліквідують Греко-католицьку церкву, її майно перебирає Російська православна церква. У селах створюються ініціативні групи з нищення церков, що діють за сценаріями, розробленими у партійних кабінетах. 

Церква святого Миколая в селі Майдан на Міжгірщині походила з XVIII ст. і належала до кращих зразків народної архітектури. Її силует вражав своєю динамічністю: низька, врівень із гребенем даху вежа підкреслювала стрімкий злет шпиля. Жоден фотограф і дослідник не міг проминути цю пам’ятку, тож маємо цілу низку її світлин, малюнків та описів. Інтер’єр храму був справжнім музеєм іконопису, різьбарства та вишивки. Церкву спалили 1974 року. Виконавців злочину райком комуністичної партії вибрав з місцевих жителів. Двоє з них незабаром трагічно пішли з життя, а третій, в якого перед пожежею заговорила совість і який намагався попередити людей, не наважувався, як розповідали, прийти у рідне село. На місці спаленого шедевра дерев’яної архітектури нині стоїть безлика мурована церква. 

Галерея церкви XVIII ст. у селі Майдан, спаленої 1974 року за вказівкою райкому комуністичної партії
Фото: Флоріан Заплетал, 1925 р. З архіву Миколи Мушинки
Галерея церкви XVIII ст. у селі Майдан, спаленої 1974 року за вказівкою райкому комуністичної партії

Ще раніше, 1960 року, за ініціативою Міжгірського райкому партії спалили церкву в Соймах – охочих скоїти злочин знайшли в сусідньому Репинному. В самому Репинному та в Гукливому, що на Воловеччині, людям вдалося перешкодити підпалам. 

Трагічну роль відіграло й бажання деяких «активістів» вислужитися. У Руському Полі на Тячівщині існували дві дерев’яні церкви, тому що раніше, до об’єднання та перейменування, це були два окремі села, Велике й Мале Урмезієво. У першому була церква св. Миколая Чудотворця XVII ст., у другому – церква Йоана Хрестителя XVIII ст., обидві – чудові зразки «готики Потисся». Вилучені з реєстру діючих храмів 1953 року, вони стояли зачинені. У травні 1965-го директор місцевої школи, історик за фахом (sic!), організував і очолив учнів, і вони розібрали церкву св. Миколая. Дерево звезли до школи на паливо. Таким чином село позбулося цінної пам’ятки, а учні отримали урок, що руйнувати церкву – можна. Та на цьому директор школи не зупинився, і церкву св. Йоана Хрестителя розібрали теж. Переповідають, що незабаром він важко захворів і перед смертю каявся за знищені церкви.

Оздоблення вежі церкви св. Миколая Чудотворця XVII ст. у Руському Полі. 1965 року церква була розібрана з ініціативи директора місцевої школи
Фото: Флоріан Заплетал, 1925 р. З архіву Миколи Мушинки
Оздоблення вежі церкви св. Миколая Чудотворця XVII ст. у Руському Полі. 1965 року церква була розібрана з ініціативи директора місцевої школи
 

Від 1945 до 1985 року, тобто до початку демократизації, на Закарпатті було знищено 26 дерев’яних і 32 муровані церкви (деякі – частково), більше десяти дзвіниць, десятки каплиць та сотні хрестів. Найбільше було зруйновано греко-католицьких храмів – 15 дерев’яних і 17 мурованих. Римо-католицька конфесія втратила 2 дерев’яні та 10 мурованих храмів – переважно у німецьких селах. Два храми втратили реформати. Після заборони Греко-католицької церкви і перебирання православними громадами мурованих греко-католицьких храмів було розібрано кількадесят уже непотрібних дерев’яних православних церков, збудованих у 1920-і роки, серед яких були цікаві зразки народного будівництва. Багато храмів було перетворено на музеї атеїзму, фауни й флори, на склади, спортзали тощо. Парадоксально, але чимало дерев’яних церков зберегли свій первісний вигляд завдяки тому, що були закриті. Крім того, у цей час в Україні з ініціативи творчих спілок та інтелігенції було створено музеї народної архітектури та побуту світового рівня, завдяки яким вдалося врятувати багато скарбів народного мистецтва, зокрема і кілька закарпатських дерев’яних церков. Найвідоміша з них – церква Покрови Пресвятої Богородиці, перенесена з села Канора на Воловеччині до Музею народної архітектури та побуту в Пирогові під Києвом. 

Наприкінці ХХ століття – «століття охорони пам’яток» – починається третій період нищення дерев’яних церков. Після 1991 року більшість із них передано у користування релігійним громадам. Із суто практичних міркувань люди замінюють дерев’яні церкви мурованими або переробляють старовинні храми на власний розсуд, повністю їх спотворюючи. В епоху нових технологій церкви продовжують залишатися без жодних засобів протипожежного захисту й горять із тих самих банальних причин, що й у попереднє століття. На очах зникають старі дзвіниці. На жаль, початок ХХІ ст. не поклав краю втратам. У наступній статті ми перелічимо втрачені за останні тридцять років дерев’яні церкви «поіменно». Адже третій період нищення не завершено – це наше сьогодення.

Проєкт «Втрачені церкви Закарпаття» реалізується за підтримки Українського культурного фонду.

Михайло СирохманМихайло Сирохман, мистецтвознавець
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram