Чикаго 1930-х років. Замучений самотністю Френк (Крістіан Бейл), створений колись Франкенштейном, приходить до докторки Єфроніус (Аннетт Бенінг). Він просить воскресити з мертвих жінку, щоб та стала його нареченою. Вибір падає на покійну Іду (Джессі Баклі) — молоду жінку, яка за життя гаяла життя в кабаре і зналася з мафією. Вона була свідком у справі торгівлі й убивства жінок, однак довести нічого не змогла. Врешті загинула від випадкової травми.
Так на світ з'являється парочка — Френк і його божевільна Наречена. Пускаючись берега, пара живих мерців творить усе, що заманеться. Та проблема в тому, що через Наречену говорять духи вбитих жінок, а ще сама Мері Шеллі, флешбеки з якою розривають основну гілку фільму. Тож за парою полює і поліція, і мафія. Усе це врешті-решт закінчиться в дусі фільму «Бонні і Клайд» (1967).
Для Меггі Джилленгол «Наречена» — друга режисерська робота. Дебютувала режисерка камерною інді-драмою «Втрачена донька», де Олівія Колман зіграла професорку, що не хотіла бути матір’ю. Порівняно з дебютом «Наречена» — це значний крок уперед: режисерка отримала понад 90 мільйонів доларів бюджету, зібрала блискучий акторський каст, до якого, крім дуету Бейла та Баклі, залучила Пенелопу Крус і свого брата Джейка.
Фільм планували як проєкт для Netflix, але стримінг пошкодував грошей, тож стрічка перейшла до Warner Bros. Далі проєкт заморозили й запустили додатковий етап знімань, редагувань і монтажу. Зокрема, за словами режисерки, «Наречена» сильно втратила в кривавості й елементах бодигорору.
Загалом, якщо фільм потрапляє на переробку, це майже завжди свідчить про проблеми з якістю. «Наречена!» не стала винятком: вийшла занадто хаотичною, а деякі сюжетні лінії просто загубились у спробі Джилленгол наситити кожен кадр атмосферою безумства.
Джессі Баклі, яка щойно отримала оскарівську номінацію за тиху спіритуальну роль Агнес у «Гамнеті», у «Нареченій!» видає абсолютно протилежний перфоманс. Її персонажка — суміш Джокера Хоакіна Фенікса, Круелли Емми Стоун і Бонні Паркер Фей Данавей. На противагу їй Крістіан Бейл (його монстр візуально явно відсилає до легендарного образу Бориса Карлоффа) вибудовує образ інтровертного, ранимого й інтелігентного створіння. Він живе у мріях, що натхненні фільмами Золотого Голлівуду, насамперед мюзиклами й мелодрамами з вигаданим актором Ронні Рідом (його грає Джейк Джиллегол, і це елегантний стьоб режисерки з брата).
Однак, крім хімії цього першокласного дуету, фільм не пропонує глядачам нічого особливо цікавого. Дія відбувається занадто хаотично, сюжетні лінії не отримують завершення. У якийсь момент Наречена, що переховується від мафії та поліції, стає символом феміністичного бунту (жінки роблять на обличчі чорні плями, як у неї), але ця тема губиться десь посеред сюжету і виринає легким нагадування уже майже перед титрами.
Цей фільм, здається, сам не розуміє, чим хоче бути: у сюжет детективного трилеру тут вставили постановки з мюзиклу, а готичний горор розривають мелодраматичні сцени. Режисерка явно намагається поєднати дві культові історії — монстра Франкенштейна та Бонні й Клайда, містичну основу з першої переносить у соціальний контекст другої. Ця ідея дійсно цікава: авантюрна історія про кохання, самотність і злочини з неймовірно харизматичними монстрами в центрі. Але швидкої нарізки романтичних кадрів, змазаних еротичних сцен і кількох омажів на фільм Артура Пенна 1967 року замало, аби створити повноцінне переосмислення хронометражем дві години.
Абсолютно зайвою у стрічці видається сюжетна лінія Мері Шеллі, що, наче привид батька Гамлета, виринає у свідомості Нареченої із закликами до помсти. Вона не лише ніяк не пояснена логікою фільму, але й додатково розриває і без того хаотичний сюжет основної розповіді.
Окрім акторського дуету, сильною стороною фільму є його візуальний складник: екстремальна операторська робота Лоуренса Шера, багата на текстури ретроестетика декорацій, гриму й костюмів. Однак у всій цій маскарадній буфонаді 1930-х губиться сенс, який Джилленгол намагається донести до глядача.
У 1935 році Джеймс Вейл створив сентиментальний горор «Наречена Франкенштейна», який став сиквелом його екранізації роману Мері Шеллі з Борисом Карлоффим у головній ролі. Та стрічка змогла стати важливим соціальним коментарем на тему емансипації та стереотипності гендерних ролей, при цьому успішно проявила себе в прокаті. Через 90 років Меггі Джилленгол вирішила відродити історію вже в контексті сучасного розуміння фемінізму. Однак бажання зробити феміністичне висловлювання і при цьому вразити жанровим різноманіттям та естетичною фактурою призвело до того, що фільм Джилленгол сам став монстром: зшитою докупи масою різних сюжетних ліній і сцен, що ледь рухають цей важкий кіноконструкт.