Я познайомилась із Ріком наступного тижня, у день, коли вперше побачила будинок Джозі знадвору.
Ми із Джозі часто по-дружньому сперечалися про те, як одна частина будинку з’єднується з іншою. Зокрема, вона ніяк не погоджувалась, що комірчина з порохотягом — прямо під великою ванною кімнатою. Аж одного ранку, після чергової дружньої суперечки, Джозі сказала:
— Кларо, ти зведеш мене з розуму. Як тільки я закінчу з професором Гелмом, ми йдемо надвір. Подивимось, як усе виглядає звідти.
Я втішилась цій ідеї. Але спершу Джозі мала заняття, і я спостерігала, як вона розкладає папери на поверхні Острова і вмикає свій прямокутник.
Щоб забезпечити їй приватність, я сіла так, що між нами опинився порожній стілець. Невдовзі я зрозуміла, що урок не йде гладко: з голосу вчителя, який долинав із навушників Джозі, чути було, що він часто їй дорікає, а вона мазюкала якісь карлючки на аркушах паперу, відсуваючи їх небезпечно близько до раковини. У певний момент я помітила, що Джозі відволіклася на щось за великими вікнами й перестала слухати професора. А за якийсь час сказала сердито до екрана:
— Добре, я це вже зробила! Справді. Чому ви мені не вірите? Ага, саме так, як ви сказали!
Урок тривав довше, ніж зазвичай, але нарешті закінчився, і Джозі тихо промовила:
— Гаразд, професоре Гелм. Дякую. Так, обов’язково. До побачення. Дякую за сьогоднішній урок.
Вона зітхнула, вимкнула свій прямокутник і зняла навушники. Та побачивши мене, відразу проясніла на лиці.
— Я пам’ятаю, Кларо. Ми йдемо надвір. Тільки дай я трохи заспокоюся. Той професор Гелм... ох... я така рада, що більше не мушу на нього дивитися! Він точно живе в якомусь спекотному місці. З нього аж піт тече.
Вона встала з високого стільця й потягнулася.
— Мама просила попереджати Меланію щоразу, як ми йдемо надвір. Підеш скажеш їй, а я за той час вдягну куртку?
Я бачила, що Джозі теж радіє, але її радість, мабуть, була пов’язана з тим, щó вона побачила через вікно під час уроку. Хай там як, а я пішла до Великої зали пошукати хатню робітницю Меланію.
Велика зала була найбільшою кімнатою в будинку. Там стояло два дивани й кілька м’яких кубів, на яких могли сидіти мешканці, а ще там були подушки, лампи, вазони й кутовий стіл. Розсунувши двері, я побачила меблі: вони скидалися на зчеплені між собою ґратки. Постать хатньої робітниці Меланії губилася серед їхнього складного візерунка, але я таки розгледіла її — вона сиділа, випроставши спину, на краю м’якого куба і щось заклопотано робила на своєму прямокутнику. Вона підняла на мене неприязний погляд, а коли я сказала, що Джозі хоче вийти надвір, різко відклала набік прямокутник і протупотіла повз мене геть із зали.
Я застала Джозі у коридорі — вона вдягала утеплену куртку коричневого кольору, свою улюблену, яку часом носила і вдома, коли почувалася гірше.
— Слухай, Кларо, не можу повірити, що ти так довго з нами живеш і ніколи не виходила надвір.
— Так, я справді ніколи не виходила.
Джозі на секунду затримала на мені погляд, а тоді спитала:
— Ти хочеш сказати, що ніколи не бувала надворі? Не тільки тут, а взагалі?
— Це справді так. Я була у крамниці. А тоді приїхала сюди.
— Ого. Тоді тобі точно сподобається! Там нема чого боятися, чуєш? Ніяких хижаків, нічого такого. Ну що, пішли?
Хатня робітниця Меланія відчинила вхідні двері, і я відчула, як до коридора ввійшло нове повітря й пожива Сонця. Джозі усміхнулася до мене — її обличчя було сповнене доброти, — але хатня робітниця Меланія стала між нами, і не встигла я отямитись, як вона взяла руку Джозі й запхала її під свою. Джозі також здивувалася, але не заперечувала, а я зрозуміла хатню робітницю Меланію: вона вирішила, що я навряд чи зможу надійно оберігати Джозі, адже вулиці я не знаю. Вони вийшли надвір попідруч, а я рушила слідом за ними.
Ми ступили на ділянку з розкиданим камінням — напевно, її навмисно не загладжували задля автомобіля. Вітер віяв помірний та приємний, і я здивувалася, чому високі дерева на пагорбі гнуться й гойдаються під його натиском. Але тут же довелось зосередитися і дивитися під ноги, бо на ділянці з розкиданим камінням було багато заглибин — напевно, від коліс автівки.
Краєвид попереду був мені знайомий із ближнього вікна у спальні. Я ступила слідом за Джозі й хатньою робітницею Меланією на дорогу, гладку й тверду, наче підлога, і ми певний час нею ішли, навіть коли обабіч з’явилася скошена трава. Мені хотілося озирнутись на будинок — побачити його очима перехожих і підтвердити свої припущення, — але Джозі й хатня робітниця Меланія далі йшли попідруч, тож я не наважилась зупинитися.
За якийсь час я вже не мусила так ретельно пильнувати за своїми ногами й, піднявши голову, побачила, що ліворуч від нас здіймається порослий травою пагорб, а майже на самій верхівці рухається фігура хлопця.
Я припустила, що йому п’ятнадцять років — точніше не могла сказати, бо то був лиш силует на тлі блідого неба. Джозі рушила у бік пагорба, і хатня робітниця Меланія щось сказала — усередині будинку я почула б її слова, але надворі звук поводився інакше. Зате я побачила, що між ними почалася суперечка. Я почула, як Джозі сказала:
— Але я хочу, щоб Клара з ним познайомилася.
Далі йшли слова, яких я не почула, а тоді хатня робітниця Меланія мовила: «Ну та добре, але ненадовго» — і відпустила руку Джозі.
— Ходімо, Кларо, — сказала Джозі, обернувшись до мене. — Піднімемось он туди до Ріка.
Поки ми піднімалися на зелений пагорб, Джозі важко дихала й міцно тулилася до мене. Тому я змогла озирнутися тільки раз, але все одно встигла роздивитись, що позаду нас стояв не тільки будинок Джозі, а й другий дім, трохи далі у полі — сусідський будинок, якого не було видно з жодного вікна в кімнаті Джозі. Мені хотілося добре роздивитись обидва будинки, але я мусила пильнувати, щоб Джозі не завдала собі ніякої шкоди. На вершині пагорба вона зупинилась, щоб віддихатись, але хлопець не привітався з нами й навіть не глянув у наш бік. У руках він тримав круглий пристрій і дивився на небо між двома будинками, де летіла ключем зграя птахів. Я відразу зрозуміла, що це механічні птахи. Він не зводив з них погляду й раз у раз торкався пристрою управління — птахи реагували, змінюючи візерунок.
— Ого, які гарні, — сказала Джозі, досі важко дихаючи. — То нові?
Рік, не зводячи погляду з птахів, відповів:
— Он ті два скраю — нові. Вони трохи не такі, як решта, бачиш?
Птахи шугнули вниз і зависнули просто над нами.
— Так, але справжні птахи теж неоднакові, — зауважила Джозі.
— Напевно. Ну, зате ціла група отримує від мене однакові команди. Дивись, Джозі.
Механічні птахи почали один за одним спускатися й сідати на траву перед нами, але ті два далі трималися в повітрі, й Рік, насупившись, ще раз натиснув кнопку на пульті.
— О боже. Вічно щось не так.
— Але вони класні, Рікі.
Джозі стояла на диво близько біля Ріка, мало не торкаючись руками його спини й лівого плеча.
— Тих двох треба переналаштувати.
— Не хвилюйся, тобі все вдасться. Слухай, Рікі, ти ж не забув про вівторок, правда?
— Не забув. Але, Джозі, я не казав, що прийду.
— Та ну! Ти ж погодився!
— Нічого я не погоджувався. Та й, крім того, не думаю, що твої гості дуже зрадіють, як мене побачать.
— Це я все організовую, а значить, можу запрошувати кого хочу. І мама зрадіє, коли ти прийдеш. Послухай, Ріку, ми з тобою вже стільки всього пережили. Якщо наш план серйозний, то ми все маємо робити разом. Ти маєш пройти через це так само, як і я. І взагалі — чому це я мушу опинитися сам на сам із ними всіма?
— Ти не будеш сама. Тепер ти маєш свою ШП.
Останні два птахи спустилися. Рік торкнувся пульта, і всі птахи перейшли в режим сну на траві.
— О боже, я забула вас познайомити! Ріку, це Клара.
Рік зосереджено розглядав пульт і не подивився на мене.
— А ти казала, що ніколи не заведеш ШП, — сказав він.
— То було давно.
— Ти казала, що не заведеш.
— Ну то я передумала. І взагалі — Клара не така ШП, як усі. Агов, Кларо, скажи щось Рікові.
— Ти казала, що не заведеш.
— Та вже досить, Ріку! Ми ж не завжди виконуємо все, що обіцяли в дитинстві. Чому я не можу мати ШП?
Тепер вона поклала обидві долоні на ліве Рікове плече й перенесла на них свою вагу, так наче хотіла, щоб він понижчав і вони обоє стали однакового зросту. Але Рік явно не заперечував проти такої близькості — схоже, він вважав її нормальною, — і я подумала, що цей хлопець такий самий важливий для Джозі, як і мама, що його й мої цілі певною мірою суголосні і що мені варто пильно за ним спостерігати, щоб з’ясувати, яке місце він займає в укладі життя Джозі.
— Дуже приємно познайомитися з Ріком, — мовила я. — Цікаво, чи він живе в тому сусідньому будинку. Дивно, що я раніше його не помічала.
— Еге, — сказав Рік, але так і не глянув прямо на мене. — Я там живу. З мамою.
Тоді ми всі обернулися до панорами з будинками, і я вперше змогла добре роздивитися будинок Джозі знадвору. Загалом він був таким, як я собі його уявляла зсередини, хіба трохи менший і з дещо гострішим дахом. Стіни було збудовано з ретельно допасованих одна до одної дощок, пофарбованих у кремовий колір. Сам будинок складався з трьох окремих блоків, що разом утворювали єдину складну форму. Будинок Ріка був менший — і не тільки тому, що стояв далі. Його також було збудовано з дощок, але структуру він мав простішу: один блок посеред трави, більший заввишки, ніж завширшки.
— Напевно, Рік і Джозі виростали поряд, — сказала я Ріку. — Як і ваші будинки.
Він стенув плечима.
— Ага. Поряд.
— Мені здається, що Рік розмовляє з англійським акцентом.
— Хіба трохи.
— Я рада, що Джозі має такого чудового друга. Сподіваюсь, моя присутність ніколи не заважатиме цій чудовій дружбі.
— Сподіваюся, що ні. Але дружбі багато чого може заважати.
— Агов, спускайтеся вже! — почувся голос хатньої робітниці Меланії від підніжжя пагорба.
— Спускаємось! — гукнула у відповідь Джозі. А тоді сказала Рікові: — Слухай, Рікі, мені теж не буде солодко на тій зустрічі, як і тобі. Я хочу, щоб ти прийшов. Ти мусиш прийти.
Рік знову схилився над пультом — і його птахи зграєю злетіли в повітря. Джозі спостерігала за ними, не забираючи долонь з Рікового плеча, — удвох вони утворили на тлі неба єдиний силует.
— Давайте скоріше! — гукнула хатня робітниця Меланія. — Вітер дуже сильний! Ви там умерти хочете чи що?
— Вже йдемо! — відгукнулася Джозі й тихо сказала Рікові: — У вівторок в обід, добре?
— Добре.
— Молодчина, Рікі. Ну все, ти пообіцяв. Клара — свідок.
Забравши долоні з його плеча, вона відступила назад. І схопивши мене за руку, повела вниз. Ми спускалися не тим схилом, яким піднімалися, — я бачила, що він приведе нас просто до будинку Джозі. Він мав крутіший ухил, і хатня робітниця Меланія було запротестувала, але потім здалась і кинулась обходити пагорб, щоби перестріти нас унизу. Коли ми спускалися скошеною травою, я озирнулась і побачила Ріка, що знову перетворився на силует на тлі неба. Він дивився на своїх птахів, які повиснули серед сірості.
Коли ми повернулися до будинку й Джозі повісила свою утеплену куртку до шафи, хатня робітниця Меланія налила їй йогурту, ми удвох сіли за Острів і Джозі взялась пити йогурт через трубочку.
— Повірити не можу, що ти оце вперше виходила надвір, — сказала вона. — І як тобі?
— Дуже сподобалось. Вітер, акустика — усе таке цікаве, — відповіла я і тут же додала: — І, звісно, я дуже рада, що познайомилася з Ріком.
Джозі стискала трубочку неподалік від того місця, де та вистромлювалася з напою.
— Напевно, він не справив на тебе аж такого враження. Інколи Рік дивно поводиться. Але він особливий. Коли я хворію і намагаюся думати про хороше, я уявляю собі все, що ми робитимемо разом. Він точно прийде на зустріч.
***
Переклад: Ганна Лелів
Обкладинка: Оксана Йориш
Від редакції: нагадаємо, що ви можете підтримати якісну журналістику, та, окрім контенту високого ґатунку, отримати додаткові бонуси. Зокрема — промокод зі знижками на купівлю книг від українських видавництв.