ГоловнаКультура

«Довбуш» і «Біла циганка»: музичний наїв Порфирія Бажанського у Львівському органному залі

27 червня у Львівському органному залі, силами Ukrainian Festival Orchestra під орудою Івана Остаповича та за підтримки УКФ, відбудеться концертна прем’єра двох опер – «Довбуша» і «Білої циганки», що чекали на своє виконання більш ніж сто років. Їхнє авторство належить Порфирію Бажанському (1836-1920), греко-католицькому священнику, композитору, фольклористу і теоретику, творчість якого не увійшла до канонічної історії класичної музики через зневажливе ставлення професійного середовища до отця Порфирія як до аматора. Тим часом творчий спадок Бажанського шокує своїм обсягом: понад десяток опер та оперет, оркестрові та хорові твори, чотири літургії, кілька томів теоретичних праць про музику та ще купа недосліджених опусів.

Порфирій Бажанський
Порфирій Бажанський
Порфирія Бажанського критикували композитори, зокрема, Станіслав Людкевич у своєму виступі в 30-х роках ХХ століття казав, що Бажанський – це «музичний маніяк, сміття музичної літератури, яке засмічує смаки нашої молоді». Його цькували письменники, як-от Іван Франко, який удостоїв видану Бажанським збірку («Русько-народні галицькі мелодії» з понад 4 тисячами українських народних мелодій, записаними іншими збирачами фольклору з Галичини), таких слів: «Великою збіркою о. Бажанського, з теоретичними працями про музику, які опубліковував сей збирач, він у значній мірі скомпроментував наукову вартість і самої збірки». 

Але здебільшого Бажанського оминали увагою як щось маргінальне та незначне, а його музику прирівнювали до захоплення бджільництвом. Хоча тут теж питання: отець Порфирій був видатним пасічником, винахідником вулика власної конструкції: він запровадив новий метод роювання бджіл, що дав змогу істотно збільшити збір меду. До речі, цю свою роботу він науково осмислював: друкувався в журналі «Bartnik postępowy», що виходив у Львові, написав цілу низку книжечок, такі як «Календарик пасічнічий», «Природа і житє пчол», «Новая господарка в медовой пасєце» та «Медодайні рослини».

Особистість Бажанського, маргінальна для української культури, між тим, має аналоги серед західних композиторів. Наприклад, американець Джон Кейдж свої перші великі гроші побачив завдяки захопленню грибами, а його вчитель Арнольд Шенберг говорив про свого учня, що той «не композитор, а швидше винахідник». Італієць Джачінто Шелсі теж вважався аматором, який писав свої імпровізації на плівку, а потім їх розшифровували професійні музиканти. Однак і перший, і другий зараз виконуються топовими колективами, і їхній внесок в історію музики беззаперечний. Обом пощастило народитися в інший час (вже у XX столітті) та в інших країнах, більш поблажливих до так званого аматорства. Але загалом, якщо наїв у візуальному мистецтві давно допущений до виставкових залів і галерей, то поняття музичного наїву досі навіть не сформульоване.

Здається, жодне мистецтво так не зневажає аматорів, як класична музика. Правду кажучи, конфлікт між «високим» і «низьким», між «серйозним» і «легким», між класикою й усіма іншими музичними сферами - від попси до кросоверу - пролягає в площині професійності, затвердженої відповідним дипломом і доведеної зверненням до традиційних жанрів традиційним способом. Цікаво, що до джазу академічні музиканти почали ставитися поблажливіше лише тоді, коли він сам себе зсередини зміг систематизувати, класифікувати і зафіксувати джазові гармонії в багаторівневі таблиці. І що більше сліз проливають прихильники джазу на старі платівки, згадуючи добрі часи розквіту бендів, коли незнання нот було хорошим тоном, що очевиднішою стає втрата аудиторії, то легше консерваторії впускають джазові дисципліни у своє лоно.

Повертаючись до Бажанського, фактична історія відкриття його творчості розпочинається лише зараз, завдяки ініціативі керівників Львівського органного залу Івана Остаповича та Тараса Демка. Для старту вони вибрали опери «Довбуш» (1907) і «Біла циганка» (1908) на власні тексти автора, які Остапович відшукав у вигляді клавірів (себто варіанта для співу під акомпанемент фортепіано) з купою приміток. Клавіри віддали на оркестрування київському композитору Сергієві Вілці - він і підготував ноти обох опер для виконання під оркестр.

Обидва клавіри схожі на чернетки-тайнописи, настільки вони заплутані та багатошарові. Усі тексти – галицьким діалектом, який місцеві розуміють інтуїтивно, а всі інші вимагають пояснень кожного речення. Мелодика якось чудернацько поєднує інтонації народних пісень з драматизмом опер Вагнера. Вона дає позірне відчуття простоти, адже Бажанський користується розхожими засобами у складний композиційний спосіб, час від часу опиняючись на багато десятиліть попереду – то серед коміксів, то в тік-току. Здається, українська класика ще ніколи не була такою близькою сучасним хіпстерам. 

Про нашого сучасного Бажанського (а іншого і не існує, бо музичний твір починає існувати в середовищі не з моменту написання, а з першим виконанням) говоримо з організаторами події – Іваном Остаповичем і Тарасом Демком.

Іван Остапович і Тарас Демко
Іван Остапович і Тарас Демко

Люба Морозова: Наїв у візуальному мистецтві вже давно посів своє чільне місце. Ми з пієтетом ставимося до творчості Приймаченко, Білокур або ж Плитки-Горицвіт. На вашу думку, чи є шанси в Бажанського увійти в музикознавство саме представником наїву в музиці, позбувшись ярлика аматорства як чогось негативного? 

Іван Остапович: я не чув, щоб у музичному середовищі хтось порушував тему наїву. Загалом, це має стати першим прикладом.

Тарас Демко: Важке питання. Саме розуміння масовості у візуальному мистецтві набагато краще пропрацьоване, ніж у музиці. А в музиці є поділ на академічну і музику іншу, яка звучить на Євробаченні, популярну fm-музику. Сфера класичної музики надзвичайно ускладнена, заплутана. Для кого цей новий наїв? Де ця музика звучатиме? У яких кафешках і фастфудах, маршрутках, галереях, театрах, таксі? Хто буде поціновувачем? 

Л.М.: Поціновувачі вишуканого мистецтва завжди в меншості, але це ж нормальна піраміда Маслоу. Чи правильно я зрозуміла, що для того, щоб хоч якось достукатися до слухача, ви обрали форму так званої радіоопери?

Т.Д.: Ми робитимемо короткі подкасти із класним звуком і коментарями. Будемо коментувати, розжовувати, пояснювати діалектні слова.

І.О.: Тут плюс у тому, що обидві опери – «Довбуш» і «Біла циганка» – недовгі. Разом вони тривають десь дві години. Подкасти будуть ділити кожну оперу на чотири серії. Хвилин по 15.

Л.М.: Ці опери потім зможуть виконуватися за межами Галичини? 

Т.Д.: А чому ні? Тут не обов'язково має бути кровний зв'язок зі своїм краєм і відчуття на рівні ДНК, що це твоє. Цікава ситуація - не знаю, чи дотична до нашої розмови, але хочу висловити. Коли ми запрошували київських піаністів виконувати «священного Людкевича», львівська публіка підходила і з наїздом казала: «Так ви не маєте душі, ви з Києва, хто ви такі, щоб нашого Людкевича нам грати». Вони були справді обурені.

Солісти опер «Довбуш» і «Біла циганка»
Фото: Євген Червоний
Солісти опер «Довбуш» і «Біла циганка»

Л.М.: Як ставити Бажанського сьогодні, щоб будь-який хіпстер міг сказати: це мій композитор? Чи він може бути модним сьогодні?

Т.Д.: Ми не народний дім, щоб співати ці опери в барвистому вбранні довкола церкви. Я розумію, що аматорський колектив може зробити органічну для себе постановку з рушниками, вишиванками, шароварами і зняти це на кишенькову камеру Sony. Тоді це буде в руслі так званого “традиційного” українського культурного процесу. І цей аматорський колектив заслужено отримає відзнаку своєї адміністрації, а наступного року він зробить наступний за ліком танцювальний конкурс для дітей, а через 5 років – показовий урок з християнської етики. І це буде логічно. Там точно мають бути танці і запальні дівчата з золотистими косами і вінками. Ми ж презентуємо комплексний кроссекторальний проєкт, дотримуємося принципу “нічого зайвого”. 

Л.М.: Як узагалі з’явилася ідея поставити опери Бажанського? Де ви відшукали цього автора?

І.О.: Про Бажанського як композитора я взагалі нічого не знав. У консерваторії такого імені і близько не існує, його можуть знати теоретики вузьких спеціалізацій і дехто з хоровиків, адже у церквах до сих пір ще є старі літургії, укладені Бажанським. Я ж за десять років навчання у двох консерваторіях не чув такого імені ні від кого.

Уперше його партитури я побачив в бібліотеці Стефаника (вона поруч з моєю роботою, з вікна Органного залу видно її червоний дах), коли виписав собі карточки, аби подивитися, а хто взагалі такий цей Бажанський. Тоді мені принесли його оперні рукописи та праці, які були видані літографічним способом. Я не міг повірити: наукові праці? Десять штук? Фольклор? Чотири збірки? Цілі талмуди! То хто стільки написав? Дивився, і перше, що я взяв з тих опер, були "Біла циганка" і "Довбуш". Підзаголовок - "народна опера". У нього одинадцять опер, якщо не помиляюсь.

Там нема жодної партитури – то все клавіри (голос+фортепіано – можливо, оркестровка планувалася вже під виконання). Манера запису дуже дивна. Ноти без розмірів, тексти – без розділових знаків. Ані ком, ані крапок, нічого нема. У "Довбуші" на початку стоїть примітка: "На ставленні темпу є лише ребра, а м'ясо това повинен виконавець доложити". Ця помітка означає, що це – лише шаблон. Коли твір буде виконуватися, «м'ясо» треба докласти. Це майже барокова традиція basso continuo, яка вимагала постійної імпровізації виконавця.

Л.М.: Чому так? Він писав чернетки, бо не бачив можливості виконання цих опер?

І.О.: Думаю, якби в театрі ці опери ставилися, то він уже текст доопрацював би. Окрім того, у нього було достатньо незвичне ставлення до національного в музиці. Наприклад, він вважав, що Лисенко хоч і чудовий композитор, але занадто німецький. Українська музика не має бути німецькою. Він свідомо йшов проти логічної структури, яка вклалася в європейській музиці. 

Л.М.: Це все дуже нагадує авангардові нотації XX століття. Музична мова достатньо проста, але мислення – радикальне. Ці опери колись ставилися?

І.О.: Достеменно відомо лише про одну – оперу «Олеся», яка ставилася у Львові в Театрі "Руської бесіди", був такий. Він був і драматичний, і оперний – такий, як театр Кропивницького. Цей театр існував із середини XIX століття. Тут багато чого ставилося – Вербицький, який писав багато зінгшпілів, "Циганський барон" Штрауса, загалом йшли популярні на той момент твори. Це був українськомовний театр. Були цілі дискусії в Галицькому сеймі, на що виділяти гроші, на що не виділяти, і все ж після скасування панщини, після «весни народів» українці у Львові отримали трохи більше фінансування – на школи, на театр тощо.

Бажанський у ранній творчості писав «гуцульські зінгшпілі», де музика чергувалася з говорінням. Але потім випрацював нову модель натуралізму: народні опери з народними діалектами. «Довбуш» і «Біла циганка» якраз належать до пізніх «натуралістичних» опер, ідеї яких він описав як теоретик.

Л.М.: Тепер, коли ти вже усебічно ознайомився з його діяльністю та біографією, можеш сказати, що це була за людина?

І.О.: Повну картину важко вималювати, але загальну – так. Допомогла в цьому його єдина дослідниця Наталія Кушлик з Франківська. Вона написала і захистила по Бажанському цілу дисертацію.

Він народився у селі в родині священника, батьки рано померли, і він залишився сиротою. Доля жахлива, проте у своїй автобіографії він ніде не пише про щось погане. Дав сам собі характеристику, що він "веселий, чуткий, сангвінік". У пресі про нього різне писали, зокрема - що він поганий композитор. Він дуже спокійно сприймав обвинувачення в аматорстві. 

Т.Д.: Галичина того часу була дуже строката етнічно. Існували поділ і сегрегація: українці, поляки, євреї... Якщо говорити про українців, які могли себе ідентифікувати, то це були русини. Порфирій Бажанський представляв українське-русинське середовище, саме по собі дуже неоднорідне. Хтось лобіював гуцулів, хтось був за бойків, хтось – за лемків... Ціла купа етносів на маленькій території. Але Бажанський був священником, а священники завжди вирізняються на загальному тлі.

Священники на Галичині мали особливе ставлення до науки, до культури, тому що лише вони вміли читати, писати, були більш-менш освіченими. Дуже часто цікавилися музикою і могли писати музику, і далеко не всі з них писали твори лише церковні. Вони не були солдатами церкви, як це переважно є в католиків, не були легіонерами. Греко-католицькі священники дуже часто індивідуалісти. Є багато історій про те, як вони ставали підприємцями, працювали на соціальний капітал, запускаючи системи партисипації в селах і містах. 

Наприклад, Андрей Шептицький. Окрім того, що він був священником, який лікував душевні рани, він ще був бізнесменом. Був власником цілої купи маєтків, земель, бізнесів, у нафту вкладав. Чому він мав до того схильність? Можливо, тому що безконечні теологічні і філософські роздуми розбудили його жилку підприємництва, і він розумів, що його професія дає йому свободу. Зараз це можна порівняти з інфлюєнсерами, із майндфулнес - течією, коли люди усвідомлюють, що вони роблять.

Л.М.: У нього була парафія?

І.О.: У селі Сороки-Львівські. Він будував школу, збирав гроші, ще одну церкву побудував. Достатньо активний був. І в газеті десь у 1890-х було оголошення: "Створення медової спілки. Запрошуємо усіх здавати мед. Голова спілки - Порфирій Бажанський". Мед любив, бджіл любив, бізнесом займався. У нього навіть трактат про бджіл є – як їх правильно доглядати.

Л.М.: Дуже дивно, що Бажанський, цей «веселий, чуткий» священник, писав опери на вкрай жорстокі сюжети. Як це в ньому поєднувалося?

І.О.: По-перше, він, по суті, є людиною епохи романтизму, а там без історій, від яких холоне кров – ніяк. По-друге, він був митцем широких поглядів. Ну а по-третє, перепрошую за припущення, у нього рано померла дружина, а вдруге одружуватися священнику заборонялося. Отже, ці шекспірівські сюжети могли бути своєрідною сублімацією. Сюжети такі, як у Стефаника. Убив – зарізав – прийшов – чорт – мама вмерла...

Т.Д.: Але ж і Біблія – книга з жорстокими сюжетами, як і будь-який епос. Мені здається, що Бажанський загалом звертається до архетипових образів. Його лібрето, які він сам писав, мені періодично нагадують комп’ютерні ігри за своєю логікою. Наприклад, іде дія, посеред якої просто з повітря виникає якийсь персонаж, такий собі Данилко. Його не було, не було, аж ось раптом стоїть примітка: «Данилко уходе». І він знову зникає з тієї комп’ютерної гри. 

Або ж є велика сцена, і тут раптом текст: «Довбуш під вікнами ходить». Коли ти читаєш це лібрето, то раптом розумієш: там були вікна, виявляється. Очевидно, він говорить щось, що під вікнами не чути. І це з'являється за таким помахом – клац – і вже є вікна. Це може означати, що коли він поставив крапку (хоча там крапок ніде немає), вже не перечитував, що там було. Тут є Михась, а тут його немає. 

Або ж в Олекси Довбуша мама помирає. І ось звідкись з'являється чорт, хоча його в дійових особах не було. І чорт такий: «Добре, я тебе заберу з собою». А Олекса йому: «Чекай-чекай, у мене тут мама умирає». І чорт каже: «Ну добре, я почекаю». Мама помирає, і чорт забирає Олексу.

І.О.: І це все протягом чотирьох тактів.

Т.Д.: Вона вже померла, заспівала свою арію, і потім вона знову з'являється. Ти це читаєш і думаєш: Це я дурний? Це так задумано? Напевно, автор не ставив перед собою ціль заплутати глядача того оперного театру, де мали ставитися ці гуцульські драми. Але виходить ця чортівня, яка тебе дуже сильно зачіпає. Тобто можна говорити, що це кліпове мислення, фрагментована свідомість. Тік-ток XIX століття.

Л.М.: Щодо діалекту – ви плануєте переклад українською, аби полегшити цій опері життя?

І.О.: Ні, ми даємо це без перекладу українською, як є, діалектом, інакше щось втратиться. Це ж нормальна оперна традиція – співати тією мовою, якою опера написана. Слухач в оперному театрі, коли чує італійський, німецький або французький текст, зазвичай не розуміє слів, а лише читає сюжет у буклеті.

Т.Д.: Текст дуже цікавий. Будь-який діалект побудований на знижених актах комунікації. Естетика зазвичай відсутня в такій комунікації. Ми з тобою використовуємо модальність як інструмент мови. Модальність – це різні відтінки значень кожного слова: «Чи не могли б ви вибачити мені...» Що я сказав щойно? Нічого не сказав, але сказав цілу купу слів. У діалекті зазвичай це дуже грубо. Діалектне мовлення, особливо в таких сільських місцевостях, дуже знижене. «Ну що, чуєш? Щоб тебе кров залляла, то скажи мені щось».

Л.М.: Бажанський – це пастораль?

І.О.: Ні, це жорстока реальність. Він намагається, щоб персонажі були багатогранними та далекими від ідеалів. Там нема кого наслідувати, чорт сидить у кожному.

Любов МорозоваЛюбов Морозова, журналистка, музичний критик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram