«Топ Ґан: Маверік» Джозефа Косінські
Ветеран Пітер Мітчелл показує найкращі результати у польотах, але через те, що він викрав літак для тестувань, його карають поверненням до школи для пілотів «Топ Ґан». Завдання Пітера — навчити молодих бійців виконувати майже нереальне завдання. Команді потрібно знищити завод із виробництва урану у ворожій країні. Навчання ускладнюються ще й тим, що Пітеру треба тренувати сина загиблого товариша, якому він пообіцяв тримати малого якомога далі від військової служби.
Том Круз вкотре доводить, що йому дозволяють трохи більше, ніж іншим. Наприклад, сісти в бойовий реактивний літак та виконувати небезпечні трюки. І ризик здається виправданим, адже стрічка зібрала у прокаті понад 800 мільйонів доларів (найкращий результат для фільмів Круза), а у відгуках найбільше згадують якісно відтворену ностальгію за 1980-ми та бойовиками із реальними спецефектами. Круз особисто лобіював вихід фільму в прокат, але важливішим для України буде інше. «Маверік» заслуговує на перегляд хоча б з однієї причини: країна з урановим заводом, яку атакують головні герої, підозріло схожа на Росію. Від того й вболіваєш за персонажів сильніше.
«Тіні забутих предків» Сергія Параджанова
Важко уявити українську культуру без вкладу Сергія Параджанова. В екранізації однойменної повісті Михайла Коцюбинського йому вдалося виокремити галицьку самобутність, яку й досі можна впізнати в піснях, одязі та навіть кольорах. Не в останню чергу кіно вийшло блискучим і завдяки дебютанту Івану Миколайчуку та Ларисі Кадочниковій: вони формують пару нерозлучних коханців, яким все-таки доведеться розлучитися.
На прем’єрі в Києві у 1965-му році відбулася акція на підтримку арештованих українських інтелігентів, що сама по собі зробила «Тіні забутих предків» фільмом-протестом. Село Криворівня, де проходили зйомки, перетворилося на місце сили фольклористів, а Сергій Параджанов став потужним ретранслятором української культури попри своє вірменське походження. Стрічка вже не вперше виходить у повторний прокат, але сьогодні її цінно вивчати з новою оптикою відкритої російської агресії. Бо цей фільм можна вважати нагадуванням: нам є що берегти.
«Вавилон XX» Івана Миколайчука
Іван Миколайчук завжди мав амбіцію зняти власне кіно – її реалізацією стала стрічка «Вавилон XX» за мотивами роману «Лебедина зграя» Василя Земляка. Як і Параджанов, Миколайчук працював у стилі «українського поетичного кіно», стилістика якого насичена абстрактним символізмом, фольклором, етнографічним багатством: одяг, архітектура, зброя, ремесло, співи, вірування, танці, обряди, образотворче мистецтво. І саме за це на травневому пленумі ЦК Компартії України у 1974 році фільм розкритикували і заборонили.
Після доповіді на цьому пленумі очільника ЦК КПУ Володимира Щербицького, в офіційних джерелах «поетичне кіно» поєднувалося зі словосполученням «так зване» і супроводжувалося нагадуванням, що з ним покінчено. Тож виробництво «Вавилону XX» щодня було під питанням. Сьогодні ж це кіно заграло новими сенсами, адже воно поєднало у поетичній притчі українську соборність зі старими традиціями, втіленими в операторській майстерності Юрія Гармаша. Кожний новий перегляд стрічки відкриває щось нове — настільки багатим та неоднозначним зробив свій світ Іван Миколайчук.
«Вусатий фанк» Олександра Ковша
«Вусатий фанк» може здаватися рекламою однойменного гурту, але поступово ця документальна стрічка проростає фактами, які досі не з’являлися в публічному просторі. Завдяки знанням колишнього менеджера «Океана Ельзи» Віталія Бардецького (він тут сценарист), у фільмі розкривається поява хвилі українського фанку 1970-х та причини його занепаду. Чому був популярним гурт «Світязь»? Звідки виникла любов до синтезаторів? Як «вусатий фанк» завойовував нових прихильників і взагалі — чому він вусатий? Тут усьому знайдуть відповідь.
Сьогоднішня боротьба України з Росією показує, що ми мусимо воювати й на інформаційному та культурному фронті. «Вусатий фанк» — доказ того, що ця боротьба тривала у 1970-х, коли російська естрада витісняла українських артистів. Вони були значно прогресивніші за музикантів із Москви. Але цей жанру має безліч інших чеснот. «Вусатий фанк» вже знаходить переосмислення в сучасних інтерпретаціях: зокрема, він потужно звучить у «Безславних кріпаках» Романа Перфільєва, який міксує історію Тараса Шевченка із самураями та козацькими традиціями.
«Камон Камон» Майка Міллса
Хоакін Фенікс грає радіожурналіста Джонні, який доглядає за племінником. Разом вони вирушають у довгу подорож Америкою, щоб дізнатися, про що мріють діти та яких цілей хочуть досягнути в житті. Майк Міллс зняв щемливу чорно-білу драму про прості радості буденності. Яким бачать майбутнє діти та школярі? Джонні відповість на це питання не в радіорубці, а виховуючи племінника.
«Камон Камон» має всі прикмети візуальної довершеності, адже студія А24, яка продюсувала кіно, не могла би допустити іншого результату. Але найціннішим у фільмі все ж таки залишається непідробна щирість та прагнення акторів відкривати в собі нові межі та переступати їх. Зокрема, йдеться про вихід зі свого амплуа. Особливо це помітно у роботі Фенікса, який, після соціопата Джокера, зіграв милого журналіста.
«Коханці» Ніколь Ґарсії
Ліза (Стейсі Мартін із «Німфоманки») зустрічається з поганим хлопцем, який змушений залягти на дно через власне темне минуле, щоб не попастися. Головна героїня не чекає на коханого, а виходить заміж за багатія. Разом вони їдуть на екзотичний острів в Індійському океані — але зустрічають там колишнього Лізи.
Це один із перших релізів дистриб’ютора Arthouse Traffic під час відкритого вторгнення Росії, але потрапив він у наші рекомендації не через його ескапічні якості. «Коханців» показували в основному конкурсі Венеційського кінофестивалю у 2020 році, а The HollyWoodReporter відмічав акторську гру та жанрову спрямованість нуарного ромкому.
«Чорний телефон» Скотта Деріксона
Скотт Деріксон може сміливо називати себе фанбоєм горорів. Після «Шести демонів Емілі Роуз» він заслужив собі посаду режисера у «Докторі Стрейнджі» — але коли взявся за сиквел, то продюсери побачили в сценарії занадто багато мороку. Тож Деріксон перемкнувся на «Чорний телефон» — екранізацію оповідання Джо Гілла (сина Стівена Кінга) про серійного маніяка, який вбиває дітей.
До вбивці потрапляє 13-літній Фінні. У підвалі він знаходить відключений стаціонарний телефон. По ньому хлопець чує голоси жертв маніяка і вони допомагають йому знайти підказки, щоб вибратися з полону. Поганця у фільмі грає Ітан Гоук — і це рідкісний випадок, коли актор приміряє на себе роль антагоніста.
«Щоденник гопника» Івіца Зубака
Шведське молодіжне кіно «Щоденник гопника» прем’єрували на Варшавському кінофестивалі, де він отримав приз глядацьких симпатій. Це — вірний знак того, що кіно матиме успіх і в українському прокаті. За сюжетом, злодійкуватий хлопець Метин мріє стати актором. В академії мистецтв він губить свій записник, де занотовував власні злочини. У буденному житті такий записник вважається доказом у суді — а от в мистецькому середовищі це може бути блискуча автобіографія.
Кримінальна комедія Івіца Зубака сюжетно схожа на серіал «Баррі» від Білла Гейдера та Алека Берга. Історія працює на зіставленні того, що важко уявити поряд: акторство та кримінал. Фестивальне кіно про переоцінку минулого та власних цінностей — дуже потрібна річ, щоб зняти стрес та на півтори години відірватися від жахів війни.
«Елвіс» База Лурмана
Зняти байопік про короля рок-н-ролу — заявка на миттєвий провал або успіх, адже тут важко пройти непоміченим. Баз Лурман вибрав тактику йти напролом до успіху та наповнити стрічку найяскравішими епізодами біографії Елвіса Преслі. На головну роль, знехтувавши Гаррі Стайлзом, Майлзом Теллером та Анселем Елґортом, він вибрав менш відомого Остіна Батлера. І не прогадав. Після прем’єри у Каннах, критики найбільше звертали увагу саме на його перфоманс.
В українському прокаті це — перше кіно з цьогорічного Каннського кінофестивалю. Старт міг би трапитися і зі «Злочинів майбутнього» Девіда Кроненберга чи «Трикутника суму» Рубена Естлунда. Але доречнішим зараз буде показати саме «Елвіса» — бо починати варто гучно, а Преслі інакше не вмів.