РОЗДІЛ 11
«НАЙПРОГРЕСИВНІШИЙ ПОЛІТИК СВОГО ЧАСУ»
Адольф Гітлер був настільки вражений фотографіями готелю «Мідленд» у Манчестері, що вирішив: він був би ідеальним місцем для нацистської штаб-квартири в Британії — коли її буде поставлено на коліна, а еліту або розстріляно, або ув’язнено. «Мідленд» дійсно вишуканий заклад: величезна едвардіансько-готична фантазія з червоної цегли, із 312 номерами і ванними кімнатами, ресторанами, відзначеними зірками Мішлен, оздоровчим сервісом і апаратами для заварювання чаю. Я і сам там зупинявся кілька разів та користувався відмінним обслуговуванням номерів у дуже ранню і пізню годину. До речі, повного англійського сніданку вам вистачить на весь день.
Цей готель був колись тимчасовим житлом і для Вінстона Черчилля. Він сюди приїжджав у 1906 році, коли боровся за виборчий округ Північно-Західного Манчестера, і саме тут вішав свого капелюха. Це, зрозумійте, були ті дні, коли від членів Парламенту не вимагалося мати постійний «дім» для конкретного виборчого округу, і навіть у ті дні — мабуть, особливо у ті дні — готель «Мідленд» був ne plus ultra розкоші. Йому було всього три роки, а побудова обійшлася в 1 мільйон фунтів стерлінгів. Там була своя конференц-зала, і він суттєво відрізнявся від деяких районів Манчестера, які 31-річний Черчилль мав намір представляти.
Холодного зимового вечора він у компанії відданого секретаря Едді Марша вийшов на прогулянку. Так вони тинялися, аж поки не опинились у нетрях неподалік «Мідленда», і тоді Черчилль видав таке aperçu : «Уявіть, як воно — жити на одній із цих вулиць, — промовив він, озирнувшись навколо, — ніколи не бачити нічого красивого, не їсти нічого смачного… не сказати нічого розумного!»
Багатьох ця заява образила. Кажуть, вона свідчить про Черчиллеву зарозумілість стосовно бідних. Цим він виставляє себе людиною, такою далекою від реалій світу, що й не збагне, як малозабезпечені можуть узагалі сказати щось гідне бути почутим, і настільки необізнаною в деталях їхніх життів, що вірить, ніби у них не знайдеться нічого путнього попоїсти.
Невідомо, чи це було сказано точно цими словами, все-таки Марш цілком міг це і вигадати, проте цитата безсумнівно сприяла виникненню думки, що Черчилль завжди трохи був старим елітарним реакціонером.
Зрештою, це людина, яка вірила в євгеніку; соціальний дарвініст, який у різні періоди підтримував ідею каральних колоній для волоцюг і стерилізацію нездорових. Він впевнено говорив про поділ людства на якісно різні «раси» (у спосіб, який сього дні ми сприйняли б вельми інтелектуально винахідливим) і для опису іноземців вживав терміни, що на той час були нормальними, але тепер — табу.
Вихваляючи дітей, він писав Клементині, що над підготовкою Чартвеллу до її приїзду вони працюють, «як негри»; ігнорував японсько-китайську війну 1930-х, коментуючи це тим, що, мовляв, його «не цікавлять чвари жовтих народів».
Він хотів «розстрілювати або бомбити» «Шинн Фейн», чиї представники сьогодні насолоджуються бенкетами у Віндзорському замку. Називав більшовиків «бабуїнами», а комунізм — «жахливою формою психічної та моральної хвороби». Насправді ж він якось сказав, що «радше, ніж визнати більшовизм, можна узаконити содомію»; нині це твердження дещо дивує.
Зараз у Британії Черчилля ніхто не призначив би на жодну громадську посаду, хіба що він добряче знизив би свій тон. Це він сказав, що йти на поступки Магатмі Ґанді — перед яким сьогодні схиляють голову, як перед батьком сучасної Індії, — все одно що «згодовувати котяче м’ясо тигрові» (що особливо недоречно, зважаючи, що Ґанді-джи був затятим вегетаріанцем).
Як можна бути ще більш правоспрямованим? Що ж, як вам таке: коли він обіймав посаду міністра внутрішніх справ у 1910 році, Лейбористська партія приписувала йому скерування озброєних загонів проти шахтарів-страйкарів у Тоніпенді у Вельсі; 1911 року він уже точно санкціонував вогонь по портових робітниках-страйкарях у Ліверпулі. У час Загального страйку 1926 року він задіяв батальйон друкарів і журналістів-штрейкбрехерів, щоб ті працювали на державну пропаганду в «Бритіш Ґазетт». Пропонував закрити на той період BBC та казав, що «невеличке кровопролиття не завадило б» і що цим хотів робітників транспортної галузі «взяти за горлянку». Цей його підхід «невинного залпу з дробовика» було засуджено як лейбористами і профспілками, так і товаришами лібералами.
А тепер зважте все вищесказане і запитайте себе: хіба ця людина схожа на покірливого і смиренного лівого ліберала? Заборонити BBC? Стріляти у страйкарів за те, що вони збунтувалися і трощать усе? Деякі аспекти позиції Черчилля змушують схилятись до думки, що він діяв як той, хто трохи перебрав у барі гольф-клубу. І тим не менш це той самий Черчилль, який був праотцем деяких із найбільш прогресивних законопроектів останніх двох сотень років. Разом із Ллойд Джорджем він заслуговує на звання засновника «держави загального добробуту».
Його досягнення у Другій світовій війні такі видатні, що ледь не затьмарюють його рекордів соціального реформатора і заслуговують сьогодні на пам’ять та уславлення. На Черчилля сильно впливав приклад Ллойд Джорджа — вельський юрисконсульт був одним із дуже небагатьох, із ким він справді рахувався, — проте заходи, яких він вживав, були його особистими та керувала ним власна непогамовна енергія.
Він почав у 1908 році з торгового законопроекту, розробленого для допомоги малооплачуваним працівникам — переважно жінкам, — які виконували «потогінну працю». Вони працювали на фабриках пошиття одягу в лондонському Іст-Енді, у Лідсі й у Манчестері. Їхні заробітки постійно скорочувалися через імігрантську працю, здебільшого приїжджих зі Східної Європи (plus ça change — «як не змінюй, усе те саме»), а Торгові ради мали на меті закріпити на правовому рівні мінімальну заробітну платню для певних професій. Така ідея була чужою для теорій класичних лібералів — ґледстонців, які подекуди досі траплялися в уряді. А Ллойд Джордж і Черчилль були новими лібералами — радикалами.
Пояснюючи необхідність такого заходу, Черчилль казав:
«Те, що будь-який клас підданих Її Величності отримуватиме за свої величезні зусилля менше, аніж необхідну для прожиття платню, є національним злом. Там, де ми маємо те, що зветься потогінна торгівля, немає організації, немає рівності торгів; хорошого роботодавця підрізає поганий, а поганого — іще гірший; робітник, чиї засоби для існування залежать від промисловості, змушений конкурувати з тими, хто вирішив тимчасово зайнятися цією справою і згоден на низьку оплату… Там, де такий стан превалює, не буде передумов для прогресу, а лиш будуть умови для дегенерації, що прогресує.»
Це деякі з аргументів, які й досі наводять, відстоюючи рівень прожиткового мінімуму. У боротьбі з безробіттям (яке згодом було десь на рівні 8 відсотків і фактично без жодної грошової допомоги його жертвам) допомогло заснування перших бірж праці. А на початку 1910-го Черчилль і Клементина вже могли об’їхати сімнадцять таких. Задумайтеся наступного разу, як будете біля центру зайнятості: Вінстон Черчилль усе це почав.
Він був тим, хто найняв Вільяма Беверіджа, який у подальшому будував поствоєнну державу загального добробуту 1940-х; у ту ранню епоху реформ він віддав належне Черчиллевим потугам у просуванні справ. Беверідж писав, що перші біржі праці були «яскравим відображенням того, як суттєво, всього лиш за кілька переломних місяців, потужна особистість міністра може змінити курс соціального законодавства».
Черчилль також започаткував страхування від безробіття — це попередник системи державної допомоги, схема внесків, за якою робітник вкладає 2,5 пенні на тиждень, роботодавець 2,5, платник податків — 3. Це означало, що коли ви залишилися без роботи або захворіли, за умови того, що зробили свій внесок, — вам призначається виплата, яка на сьогоднішні гроші становила би близько 20 фунтів на тиждень — небагато, але це початок. Як сказав Черчилль: «Страхування використовує диво перерозподілу для порятунку мас».
Звісно, як показав час, ці усереднені виплати не стали таким уже дивом. Тепер із платників податків відраховують кошти у фонд допомоги з безробіття, а принцип внесків майже забутий, проте сучасна програма виплат із безробіття є прямим нащадком Черчиллевої схеми.