Для аналізу візуального мистецтва часу війни важливо зрозуміти, як автори отримують інформацію про війну. Зараз медіа та соцмережі наповнюються офіційними й приватними фотографіями та відео, а телебачення і радіо цілодобово транслюють свої продукти. Навіть будучи далеко від фронту, можна бачити, що там відбувається, завдяки відео в тіктоці. Отож важливу роль у формуванні досвіду відіграють медіа — через них нас травмують звірства над цивільними, пейзажі зруйнованих міст, життя на “Азовсталі”. Тобто для нашого сприйняття доступні різні медіаматеріали, які вже створені з деякою оптикою, нам доступні вибрані сюжети, які часто дублюються, утверджують певну іконографію. Згодом з дистанції часу буде важливо дослідити зв'язок між іконографією артпрактик і документальної репортажної фотографії.
У різних містах війна оприявнюється по-різному. У Львові були вибухи від ракетних ударів, регулярно лунають повітряні тривоги, є багато тимчасово переселених українців, розгорнуті гуманітарні центри і прихистки, а вікна, вітражі і скульптури захищені мішками з піском. Однак, живучи у Львові, митці рефлексують над війною, яку показують у медіа. Кураторка виставки “Час війни” Олена Ткаченко згадує, що Володимир Будніков працює “...слухаючи новини по радіо, яке майже цілодобово фоново лунає у кумнаті […] відрефлексовує все, що відбувається в країні”.
У новому проєкті Володимира Буднікова збереглися риси, притаманні його попереднім роботам — серійність, поєднання технік, пошук виразної форми висловлювання через повтори і трансформації. Такий же підхід можна помітити у попередніх проєктах. Наприклад, для “Польоту” (2019) митець досліджував літальні апарати, схеми, використовував у роботах елементи графіки з креслень, які ставали частиною візуальної мови творів. Зображуючи війну, автор теж знаходить образи, які проходять через усі роботи.
Роботи з його нового проєкту експоновані на першому і другому поверхах у двох окремих залах Музею модернізму, не сполучених між собою. До кожного із цих приміщень можна потрапити лише пройшовши через зали з постійною експозицією. Однак між нею та проєктом Буднікова взагалі немає взаємодії, тож складно зрозуміти обгрунтування цього рішення.
Перший зал на другому поверсі містить кураторський текст, в якому зокрема розказано про обставини праці Володимира Буднікова після його переїзду у Львів: “Працює на підлозі на невеликих за форматом аркушах, використовує фломастер і акварелі — тоді змоги працювати на великих полотнах не було…”. Це описує дійсність перших тижнів війни, коли усім доводилося відмовлятися від звичних речей, звичних інструментів, а звичні практики довелося підлаштовувати до нових умов.
Дійсно, більшість робіт на виставці умовно відповідає формату А3, однак у першому залі є три великі твори, експоновані окремо. Це великий зал з низькою стелею, сірими стінами, гулом підлогових вентиляторів, які розганяють важкий запах полімеризованої олії. Роботи розміщені далеко одна від одної, між ними багато простору, який концентрує увагу глядачів на кожній із них. Розташування підтримує ритм, заданий тектонікою стін — накладними панелями, які закривають вікна на одній стіні, та вхідними порталами, які обрамляють іншу.
Другий зал на першому поверсі — менший, зі світлими стінами. У ньому експоновані роботи формату А3, але навпроти входу розміщене пошкоджене по плавній діагональній лінії скло, у якому глядач бачить себе ще до того, як увійде всередину залу. Пошкоджені вікна стали тиражированим образом, адже ще до вторгнення лунали поради як захистити вікна скотчем, а згодом на фотографіях із міст, які зазнали обстрілів, усі бачили побиті вікна, уламки скла з будинків і транспорту. Під час повітряних тривог радять триматися подалі від вікон, тож вікно — заклеєне, розбите, з вибухами за ним, — стало впізнаваним візуальним символом війни.
Усі малі роботи — під склом, і завдяки освітленню в ньому відображається експозиція з протилежних стін та обличчя глядача. У попередній залі постійної експозиції Музею модернізму такий ефект дратує, адже через нього неможливо роздивитися графіку. Але в “Часі війни” ці відображення навпаки об'єднують всі образи, проявляють нові виміри теми, які виникають з різних ракурсів, і стверджують, що глядач є частиною цього простору.
Окремі роботи розміщені на рівні, нижчому або вищому за рівень погляду. Таке рішення підкреслює відчуття, що роботи автора є фрагментами одного пейзажу. З роботи в роботу переміщаються образи хрестів і протитанкових “їжаків” (чи повалених хрестів, а може хрестиків-позначок), скелетів, силуетів людських тіл і рисунки дерев. Більшість елементів абстрактні — кола з експресивними концентричними кільцями, кольорові плями, розчерки, які передають емоції, геометричні рисунки, які можна зрозуміти як технічні конструкції чи руїни, графічні лінії, які ділять поля робіт на частини.
Поза тим, багато робіт виглядають саме як пейзажі — це степи, над якими нависають гострі форми, що втілюють загрозу, це простори, якими крокують скелети, це нагромадження форм кольору іржі, схожі на фрагменти знищених міст.
У “Часі війни” Володимир Будніков не відмовляється від кольору. Більшість робіт монохромні, але насичений синій, жовтий, червоний з'являються як акценти і підсилюють емоційну напругу переходячи в тло. Роботи акумулюють в собі знайомі символи та знайомі емоції — тривогу, зацикленість на потоку новин про штурми міст, контратаки, влучання ракет, знищену інфорастуктуру.
З початку війни тривають розмови, що нам потрібна мова, якою можна говорити про все, що відбувається. Візуальної мови це теж стосується, зокрема візуального втілення загрози, з якою стикаються українці. Володимир Будніков використовує образ скелета і черепа, щоб представити зло — російську армію. Однак у візуальній культурі скелет і череп часто використовують як “memento mori”, а скелет з'являється у мотиві “танок смерті” як символ смерті, яка невідступно супроводжує все живе. Ці образи мають багато конотацій, що відкриває простір для альтернативних трактувань.
У мистецьких роботах, створених під час війни, інші автори теж використовують череп, щоб позначити російську агресію. Наприклад, ракети у графіці Данила Мовчана мають обличчя-черепи. За цих обставин череп як символ втрачає філософське значення “memento mori”. Тільки у мирному житті можна розмірковувати про рівність всіх перед смертю, про неочікуване настання смерті, яке підсилює цінність життя. У час війни смерть втрачає філософський вимір, бо стає банальною і передбачуваною — куди націлений погляд Російської Федерації, там буде смерть, куди летять російські ракети, там буде смерть, куди йде російська армія, там буде смерть.
Коли під час повітряної тривоги ми отримуємо з медіа інформацію про вибухи в якомусь з міст, в уяві виникають образи руйнувань та розуміння, що ймовірно там зараз хтось помер. Володимир Будніков продовжує працювати над проєктом “Час війни” і шукати такі візуальні символи, які не просто позначають емоції, але складаються у нову візуальну мову.
***
Наразі Музей модернізму працює за зміненим графіком, який треба уточнювати на сайті. Оглянути виставку можна до 14 серпня.
