Як і де ти зустріла 24 лютого?
Я спала, прокинулась о 10-й ранку, тому що лягаю я пізно. Що почалася війна, я дізналась від друзів, які безперервно телефонували. Я це зустріла відносно спокійно, бо ми напередодні багато обговорювали можливу війну, очікували її. Може навіть було якесь полегшення — все, це сталося! Це якось простіше, аніж терор невідомого.
До війни ти 15 років займалась фешн-фотографією, знімала митців та мистецтво — чи складно було переключитись на фільмування війни?
Війна — це цілком відмінна ситуація. Тут нема ніяких подушок безпеки. Скажімо, коли ми отримували офіційну акредитацію від ЗСУ, там не надавали бронежилетів. Тож ми їхали на фронт зовсім не підготовлені. Але коли зустрічали там солдатів, так само без бронежилетів, які під пострілами 24\7 — ця особиста безпека якось ставала неважливою.
Я розуміла, що це мій час: навколо все змінювалось щодня, щохвилини. І я відчувала, що зараз моє місце тут, в Україні. Чому наші події будуть фіксувати іноземні кореспонденти, яких приїхало дуже багато, а не я? Ніхто не зможе це зняти так, як ми, українці, бо для нас ця рана — рідніша.
Цю війну вже називають найбільш задокументованою. Ти розглядаєш свої роботи як документ війни? Чи це більше художні роботи?
Звісно, це — документ. Але я намагаюсь передати його художнім образом, щоб посилити його. “Кишки” та "м’ясо" фільмують усі, цього вистачає — я ж хочу вийти за межі цього, хочу створити мистецький твір, щоб він мав якусь вагу.
Ти майже відмовилась від кольору і знімаєш у чорно-білому. Чому це так?
Взагалі-то це не через війну. Я йшла до цього довго, можливо всі 15 років, поки знімала моду, знімала худих красивих дівчат. Я ними надихаюсь і досі, але в якийсь момент я цього переїла, мені захотілося знімати масивних фактурних жінок зі стегнами, з грудьми. Так само із кольором — його просто стало забагато.
Можливо, війну навіть краще знімати в кольорі. Наприклад, стоїть розбомблений будиночок, в нього є свій колір стін, потім є колір шпалер, інші кольори… або коли багато крові в цивільній автівці — ти не можеш вивести цей червоний у ч\б так, щоб це справляло таке ж враження. Тому в мене є декілька фотографій, які я залишила у кольорі — саме через кров.
Але у ч\б режимі ти зовсім по-іншому працюєш зі світлом, тінню, напівтінню. Через них ти виокремлюєш форму. Колір цього не дозволяє.
Твої роботи, навіть ті, які розповідають про страшні речі, дуже красиві. В теоретичному осмисленні фотографії, співвідношення етики та естетики — важливе питання. Красиві кадри зачаровують формою, але тим самим ніби нівелюють страшний зміст знімку, нейтралізують страждання, яке залишається поза кадром. Як ти для себе вирішуєш цю дилему?
Мабуть в мене немає цілі показати саме жорстокість війни. Був один американський фотограф (Джоел-Пітер Віткін, — Ред.), який в дитинстві побачив автокатастрофу і став свідком смерті людини. А коли він виріс, він ходив у морг, збирав композиції з частин тіла, з кінцівок загиблих у автокатастрофах, та знімав ці композиції. Це було страшно, але і красиво. Тож тут мабуть немає такого простого зв’язку.
Які теми тебе цікавлять? Взагалі, ти шукаєш якісь конкретні теми, чи якось по-іншому структуруєш для себе реальність війни?
Ти знаєш, я ж фільмую війну вперше, і сподіваюсь, що востаннє. В мене немає такого досвіду. Коли я їду на зйомку, я не знаю, що я побачу, до того ж, ця можливість відкривається поступово: військові, солдати та командири, спочатку до тебе приглядаються, потім потихеньку починають брати з собою. І коли ти потрапляєш на вулицю, де нема геть нічого, лише трупи лежать — то ти будеш знімати саме це.
Прописати собі тему можна лише у більш-менш безпечних місцях: наприклад, знімати зруйновані помешкання та їх власників. А на передовій нічого спланувати неможливо. Якщо тебе погоджуються взяти, ти або їдеш і довіряєшся цьому потоку, або відмовляєшся їхати.
А взагалі мені мабуть найбільше хотілось фотографувати людей, які тримають на своїх плечах наш мир. Це і солдати, і парамедики Першого добровольчого медичного шпиталю, які рятують людей на лінії фронту, і іноземці, які приїхали воювати за нас… і коли ти зустрічаєш цього француза, або німця, або японця — усіх їх хочеться зняти. Але ти ще маєш вмовити людину, отримати дозвіл зняти її.
Часто відмовляються?
Відмовляються ті, хто вийшов з окупації. Вони затуляють обличчя, уникають камери, їм не хочеться бути видимими.
Чи є у тебе якісь окремі сюжети про жінок на війні?
Так, в мене багато таких сюжетів. Наприклад, Людмила — правозахисниця, яка стала волонтеркою. Вона працює із жінками, яких прямо зараз, ось у цю хвилину, гвалтують на окупованих територіях. Ось ми із тобою тут п’ємо каву, а їх продовжують гвалтувати (плаче). Людмила допомагає юридично це зафіксувати, відправляє їм ліки. Ми із нею виїжджали на автівці о сьомій ранку і їздили до десятої вечора, до самих кордонів окупованих територій. Потім я до четвертої ранку працювала зі своїми матеріалами, а вона оформлювала бюджети. А о сьомій ми їхали знову.
Є дівчата-парамедики, які працюють під обстрілами, забирають поранених, чоловіків і жінок. Там є дуже тяжко поранені… я бачила такі рани, що вже не зрозуміло, є там ще людина чи вже її немає (ставить чашку із кавою, бо трусяться руки). І вони, ці дівчата, живуть у цьому щодня.
Зараз у мене пауза в зйомках, бо я відчуваю емоційне виснаження, мені потрібно декілька тижнів побути серед живих, у нормальних обставинах.
Ти сама — теж жінка на війні. Чи були якісь складнощі, пов’язані із цим? Скажімо, чи складно було отримати акредитацію від ЗСУ?
З акредитацією не було проблем. Але хопці, солдати, реагували на мене як на жінку, їм було ніяково, і спочатку це заважало. Але потім ми звикали одне до одного, і цей бар’єр зникав. Та я відчувала, що вони якось по-особливому мене захищають. Бо коли ти у Слов'янську чи у Краматорську, ти ж не можеш просто вийти з автівки і фотографувати що захочеш — ні, ти постійно ходиш із конвоєм, навіть у жовтій зоні. Чоловіки-фотографи теж ходять із конвоєм, але мене охороняли особливо. Мені навіть не дозволили бути там більше ніж 10 днів, адже там є постійна ймовірність оточення, і мене швиденько звідти відправили. Хоча там були і жінки-воїни. Та якось виходить так, що на війні жінка з автоматом та жінка без зброї — це геть різне. Зброя фотографів, кореспондентів — це лише камера, ми не можемо навіть захищатися. А на цій війні ж розстрілюють пресу.
Як ти ставишся до нещодавнього флешмобу “Краса для ЗСУ”, який закликав жінок робити красиві селфі та постити їх — нібито для підняття бойового духу чоловіків?
Я його пропустила, але тепер буду робити (сміється).
А тобі не здається, що це знецінює отих самих жінок з автоматами, про яких ти розповідала, їх активну роль?
Жінки з автоматами — теж красуні. І чоловіки теж. Вони усі прекрасні. Краса справді може надихати, і зрештою заради краси ми й воюємо, щоб суспільство залишалось красивим, не потворним, свободним.
В яких містах та місцевостях ти була під час війни? І де було найстрашніше?
Бородянка, Буча, Ірпінь, Чорнобильський напрямок до білоруського кордону, потім Слов’янськ, Краматорськ… На сході було морально тяжко, бо ми були біля самих обстрілів, там постійно літають безпілотники, постійно гудить сирена на одній ноті, і це дуже тисне психологічно.
Але найстрашніше мені було мабуть у Бучі — я не могла уявити такий масштаб руйнацій. Усі ці тіла, братські могили, зруйновані будинки. І ти розумієш, що під завалами ще є живі люди, бачиш родичів, які стоять поруч і чекають, коли тих витягнуть… А взагалі страшно всюди, страшно від нелюдяності, від неможливості усвідомити її.
Пригадаєш якісь цікаві випадки під час зйомок?
Зловила я один класний кадр у Бучі: вийшли старенькі бабусі і стали щось копати під парканом, де написано “заміновано”. І незрозуміло — чи вони там міни шукають, чи що… Взагалі цікаві моменти, коли ти спостерігаєш мирне життя серед руїн, бачиш зіткнення цих двох реальностей. Як казав Хемінгуей, це війна, на яку можна доїхати на трамваї.
Які твої плани на найближче майбутнє?
У Чернівцях на кінець червня планується моя велика персональна виставка, там буде 50 робіт. Після Чернівців вона подорожуватиме по Україні, потім поїде за кордон. А ще, я хочу надрукувати фотокнигу, бо матеріалу в мене дуже багато. І це я ще не встигла відзняти Харків та Одесу — я трохи перепочину і поїду туди знімати. Можливо, знов поїду на фронт.
Я дуже хочу поширювати свої роботи — зараз я веду перемовини про це з лондонськими, берлінськими, паризькими галереями, домовляюсь про виставку у Нью-Йорку. Для мене це важливо не тільки заради самої себе, я хочу щоб люди в усьому світі побачили нашу війну, побачили нашу історію нашими очима. Щоб вони зрозуміли, що зараз ми перемагаємо величезне зло, перемагаємо тиранію, яка панувала століттями. Перемагаємо ціною великої крові синів і дочок України.
Що ти зробиш коли закінчиться війна?
Ми домовились із друзями, що поставимо на Хрещатику величезний стіл, накриємо його білою скатертиною і будемо усіх запрошувати святкувати нашу перемогу. Цьому святу не буде потрібний парад із танками, а будуть потрібні квіти та пісні. Я би хотіла, щоб це було так.
