Сфера присутності
Скандальне інтерв’ю «Російській газеті» Міхаіла Піотровського — великоімперського шовініста і за сумісництвом директора Ермітажу — віднині може бути епіграфом для будь-якої розмови про експансію російського мистецтва в світі. Його тези про «культурний наступ», що цинічно названий «своєрідною “спецоперацією”» — це те, що описує багаторічну стратегію російської культурної політики і стосується, в тому числі, її театрального виміру. Одним із таких важливих для Росії «стратегічних об’єктів» у свій час став і Авіньйонський театральний фестиваль.
Чому саме Авіньйон? Мабуть, передусім тому, що вже багато десятиліть саме це місто не безпідставно претендує на титул «столиці театральної моди», конкуруючи за цей титул хіба що з шотландським Единбургом. Авіньйонський фестиваль за багатолітньою традицією складається з двох частин. Перша — офіційна програма, яку формує куратор за принципом «best of the best» (система змінних арт-кураторів працює з 2004 року). Друга — так звана програма off, що в сотні разів кількісно перевищує офіційну і є таким собі мегамаркетом театральної продукції з усього світу. На Авіньйон з’їжджаються програмні директори фестивалів, критики, театрали аби побачити й обговорити тенденції розвитку театру, а також, при нагоді, домовитися про гастрольні тури чи разові запрошення вподобаних колективів.
В 1990-х роках Авіньйонський фестиваль влаштовував національні театральні програми, аби розширити коло учасників і більш прискіпливо дослідити театральну ситуацію в різних країнах. В 1997 році однією з останніх таких програм став «російський сезон» — насправді вельми концентрована програма, що супроводжувалася незмінною офіційною делегацією. Невдовзі національні шоу-кейси перестали бути частиною офіційної програми, однак залишилися як ідея, якою охоче користуються різні країни, влаштовуючи їх вже самостійно в оff-форматі.
Для розуміння контексту важливим є ще один епізод. З 2018 року в Росії розпочав діяльність масштабний державний міжнародний проєкт «російські сезони». Назва столітньої давнини і апарт в сторону Сергія Дягілєва, звісно ж, не випадкові: вони потрібні, аби пафосно стверджувати про відродження традицій. Сезони – це виїзний тур «больших» російських культурних інституцій з «вєлікіми» іменами в країни Європи. Через пандемію проєкт вийшов не таким глобальним, але, тим не менш, російський мистецький десант таки встиг окупувати кількадесят театрів, музеїв, концертних і виставкових залів. У фокусі цих сезонів були Німеччина і Франція — і як бачимо, саме ці дві європейські країни на сьогодні інфіковані русофільством найбільше. На 2020 рік був запланований театральний проєкт із фантастично блюзнірською назвою «російський Авіньйон», який скасували через перенесення фестивалю на жовтень у зв’язку із карантином. У 2022 році «російські сезони» зупинила війна — хочеться вірити, що назавжди.
Кураторські акценти
Головна подія відкриття офіційної програми Авіньйону-2022 вистава Кірілла Сєрєбрєннікова «Чорний монах» за повістю Антона Чехова викликала подив і роздратування — однак, судячи з публічних реакцій, виключно в українців. Кілька українських організацій, серед них — Український Інститут і Національна спілка театральних діячів України, надіслали лист на ім’я дирекції фестивалю із політично ввічливим обуренням щодо цього факту. Однак відповіді не отримали й досі.
Натомість, французька преса, не шкодуючи суперлятивів, описує свій естетичний захват, згадуючи про війну Росії проти України виключно в контексті напису «Stop war». Цей напис загорається щоразу після закінчення спектаклю на головній сцені фестивалю у Папському палаці на 2000 місць. Між іншим, на сцені Гамбурзького театру «Талія», де відбулася прем’єра «Чорного монаха» у січні 2022 року, вистава закінчувалася виносом на сцену транспаранту з написом «за мир і свободу» (für Frieden und Freiheit). Змінні відповідно до потреб гасла, так само як і пластична політична позиція — це одна з промовистих самохарактеристик російського мистецтва.
Письменник, режисер, актор, арт-куратор Авіньйону з 2014 року Олів’єр Пі в маніфесті нинішньої едиції фестивалю також згадує про війну: «Час війни – це коли ми віримо, що лише насильство пише історію, коли у нас вже не лишається сил, аби протистояти матеріальним прокльонам. Але війна також починається з перекручування наративів, з націоналістичного дискурсу, колонізації пам’яті, фальсифікації спадщини – це хворобливі оповідки, які можуть врівноважити лише правильні розповіді». Іронія полягає у тому, що подібним «перекручуванням наративів» займається сам Авіньйонський фестиваль, який представляє Кірілла Сєрєбрєннікова як «дисидента», хоча його опозиційність режиму Путіна поки що лишається непоміченою. Більше того, Сєрєбрєнніков навіть виступив в ролі «адвоката диявола» на прес-конференції в Каннах, закликавши європейців допомагати сім’ям загиблих російських солдат та зняти санкції з олігарха Романа Абрамовича, на гроші якого він знімав фільми.
Слід зауважити, що Сєрєбрєнніков не вперше бере участь в офіційній програмі Авіньйону. Вперше він був запрошений у 2015 році, через рік після початку війни й анексії Криму — тоді це не викликало жодного резонансу ні в українських, ні в європейських театральних колах. Нинішній його приїзд на фестиваль – вже четвертий. Незмінний з 2014 року арт-куратор Олів’єр Пі вочевидь вважає Сєрєбрєннікова своїм «відкриттям», а отже відверто ігнорує заклик до бойкоту російської культури. Ймовірно, він також упевнений, що, оскільки цей спектакль є копродукцією п’яти країн включно з Росією, то він є ніби-то «непідсанкційний». Зрештою, логіка може бути якою-завгодно, але факт залишається незмінним: вистава Сєрєбрєннікова йшла впродовж 9 днів з аншлагами, а отже її могли побачити не менше ніж 20 тисяч глядачів. Сюди ж варто додати і аудиторію мистецького телеканалу ARTE, що забезпечує трансляцію впродовж 1,5 місяця.
Висновок невтішний: «російських сезонів» немає, але для російського мистецтва все одно були і залишаються відчиненими виходи на великі аудиторії. Ті аудиторії, яким вже набридло слухати про війну, але які і досі охоче сприймають «правильні розповіді» російської пропаганди.
Поза тим, Олів’єр Пі знайшов в офіційній програмі місце і для українського фрік-кабаре Dakh Daughters. У арт-куратора є власне шоу, в якому він виступає в образі драг-квін Міс Ніж. На це шоу щороку запрошують тих, хто просуває ліберальні цінності і має активну громадянську позицію. Тож у цьому році в шоу-кабаре «Міс Ніж та її сестри» на сцені Гранд Опера Авіньйон зустрінуться Dakh Daughters та Анжеліка Кіджо — активістка, співачка, володарка п’яти нагород Еммі, яка народилася в Беніні, колишній французькій колонії.
Останні місяці вчать нас дякувати за будь-яку можливість бути почутими, однак тут окрім вдячності залишається і присмак ніжного апартеїду (колонії – окремо, імперії – окремо), який, судячи з усього, також залишається поза зоною уваги організаторів. Аудиторії, до речі, також далеко не рівнозначні — тому ті, хто виборює право голосу, залишаються на Авіньйоні в позиції маргіналів.
Але і з цієї ситуації теж є вихід: просто не зупинятися. Dakh Daughters, наприклад, підготували в Швейцарії нову програму «Danse Macabre» і вже анонсували тур на кінець липня і серпень у Франції, Польщі, Німеччині. І ця позиція автономної боротьби за місце на культурній сцені, мабуть, найефективніша в умовах, коли великі інституції так повільно реагують на глобальні зміни. Влад Троїцький, режисер і продюсер Dakh Daughters, правий, коли зауважує: важливо не тільки те, що відбувається, але також важливо, на чому ми фокусуємо увагу, і відповідно, у який спосіб ми описуємо ці події.
Однак це також і про те, чи готові ми бути в центрі уваги і витримати конкуренцію з доволі розмаїтим культурним життям Європи. І найбільше тут хвилює питання: як у майбутньому змінити акценти, аби говорили не тільки про війну й виклики та ризики, пов’язані із нею (що, звісно, наразі найважливіше), але і про українське мистецтво як самодостатнє явище, що може бути цікавим не ситуативно, а постійно? Український павільйон в Авіньйоні — це одна зі спроб відповісти на ці питання.
(Не)відомий театр
Присутність українського театру в європейському театральному просторі з початку незалежності завжди була однією із найбільш болючих і дискусійних тем. Хоча за останні роки кількість проєктів міжнародної співпраці помітно збільшилася, цього все одно не достатньо для паритетної присутності в європейському театральному контексті (втім, справедливе і зворотне твердження: європейський театр так само мало знаний в Україні, якщо говорити не про вузьке коло фахівців галузі).
Причин такого буксування багато, і не завжди відповідь варто шукати виключно у фінансовій складовій — хоча і не можна виключати той факт, що гастролі і творчі обміни завжди вимагали від українських театрів надзусиль, пов’язаних передусім із прірвою у підходах до планування діяльності. Зарубіжні інституції формують плани на кілька років вперед, вимагаючи відповідних довготермінових домовленостей і стабільних, а не турбулентних, підходів і від нас.
Як розказала Анастасія Гайшенець, співкураторка і керівниця напрямку «Перформативні мистецтва» в Українському Інституті, перемовини з Паскалем Кесьєром (одним із продюсерів авіньйонського «Аvignon La Manufacture off-festival») розпочалися ще два роки тому. Власне, українській павільйон «Pavillons du Futur» на Авіньйоні був запланований на 2023 рік. Однак, війна пришвидшила процес, тож в результаті на організацію павільйону залишилося кілька місяців включно із пошуком донорів, якими стали Французький Інститут та ONDA (французька продюсерська організація, що підтримує театральну мобільність), а також Південний регіон Франції та місто Авіньйон. До кураторської групи також долучилися режисер, продюсер та актор Фредерік Поті, який раніше співпрацював з Харківським фестивалем «Parade Fest» та всеукраїнським фестивалем-премією «ГРА», а в цьому проєкті взяв на себе левову частку організаційної роботи, й також Вероніка Склярова — незалежна продюсерка і програмна директорка «Parade Fest». Цю команду посилив хореограф і продюсер Віктор Рубан, засновник «Ruban Prodution ITP», який опікувався логістикою, комунікаціями та модеруванням дискусій.
Українська програма відбувалася в змішаному форматі, лише одна вистава була показана наживо, а решту презентували на відео — саме через складність виїзду митців за кордон. Найбільшим викликом для українського павільйону, як і фактично для кожного учасника off-програми, Вероніка Склярова вважає боротьбу за інтерес зі сторони кураторів, журналістів, широкої аудиторії, адже під час фестивалю в Авіньйоні одночасно відбуваються покази понад тисячі вистав. Зрозуміло, що з першого разу опинитися в центрі уваги неможливо. Для цього потрібна тривала системна робота. Однак, певні результати вже є. Ольга Пужаковська, директорка львівського Театру Лесі Українки, який привозив повоєнну прем’єру «Imperium delenda est», прокоментувала: театр отримав кілька пропозицій, серед них — запрошення на фестиваль URBÄNG у Кельні на початку жовтня. Також продюсери з Франції планують зробити тур вистави по 5 містах, а в 2023 році, орієнтовно у квітні, привезти її в Париж.
Куратори і кураторки українського павільйону зробили програму передусім жанрово різноманітною: «Rad Room» від команди Totem Dance Group і постдокументальний театральний проект «Н-effect» Рози Саркісян і Йоанни Віховської, опера «Чорнобильдорф» Романа Григоріва та Іллі Разумейка, документальні проєкти «МИ» Сашка Брами та «Крим. 5 ранку», вистава «людина?…» від mariia&magdalyna+krkrk. До речі, складання подібних програм — це гарний привід для ревізії власних можливостей і тверезої оцінки того, що український театр може запропонувати європейському глядачу.
Звісно, театральна індустрія — і Авіньйонський фестиваль це також демонструє — націлена і на розважальний сегмент. Помилкою було би вважати, що європейський глядач очікує від театру виключно сильних емоційних потрясінь і складних філософських висловлювань — однак стратегія просувати передусім сучасний соціально ангажований театр, впевнена, себе виправдає. Адже, скажімо, офіційна програма Авіньйону зважає не лише на естетичну, але і на соціально-політичну складову. Як говорить Анастасія Гайшенець, робота над плануванням українського павільйону в наступному році розпочнеться вже з вересня. Вона переконана, що наш театр вже давно готовий до переходу у «вищу лігу».
--
Важко робити прогнози і давати оцінку пілотному українському проєкту на Авіньйоні, але, як запевняють всі причетні, найважливішим виявився досвід, що підтвердив припущення: шлях навряд чи буде легким. Хоча, як на мене, певна життєспроможна модель вже була знайдена і апробована. Патронування Українського Інституту, залучення кола партнерів і донорів, акцент на незалежний театральний сектор та інститут продюсерів (в майбутньому це, без сумнівів, потребуватиме організаційного посилення), вже дозволяє сподіватися на омріяну сталість бодай в перспективі найближчих кількох років. Адже, повторюся, наша головна мета – не зупинятися.