Тридцять років німці читали українцям лекції про фашизм. Коли фашизм справді прийшов, його фінансували німці, а українці гинули, борючись із ним.
Тімоті Снайдер
*
15 червня 1955 року в ущент зруйнованому Касселі під назвою 'documenta'. Мистецтво двадцятого сторіччя. Міжнародна виставка» відкрилася перша documenta. Це була ретроспектива сучасного мистецтва, яке нацистська Німеччина заборонила і визнала «дегенеративним». Через сучасне мистецтво Німеччина намагалася реабілітуватися за роки тоталітаризму та ввійти у співдружність вільних демократичних країн. Ще однією метою виставки було повернути життя в індустріальне місто, що суттєво постраждало від війни.
Засновник documenta Арнольд Боде використав латинське слова documentum, що походило від docere – вчити – і mens – інтелект. Мабуть, йшлося про те, що завдяки інтелектуальному зусиллю мистецтво може змусити людину (поняття про яку масові вбивства XX століття поставили під сумнів) отримати урок зі свого минулого. Роль такого примусу віддали сучасному мистецтву.
Досить швидко Кассель став меккою сучасного мистецтва. Узяти участь у documenta означало для художників і кураторів вершину мистецької кар’єри, а також запоруку того, що тебе впишуть в історію мистецтва. Юрби глядачів стікалися до Касселя що п’ять років, щоб поринути у складне сприйняття світу, яке обіцяло сучасне мистецтво.
Доволі довго ця обіцянка працювала. На ній виросло вже кілька поколінь – і аудиторії, і митців. Здавалося, що все буде так і надалі: мистецтво буде різними креативними способами вказувати на соціальні, екологічні та політичні негаразди, проблематизувати їх, глядачі будуть це обговорювати, а разом це все створюватиме комунікативне поле, в якому проблеми поступово вирішуватимуться.
Коли у 2014 році Росія почала підступно-гібридну війну проти України, західне сучасне мистецтво не сприйняло це як варту уваги проблему. У 2017-му, на documenta 14, не було й натяку на осмислення війни, яка тривала вже три роки. Західний світ на той момент хвилювали економічні негаразди Греції. Чому documenta не цікавилася (і не цікавиться) Україною?
На наш погляд, головна відповідь така: сучасне мистецтво існує в лівій частині політичного та суспільного спектру, Україну ж – завдяки російській пропаганді та радянській історіографії – воно бачило на правому краю того спектру. Як відомо, радянська історіографія та російська пропаганда йдуть у пакеті з дешевими енергоресурсами, а тому є дуже атрактивними.
Остання documenta вирішила піти ще далі ліворуч і надати слово глобальному півдню, де радянський вплив був ще більш суттєвим, ніж у Європі. Документа ніби забула етимологію свого імені і віддалася спокусі колективізації. Колгосп як мрія людства – так би ми назвали цьогорічну documenta.
**
У 2019 році було оголошено, що ruangrupa, кураторська група з Індонезії, колективно виконуватиме обов’язки художнього керівника documentafifteen. Уперше мистецький колектив з Азії мав бути куратором широкомасштабної міжнародної виставки. Кураторська концепція ruangrupa зосереджена на понятті lumbung – рисової комори, де зберігаються ресурси спільного виробництва рису для майбутнього використання.
У 2019 році ruangrupa заявила, що «оскільки documenta запустили в 1955 році, щоб залікувати рани війни, то чому б не зосередити documentafifteen на сьогоднішніх травмах, особливо тих, що кореняться в колоніалізмі, капіталізмі чи патріархальних структурах, і не протиставити їх моделям, заснованим на партнерстві, які дозволяють людям по-іншому дивитися на світ?»
Учасники ruangrupa вирішили полікувати світ, ігноруючи той факт, що зомбіподібний терорист – спадкоємець (чи небіжчик) Радянського Колгоспу – незадовго до відкриття documenta почав геноцидальну війну проти України. Як з’ясувалося на українській дискусійній програмі, це ігнорування підкріплено невіглаством німців щодо радянської історії. До прикладу, одна з відповідей на запитання до публіки про можливість порівняти радянський і націонал-соціалістичний тоталітаризми була такою: «Це дуже важко для німців, тому що бракує інформації. У мене тринадцятирічна освіта в Німеччині. Одна моя магістерська програма була про соціальні науки. Але там було порівняння лише капіталізму і комунізму. І ми обговорювали це два чи три місяці. Нам не дуже розказували про життя в СРСР. Це було за залізною завісою. Я вперше відвідала НДР у 15 років […] і відчула провалля у знаннях про життя і політичні умови».
Як виявилося під час розмови, німці зводять свій тоталітаризм до сорому за Шоа, залишаючи поза увагою політичних в’язнів, переслідування за гомосексуальність тощо. У нас з’явилося відчуття, що німцям ще треба пройти довгий шлях до усвідомлення радянського як тоталітаризму. Але світ цього часу не має.
Інший учасник розмови сказав, що вірить у людей і впевнений, що все можна вирішити мирними засобами. Йому, на наш погляд, гарно відповів Борис Джонсон на День Незалежності України: «Ти не можеш вести перемовини з ведмедем, який гризе твою ногу». Насправді пропозиції перемовин з Росією для українців виглядають так, ніби психолог переконує пацієнтку не звертати уваги, що її під час сеансу ґвалтують. І тут питання – чи ґвалтують виключно Україну? Може, ґвалтівник уже років зі сто як увійшов у смак?
***
«Орієнтована на спільноту модель використання ресурсів», за задумом ruangrupa, мала стати тим самим інструментом боротьби з проблемами сьогодення: колоніалізмом, капіталізмом і патріархатом. Кожен із чотирнадцяти членів lumbung отримав 25 тисяч євро початкового фінансування та виробничий бюджет у 180 тисяч євро. Далі ці мистецькі колективи запрошувати до участі у виставці своїх колег. Так, загалом documentafifteen нарахувала близько півтори тисячі індивідуальних і колективних учасників зі всього світу. Куратори розділили цей «колектив колективів» географічно та об’єднали дискусійні групи, які назвали мажелісами. Цей арабський термін ruangrupa використовує для опису «неконкурентного простору пізнання». Така розгалужена мережа міжнародних локальних громадських мистецьких організацій була покликана створити альтернативу для логоцентричної, зірково- і кар’єроорієнтованої економіки великих європейських виставок.
Одним із таких мажелісів мала бути спільнота низових громадських організацій з пострадянських країн – Білорусі, Росії, України. Восени 2021 року вони навіть зустрілися у Вірменії – умовно нейтральній території, для приїзду до якої ні учасникам, ні організаторам із Центру мистецтва та урбаністики (ZK/U, Берлін) не треба візи. Але після вторгнення російських військ в Україну і без того сумнівна спільна робота пострадянських держав для українців стала категорично неможливою. Чи можуть громадяни країни, яку щодня закидають ракетами, перебувати в «неконкурентному просторі пізнання» з громадянами країни, від імені яких ці ракети посилають?
На жаль, для останніх їхнє громадянство не є принциповим, і вони впевнені, що не мають жодного стосунку до цих ракет. Ба більше, вважають себе їхніми жертвами. Ще більш непринциповими виглядають німецькі куратори української програми. Наступного дня після цієї програми вони анонсували презентацію мистецьких висловлювань з російських регіонів (журнал «Нас не видно») та розмову про «складну спадщину Другої світової війни» у версії росіян.
Тим часом триденну дискусійну програму Citizenship Ukraine в рамках documentafifteen презентували українські організації з Маріуполя (Платформа ТЮ), Дніпра (Kultura medialna), Харкова (Гараж 127) і Херсона (Тотем). «Говоріть з українцями, а не про них», – закликали українці мистецький та інтелектуальний західний світ, запропонувавши подумати про причини агресивної війни, яку РФ розв'язала проти цивілізованого світу, про сліпі плями європейців на карті та в історії Європи, про свободу, деколоніальність і небезпеку забуття минулого.
Українці оголосили опенкол і, як не дивно, отримали багато відгуків на нього. Щоправда, жоден аплікант не спромігся приїхати у Кассель. Були серед них навіть ті, хто підписував лист до Шольца із закликом не надавати зброю Україні. Такі заклики, як і наміри взяти участь у дискусії, виявилися зовсім абстрактним пацифізмом. Імовірно, ці люди прагнуть не миру, а стабільності постачання енергоресурсів.
****
Під час однієї дискусії на площі неподалік відбувся невеликий мітинг. «Жодного цента на вашу війну», – написали на плакатах німецькі протестувальники. Того самого дня в міжнародних медіа з’явилися новини про нелюдське вбивство полонених українських солдатів в Оленівці, знімки наслідків якого моментально відсилали до образів німецьких/радянських концентраційних таборів. Цей знак «слеш» між німецьким і радянським є великою проблемою для німців. Сингулярність Голокосту – в основі сучасної німецької ідентичності. У якомусь сенсі ця сингулярність в основі самої documenta. Придумана як документація забороненого нацистами мистецтва, виставка завжди відсилає до цього свого витоку.
Упродовж тривалого часу documenta вдавалося говорити політично. Утім аналогія між нацизмом і комунізмом ніколи не була об’єктом дискусії. Перші виставки відбувалися за межами залізної завіси. А після падіння Берлінської стіни здавалося, що соціалістична частина Європи просто розчинилася в нових для неї капіталістично-патріархальних загрозах. Боротьба з цими загрозами стала панівною в дискурсах сучасного мистецтва, зокрема в Україні.
Українське сучасне мистецтво радо ігнорувало власну історію радянських злочинів, натомість жваво опікувалося проблемою правих рухів в Україні і в цьому сенсі підігравало російській пропаганді. Усі ми на власні очі бачили, до чого, наприклад, призвела демонізація «Азову». Тут у нас є риторичне питання – чи хтось із митців збирається визнавати свої помилки?
Ну а поки всіх хвилювали загальнолюдські проблеми на кшталт кліматичних змін, колоніалізму та капіталізму, повстав з історичного небуття найчистіший фашизм (той, що позбавлений національних ознак) – чекістський інтернаціонал «рускій мір». Першим з атрибутів інтернаціоналу є російська мова, другим – неомарксизм, третім – антиамериканізм.
Тим часом сама можливість порівняння фашизму і комунізму, на думку німецьких інтелектуалів, зменшує їхню відповідальність за Голокост, а тому є неприйнятною. На нашу думку, це сприяє сприйняттю комунізму як менш загрозливого для людства, а радянських концтаборів – як «усього лише» виправних трудових. Мовляв, умирати від катувань, нелюдських умов праці та багаторічного утримання в неволі – це більш гуманістично, ніж від газу та куль.
Дозвольте із цим не погодитися. Ми вважаємо комунізм не менш жахливим злочином, ніж націонал-соціалізм. У XX сторіччі відбулися два тоталітаризми, і вони мають однакову вагу, крім того, їхні ідеологи та практики навчалися одне в одного.
Можливо, саме сингулярність Голокосту та невігластво щодо радянського тоталітаризму дозволяє німцям називати «вашою» війну Росії проти України. Імовірно, вже сьогодні і ще досить довго нам доведеться доводити сингулярність нашого тоталітарного досвіду.
Може бути також, що саме невігластво дозволило німцям планувати події від росіян уже на наступний день після української програми.
Погрожуючи влаштувати ще один скандал (ще зі самого відкриття цьогорічна documenta запам’яталася скандалами, пов’язаними з антисемітизмом), українцям вдалося вмовити німецьких колег скасувати події за участі росіян. Як стало відомо згодом, події прибрали з публічної програми, але вони все ж таки відбулися – без оголошень. Узагалі, за нашими спостереженнями, німцям значно ближчі нещасні гнані росіянці, що жаліються на війну, ніж українці, що чинять спротив і гідні допомоги в тому спротиві. Власне, з цього можна зробити висновок, що гуманістичний Захід полюбляє жертв. Жертви надають сенс абстрактному «гуманізму» і виправдовують історичне невігластво та бездіяльність у реальній військовій допомозі Україні.
Іноді здається, що щось потроху починає змінюватися – хоча б дуже обережно, в заявах. Нещодавно в інтерв'ю Укрінформу пані посол Німеччини в Україні Анка Фельдгузен заявила: «Історичні аналогії не завжди правильні, і Німеччина має особливу позицію, що нашу вину в Другій світовій війні не можна перевершити. Але, як і дуже багато німців, я кожного дня думаю про паралелі – вони просто очевидні, зокрема, і в масштабі того, що Путін хоче якусь імперію, і ми не знаємо, який її простір. Я справді дуже багато про це думаю».
Відкриємо «таємницю»: Путін хоче повернення Радянського Союзу та всіх його «сфер впливу», включно зі Східною Німеччиною – усе, що Захід віддав Сталіну. Сучасні митці, які дружно повторюють «Ні війні!», як, наприклад, Дан Перйовші із закликом «Зупиніть війну Путіна», проявили себе в контексті цієї війни як нездатні до розуміння того, що насправді відбувається.
Дивовижно, але саме сучасні митці та інтелектуали показали себе як зовсім консервативні та неготові до ситуації, що змінює архітектуру європейської безпеки, а може й весь світовий порядок.
*****
Улітку 2012 року під час documenta 13 у Касселі біля Фридериціануму – «Ватикану для людей сучасного мистецтва» – Тьєррі Жоффруа встановив свій намет. У такий спосіб франко-данський концептуальний митець повідомив: надзвичайний стан замінить сучасність.
Цей маніфест сприйняли як художній акт, згодом музеїфікували і так зробили безпечним. Насправді ж це було попередження – для тих, хто має здатність відчувати. Судячи зі всього, сучасне мистецтво таку здатність втратило. THE EMERGENCY IS REPLACING CONTEMPORARY.