Близько 15 років роботи у музеї я вивчав старовинні карти, а ще більше – дивні, невідомі для мене підписи на добре знайомих територіях. Й начебто часу минуло небагато, куди ж поділися всі ці таємничі міста і чому річки змінили назви? Зазвичай історичні карти, як, власне, й взагалі давні документи та описи з географічними назвами розглядають лише у контексті конкретної назви та певного часу. Але, щоб зрозуміти, що відбувається з географічними назвами, слід розглядати процес значно ширше, як це зробив видатний німецький історик і топоніміст Готтфрід Шрамм у своїй фундаментальній роботі «Реки Северного Причерноморья. Историко-филологическое исследование их названий в ранних веках».
Обкладинка книги Готтфріда Шрамма «Річки Північного Причорномор'я. Історико-філологічне дослідження їх назв у ранніх віках»
Він виявив еволюційні закономірності зміни назв великих річок залежно від зміни мовного складу населення на їх берегах, також те, що назви ці певною мірою зберігають початкову словоформу, і що означала вона у первісній формі поняття «річка». Тисячоліття процесу закономірної трансформації назв дали нам тепер широку палітру варіантів звучання й перекладів. Шрамм запропонував на підставі засвідчених форм та гіпотетичної праформи будувати багаточленне «дерево-родовід» проміжних форм, кожна з розгалужень якого відповідає факту мовного запозичення, що відображає зміни в етнічній історії берегів річки. Але нас цікавить саме факт постійної еволюції при незмінності початкового кореня. Якщо ж назва все ж змінюється, наприклад зовнішніми колонізаторами за певних умов (наприклад, не вдалося з’ясувати автохтонну назву), то й нова назва еволюціонує так само, іноді змішуючись зі старою формою, іноді певний час вони продовжують існувати синхронно.
Звернемося до назв найбільших річок Північного Причорномор’я та Приазов’я – Дунай, Дністер, Дніпро та Дон. Вони мають один очевидний корінь «дан» («Д-н») з відомим значенням – «річка». Але очевидно також те, що у наш час вони вже мають різну вимову, й навіть подвійні корені (Дні-Про, Дні-Стер). Це тому, що у різний час склад носіїв тієї чи іншої мови/діалекту на їхніх берегах був різний, а той, другий корінь двокорінних назв є лише або рудиментом більш давньої назви, або ж коренем набутої нової назви. Тобто еволюція початкової форми назви відбувалася залежно від зміни населення. Якщо точно знати, яка саме мова панувала в певний час на берегах конкретної річки і як нею вона називалася, можна вибудувати навіть математичну модель зміни назви. Херсонський дослідник Михайло Подгайний разом з колегами з Херсонського державного університету таку модель розробив (Математическая гидронимика... Наукові записки. Херсонський обласний краєзнавчий музей, 2002, 2004, 2005, 2006, 2007).
У чому суть підходу?
Великі річки у всьому світі найменше піддані зміні кореня своєї назви – це правило. Але власні багаторічні дослідження дають змогу розширити це правило у тому, що значення має не стільки довжина річки, скільки її важливість. Так, важливість річки залежить від її довжини, але не тільки від неї. Важливість залежить від можливості судноплавства, наявності переправ, наявності значних торговельних центрів на ній, особливо тих, що мають міжнародні зв’язки. Іноді таким важливим торговельним містом може бути лише один порт у гирлі маленької річки, і вона вже буде значущою. Наприклад, маленьку, маловідому річку Каланчак на Херсонщині Геродот включив у свій невеликий перелік шести найважливіших річок Скіфії тільки через те, що у її гирлі існувало на той час портове містечко Каркіна (не плутати з Євпаторією), яке згодом дало нинішню назву величезній затоці. (Так само портове містечко на місці Одеси зумовило консервацію назви майже непомітної на картах сусідньої річки – про що нижче).
Правило збереження кореня-форманта на великих хронологічних ділянках стосується взагалі всіх водойм світу, які мають хоч якесь значення для місцевого населення, а на коротких хронологічних ділянках – взагалі всіх водойм. Майже всі населені пункти світу засновані на якійсь водоймі (річці, джерелі чи колодязі), й у значній кількості випадків їх назва пов’язана з назвою цієї водойми. Це відкриває широкі можливості прив’язування до конкретного місця назв давно зниклих поселень, користуючись цим підходом.
Яким чином відбувається еволюція назв?
Мовна еволюційна трансформація назви відбувається лише двома шляхами:
- перший – найчастіший, – це пристосування назви до вимог вимови мови нових переселенців, або ж деетимологізація – незначне викривлення співзвучного зі знайомим словом оригіналу під це слово.
- другий шлях – прямий переклад значення попередньої назви, або її частини.
Отже, насправді все надзвичайно просто.
Розглянемо приклад з назвою Дніпро у дослідженнях Готтфріда Шрамма. Знайома нам всім назва складається з двох коренів: «Д(т)-н» та «П(б)-р» (дефіс – можлива голосна, а у дужках – можлива зміна глухого звуку на дзвінкий та навпаки). Кожен з цих коренів у різних мовах означає «річка», «П(б)-р» – більш давньою мовою, «Д(т)-н» – молодшою.
Відома більш рання латинізована форма – Данапріс, а також давньогрецька назва – Борисфен. Остання навіть дещо затрималася у часі для нижньої течії Дніпра нижче порогів, до яких була доступність морських кораблів, тобто був зв'язок з Чорним морем. Назва Борисфен містить ті ж два корені, поміняні місцями, «Б(п)-р» і «Т(д)-н». У свою чергу назва «Boristhen» завдяки турецькій мові викривилася з деетимологізацією на Бюрю-Узень, де бюрю означає «вовк», а «узен» – річка. Слов’янська ж мова турецьку назву викривила до Березані, прив’язуючись до слова «береза». Ще раз відзначимо, що ні вовк, ні береза тут ні до чого, як майже у всіх подібних випадках, де у назві простежується схожість до якогось слова.
Ці похідні назви від «Борисфен» законсервувалися у гідронімах Нижнього Дніпра завдяки великим античним містам, назви яких були пов’язані з Дніпром. Як от Березанський лиман – від назви міста Борисфен, яке розташовувалося колись на мисі у його гирлі (тепер це однойменний острів). Або ж балка Вовча на кордоні Миколаївської та Херсонської областей, неподалік від гирла якої існувало античне місто (городище Скелька).
Хаджибей
Тепер перейдемо власне до Одеської затоки. Маємо систему з трьох річок (Великий, Середній та Малий Куяльники), які впадають у два лимани – Хаджибейський та Куяльницький, які у свою чергу колись впадали у Одеську затоку. Бачимо слов'янізацію тюркських назв, які свого часу так само тюркізували попередні назви. Власне, на останніх картах перед анексією цієї території Російською Імперією назва лиманів записувалася як Kujalik, де lik – це суфікс утворення прийменника, вочевидь у цьому випадку до слова «лиман». А річка мала назву Kuja. Зміна кількох тюркомовних народів від IV до XVIII ст. й дала різні вимови назви. По-перше, літери «о» і «у» арабською графікою записувалися одним символом і вимова залежала від діалекту (втім, знак голосної літери часто й не записували), по-друге «j», також відрізнялася у вимові від «й» й «х» до «г» й «ж». Отже назва K-U(o)-J-A(e) в одних тюркських діалектах читалася як Куйа, а в інших як «Кожа», або ж «Коджа». Після розповсюдження ісламу на нашій території від XIV ст., коли поширилося слово «хадж» разом з ім’ям Ходжа, відбулася знайома нам деетимологізація до вимови «ходжа».
Поряд з тюркомовними кочовиками, у північно-західному Причорномор’ї залишалося й осіле латиномовне населення (майбутні волохи та молдовани), яке продовжувало підтримувати торгівельний зв'язок з Середземномор’ям, а згодом з Венецією та Генуєю. Для них важливішою була саме затока, на якій знаходилася пристань. Отже звідси і знайомий нам тепер латинізований переклад Коджійської затоки – Koja-Baia (Коджа-Бая), адже «baia» – це «затока»), трансформований тюркомовним населенням у Хаджибей. І звідси однойменна назва власне пристані на цій затоці. Як у випадку Березанського лиману, назва Хаджибей законсервувалася у назві ближчого лиману, який вже давно закрився від моря піщаною косою, на відміну від Куяльницького, який довгий час залишався судноплавним, – це й спричинило необхідність розрізнення назв лиманів-близнюків.
Гінестра
Середньовічна європейська картографічна традиція, між тим, закріпила за Одеською затокою іншу назву. Існує чимало прикладів паралельного існування назв за різними традиціями. Але закон сталості з ними все одно працює. То звідки взялася Гінестра?
Почнемо з “Периплу Понта Евксинського” (Опису Чорного Моря), грецького географа та історика Арріана 134 р., де у переліку портів та пристаней навколо Чорного моря на місці Одеси вказана Гавань Істрійців (Istrianorum Portus), тобто торгівельне місто племен північно-західного Причорномор’я, яких називали істрійцями за стародавньою назвою річки Дунай – Істр. Очевидно, це назва, яку дали мореплавці, і вона не була автохтонною, але закріпилася у морських описах. На жаль, маємо величезний проміжок часу, від 134 р. до початку XIII ст. (більше 1000 років), коли назва Одеської затоки не фіксується. Втім з появою венеціанських та генуезьких портоланів (морських карт) ми бачимо відносну сталість назви протягом наступних щонайменше 500 років, і ця назва – Laginestra (з варіаціями). Бачимо її, наприклад, в одному з ранніх портоланів генуезького картографа П'єтро Весконте, 1318 р. Отже навряд чи ця сталість переривалася й у попередні століття, коли морські зв’язки були менш активними.
Одна з найпізніших карт, на якій вказується Ginestre, в вочевидь не на своєму місці, адже там натомість поданий Koczubi на заливі Koga Bey. Франція, 1745
На перший погляд здається, що la – це артикль, тим більше, що ginestra – відома назва куща з жовтими квітками – мітлистого дроку, розповсюдженого на схилах ярів навколо Середземного моря. Це настільки природнє співзвуччя, що невдовзі картографи відділили « la» від «ginestra», а на пізніх картах вже просто писали Ginestra. Але саме той факт, що «гінестра» – слово, яке існує в італійській мові, і є ознакою деетимологізації, тобто ознакою безперечного викривлення оригіналу. Він нам вже знайомий – Затока Істрійців. У другому складі назви Laginestra – бачимо знайомий корінь «Стр», тобто Istr, а перший – дає нам слово «лагуна» – в італійській мові – неглибока затока. Використання саме такого визначення затоки тим більш очевидне, що першими береги Північно-західного Причорномор’я почали освоювати венеціанці, столиця яких лежить посеред затоки, яку називають саме так – laguna. То ж шуканою оригінальною назвою має бути Лагуна Істрійців. Викривлення було неминучим тому, що істрійцями місцеве населення ніхто не називав та й власне назва Істр давно змінилася на Дунай (Danubius). Таким чином назва, яка була незрозумілою й втратила формальний сенс, змінилася на співзвучну й красиву назву квітки.
Назва Гінестра набула поширення у зовнішньому світі, але місцеві мешканці вочевидь все ще прочитували в ній назву Істр, розуміючи, що мова йде про Дунай (наприклад, Дністер й досі в тюркомовних громадах називають Турлою). Перший же склад назви «гіне-стра» – «г-н» – співзвучний тюркському слову «новий» – єні (в транскрипції арабського запису – iegni). Те саме відбувалося, наприклад, з назвою Генічеськ – Єніче, у якій слова «новий» у праформі теж не було. Таким чином місцеве тюркомовне населення назву «Гінестра» трансформувало у Єні-Дуні.
Італійський картограф Річчі Заноні, який на замовлення Константинополя склав досить детальну карту Османської імперії, а значить, добре володів турецькою, записує цю назву як Janiduni, але поруч вказує назви поселень «Iegni Czarne» та «Iegni Piska» з правильною транскрипцією. Отже, він ці назви розрізняв.