У серпні Довженко-Центр отримав від Держкіно наказ про «реорганізацію», яка скидається радше на план знищення. Проте ця історія почалася значно раніше. У нашій минулорічній розмові ти вже про це говорила: тоді виглядало, що проблема – у нерозумінні Мінкультом суті вашого функціонування. Чим це скінчилося тоді, і як ми опинилися в сьогоднішній точці?
Судячи з того, в якій ситуації ми зараз опинилися, це був послідовний методичний процес. Такі речі, як правило, не відбуваються зопалу, це було продумано, ця архітектура була десь витворена.
Це нібито було частиною так званої «нової екосистеми кіно».
Так, тієї самої, що так ніде і не була оприлюднена. Це, очевидно, є цілісний план, який періодично випливає в головах управлінців, які керують культурою або намагаються перезавантажити державну систему. Вони дійсно постійно зачіпаються об те, як Довженко-Центр улаштований. І насправді не можуть зрозуміти, як він працює. Для таких кроків має бути дуже серйозне обґрунтування: і ідейне, і політичне, і ідеологічне, і фінансове. А тут його вочевидь немає.
Свого часу ти робила неодноразові спроби пояснити міністрові Ткаченку, що фільмофонд є наскрізним стрижнем Центру. Чи ти відчуваєш, що тобі це вдалося?
Якраз що таке музейні колекції, у міністерстві добре розуміють. І спасибі війні, що ці штуки зараз дуже актуалізувалися.
Міністр нещодавно в ефірі телемарафону «Єдині новини» сказав, що Мінкульт відповідає лише за 40 національних музеїв. А за решту 2500 відповідає місцева влада. Їхнє розуміння цінності культурної спадщини обернено пропорційне відповідальності.
Якщо зібрати всі реакції міністерства на заяву Довженко-Центру про нашу реорганізацію-ліквідацію, то можна простежити, як змінюється його риторика. Перші заяви говорили про те, що Мінкульт узагалі не причетний до того, що відбувається з Центром. І це почасти правда, бо це справді була бездіяльність з їхнього боку. Наприклад, коли на пресконференції в червні минулого року Ткаченка запитали, що буде з призначенням керівника Довженко-Центру, він сказав: «Яка різниця, Центр працює? Працює». Так ми і працювали весь цей час.
Так, ти вже другий рік виконуєш обов’язки. Коли востаннє ти говорила з Ткаченком про твоє призначення?
Наша остання зустріч відбулася в серпні минулого року. Ми перестали комунікувати напряму після того, як міністр мені спробував пояснити причини мого непризначення. Я навіть прийняла б аргумент, що я не є достатньо фаховою. Але міністр сказав, що в них немає розуміння, як функціонує Довженко-Центр. Що він мав би бути розділений на дві частини.
Але тоді йшлося лише про виокремлення з нього фільмофонду?
Так, про окремий фільмофонд як архівно-музейну дослідницьку інституцію. Про анімацію тоді не йшлося. Але вже тоді лунала думка, що дуже дивно, коли колекція зберігається в такій великій дорогій будівлі, на дорогій землі, що це нераціонально. Цю думку також неодноразово озвучував заступник міністра Карандєєв.
Це була остання розмова з міністром. Далі на нас не сильно звертали увагу. А вже коли взимку я почала звертатися до міністерства щодо додаткової охорони та алгоритму на випадок воєнних дій, то нам відповіли, що Довженко-Центр передано до сфери управління Держкіно й усі питання туди. Хоча формально ми повністю перейшли в підпорядкування Держкіно лише в червні.
Чутки про ваше перепідпорядкування насправді з’явилися значно раніше. Розкажи про процес переходу. Як виглядала комунікація з Мариною Кудерчук? Чи був у вас діалог?
У нас була одна проміжна зустріч у міністерстві, коли ми говорили про плівки. Власне, тоді був скандал з приватизацією кількох корпусів Центру. Ми не погодилися тоді з тим, що про важливі для нашого існування речі повідомляють постфактум. Власне, зараз відбувається цілком те саме.
Коли вже стало зрозуміло, що, скоріше за все, це підпорядкування відбудеться, я запросила пані Марину до Довженко-Центру. Держкіно, навіть перебуваючи в структурі Мінкульту, було розпорядником коштів інституції в галузі кінематографії. Тому я вирішила, що варто унаочнити для неї, як виглядає наша інституція зсередини.
Коли це було?
У листопаді минулого року. Вона відвідала фонди, познайомилася з керівництвом. Ми подивились кінолабораторію, відвідали музей кіно.
Уже згодом я зрозуміла, що нам потрібно активніше комунікувати те, що Довженко-Центр має цілісну колекцію українського кіномистецтва. Це не просто плівки, не просто музей як презентаційний майданчик. За 28 років нашого існування утворилася цілісна колекція з різними носіями.
Завдяки тому, що Центр працював методично, попри різні загрози, якусь частину фільмів Довженко-Центру вдалося повернути в Україну. А нині ми маємо загрозу припинення інституційній діяльності і переривання цієї сталості.
Чи після цієї екскурсії для Кудерчук у тебе виникло відчуття, що ви почули одна одну? Що загрозу розділення інституції вдасться відвернути?
У мене було відчуття, що принаймні мене чують, я бачила зацікавленість і бажання зрозуміти, як усе функціонує. Я говорила про проєкти, які ми плануємо, зокрема про розробку великого проєкту, присвяченого Укранімафільму. Це мав бути дослідницький проєкт, і потім ще виставка і книжка. І тоді пані Марина мені сказала, що хоче відродити славну студію «Украніма», щоб вона знову почала створювати мультфільми. Саме тоді я вперше почула про ідею виокремлення. Про реорганізацію не йшлося. Треба також розуміти, що мультфільми на Укранімі давно не створювалися. Єдине, що там цінного було – це права на мультфільми.
Ми домовилися, що спершу відбудеться процес передачі, буде розроблена стратегія, ми пропрацюємо дорожню карту, щоб розуміти, яким буде розподільчий баланс, тобто що саме Украніма в разі виокремлення забере зі собою. На цьому домовленості тоді і закінчилися, ми їх поновили вже влітку, після офіційної передачі нас у відання Держкіно в червні.
Коли з’явилися перші сигнали, що Держкіно таки планує цю «реорганізацію»?
Про Украніму нам постійно нагадували. Остання зустріч була на початку липня. Сказали, що зараз літо, є багато невирішених питань. Наприклад, фінансування.
Яка нині ситуація з фінансуванням?
Держава виділяє нам зараз 7 млн грн на рік. Це нібито щось, але для великої інституції це нічого. Ця сума дозволяє покрити десь половину зарплатні працівників. Цього року ми позбавлені орендної плати, коли могли б отримати хоча б 30% від оренди.
Тобто ситуація з фінансуванням є складною зараз?
Вона критична. Зараз ми фактично не проводимо заходів. Єдине наше джерело надходжень – це фільми, які ми власноруч оцифрували, відреставрували, переклали субтитри до них, і надаємо ці фільми закордонним інституціям, які готові їх показувати. Якщо це проєкти на запит Держкіно, наприклад, по українській героїзації, ми здебільшого даємо їх безкоштовно. Через це працівники Центру переведені зараз на триденний робочий тиждень. Ми намагаємося максимально виконувати свої обов’язки, що стосується зберігання кінофонду, бо колекція пріоритетна, але люди зараз дуже в скрутних умовах, вони втратили майже половину свого доходу. Ми намагаємось втримати команду, щоб інституція працювала.
Ми свідомі того, що наша робота дуже важлива зараз. Адже, окрім іншого, ми виконуємо і культурно-дипломатичну місію. На жаль, нинішня ситуація повністю множить на нуль наші зусилля.
Повертаючись до твого питання щодо сигналів, що «реорганізація» Центру от-от почнеться: ми дізнались про це з наказу, який нам надіслали 16 серпня. Тож це для нас було шоком, звичайно.
Після початку вами публічної комунікації щодо загроз для Центру, і відповідей з боку Держкіно і пані Кудерчук, чи існує між вами діалог зараз?
Зараз наша комунікація відбувається у публічному просторі. Пані Марина, як і я, у інтерв’ю та ефірах озвучує свою позицію і бачення. Держкіно взагалі важко йде на публічну комунікацію. Тому позитив цієї загалом катастрофічної ситуації якраз у тому, що Держкіно вперше за довгий час почало озвучувати свої реальні плани.
Жодних пропозицій до прямого діалогу я не отримувала. Я навіть подумки не допускаю жодного розподілу — вони ж прагнуть саме цього. Це абсурд, але ми, на жаль, не змогли переконати владні органи у цінності Центру.
А цінність Центру зокрема у тому, що тут сформувалася нова інституційна модель, яка діє на благо суспільству. Проблему, яку ми нині маємо, можна вирішити в сфері законодавства: зробити так, щоб Центр не розглядався як комерційна установа, що генерує прибуток і має сплачувати дивіденди. Діяльність Центру творить суспільне благо. Суспільству це потрібно для розвитку, і воно має бути готовим підтримувати і утримувати цю установу.
Ти згадала про будівлю, яку займає Центр. Зараз почали спливати факти, що ще одним фактором цієї «реорганізації» є історія про забудовника і територію навколо Центру. Яка роль локації у цій історії?
Важливий момент полягає у тому, що, підписавши акти прийому-передачі цілісного майнового комплексу, Держкіно видало наказ про те, що приймає в управління нерухоме майно. У нас в країні взагалі-то нерухомим майном управляє Фонд держмайна. Але тут чомусь Держкіно вирішило вчинити інакше. Тобто, вони не управляють, наприклад колекцією. Окрім майна, вони нічим не управляють.
Звичайно, співіснування державної установи і приватного будівництва – це складна історія. Проблеми є і в законодавстві, і також в тому, що багато чиновників розглядають будь-що як ресурс. Люди, інституції, держава – все для них ресурс.
Поруч із нами справді є будівництво. Архітектура цієї будівлі передбачає створення надбудови над територією, де знаходиться наше бомбосховище. Забудовник звернувся з проханням надати йому право на будівництво над нашою територією, натомість вони були готові поліпшити стан будівель Довженко-Центру, утеплити фасад, зробити благоустрій території тощо.
Ці розмови почалися, ще коли Іван Козленко був директором. Тоді Іван і колеги вступали в комунікацію з девелоперами і пояснювали, що ми тут робимо. І ці девелопери, мені здається, краще зрозуміли, чим ми займаємось, аніж Держкіно і міністерство. Але знову ж таки, є баги в законодавстві, є жадібні чиновники.
Десь у кінці 2020 року девелопери звернулися з пропозицією укласти інвестиційний договір – це абсолютно законний механізм, згідно з яким держава робить якісь поступки в законному полі, натомість бізнес робить якісь поліпшення для держави. Нас це цілком влаштовувало. І ми з цим проєктом звернулися за погодженням до Мінкульту. Почалася епопея. Міністерство взагалі не реагувало на цей лист. Але щойно видали наказ про моє призначення в.о., буквально за кілька днів зі мною зустрівся Ростислав Карандєєв (заступник міністра культури. – Ред.) і сказав, що є отакий чудовий проєкт, давайте ви підпишете договір.
Далі мене викликають у міністерство і кажуть: «Пані Олено, бомбосховище нам не належить, міністерство тут ні до чого. Це все ДСНС. Ви маєте підписати цей договір. З ним усе добре, підписуйте, - сказав мені Карандєєв, - ви не опирайтеся, це все одно станеться».
Я тоді сказала, що в статусі в.о. я таких рішень ухвалити не можу. Я маю проконсультуватися з юристами і вважаю, що за цих обставин інтереси Центру мають бути дотримані в першу чергу.
Яку реакцію це викликало?
Він був незадоволений. Були й інші розмови в ключі «ти маєш це зробити, зроби це».
Це тиск.
Гадаю, що так.
Ти відмовилась?
Так. Ми витратили кілька місяців, аби пояснити міністерству, що бомбосховище таки належить їм. Ми – балансоутримувачі, вони – власники майна. Вони були цим засмучені, але що робити. Далі вже міністр взявся до справи: розглянув цей договір, визначив, що дійсно це буде на краще, плюс профіт для держави. І віддав договір на погодження до Кабміну. І на тому все і закінчилось.
Мені видається, що ця історія значно ширша за кейс із Центром. Я її бачу як частину системного явища. А про що ця історія тобі насправді?
Ми, які вважаємо себе тонкими, розуміючими людьми, що грають на території сенсів, часом хибно вважаємо, що це очевидно всім іншим. Як, власне, і наша важливість за дефолтом. Мені і до цієї «реорганізації» було очевидно, що люди, які нами керують, ні чорта не розуміють про Центр. Вони бачать лише оболонку, не заглиблюючись на рівень сенсів.
Людей треба постійно виховувати і втягувати у свою орбіту. Але ми такі чудові і тонкі, ми швидко від цього втомлюємося. Ситуація з Центром сталася в дуже важкий для країни період. І я собі зараз ставлю питання, кому в голову прийшло зробити це 16 серпня?
Знаєш, коли мені зараз геть важко і я готова здатися, я згадую свій мотиваційний лист, який писала, подаючись на конкурс. Я думала про те, що буду берегти цю інституцію, буду її скеровувати, що це буде крутий, світового рівня кіноархів, кінофонд, інституція, яка працюватиме з кіно, закохуватиме в нього людей.
Ця думка тебе тримає?
Вона мене тримає. У моєму мотиваційному листі йшлося про людяність і про відкритість як цінності, яким я ніколи не зраджу. Нещодавно я зрозуміла, що насправді виконала свою мету, бо в культуру я колись йшла з думкою про те, що хочу комунікувати суспільству глибші сенси.
Зараз є загроза для існування інституції. Я та команда робимо все, аби цього не сталося. І тому ми апелюємо в першу чергу до суспільства, перед яким ми відповідальні.
Які ти бачиш подальші сценарії розвитку подій? Який з них є найгіршим, який є оптимальним? І який ваш план дій у кожному з випадків?
Оптимістичний сценарій – це перезавантаження системи. Але це буде можливо, тільки якщо культурна спільнота відчує свою силу це зробити. Чи це реалістично у воєнний час – побачимо.
Що буде ознакою того, що події рухаються в цьому напрямку? Прямий діалог з Держкіно?
Я боюся, що діалог буде дуже складним. Кожна сторона буде тягнути у свій бік. Тому я вважаю, що наказ про реорганізацію має бути скасовано.
Також Держкіно має врешті оприлюднити свою аналітику і хоча б робочу стратегію розвитку кіногалузі. Поки її не буде, вони не повинні робити жодних різких дій на кшталт таких «реорганізацій».
Як щодо негативного сценарію? І який ваш план на цей випадок?
Найгірший сценарій – коли орган управління починає реорганізацію Центру і передачу повноважень. Установа «Науковий центр кінематографії» переїжджає на територію Довженко-Центру. Відтак на поверсі, де зберігається архів, з’являється ще одна людина. Можливо, працівникам запропонують залишитися і зберегти робочі місця (це близько 20 осіб). Але немає жодних гарантій, що Держкіно вирішить зберегти людей, які працювали з плівкою. Якщо навіть чиновникам вистачить розуму зберегти команду, люди все одно будуть відчувати себе приниженими і зґвалтованими.
Яка буде доля кіноархіву і Музею кіно в цьому випадку, ми не знаємо. Центр також втрачає все бюджетне фінансування. Бюджет, який у нас лишився, покриває лише половину зарплат. Фінансування на енергоносії, на інтернет, на охорону держава не забезпечує. Ми тягнемо це все самі. Відключені кондиціонери та батареї, працівники у простої – це дуже імовірний варіант.
Або, можливо, Держкіно їм додасть грошей, таке теж можливо. Чи вся ця величезна споруда на Васильківській, 1 лишається на Довженко-Центрі, чи на науковій установі – поки що невідомо. Наукова установа, скоріш за все, не зможе потягти таку велику будівлю, а Довженко-Центр, найімовірніше, буде залишений на самоокупність. Оренди нині немає, зате є обов’язкові платежі за надані послуги, електроенергію тощо.
Тобто жодного ресурсу для заробітку і безліч боргів та зобов’язань?
Саме так. І головне – втрачений сенс роботи. Це буде технічне банкрутування.
Далі, я думаю, включиться Мінкульт і кудись заберуть музейний фонд.
Тобто інституцію просто розтягнуть на шмаття?
Ну власне. У нас залишиться велика будівля, яку Держкіно теж розглядає як нераціонально використовувану. Плюс залишаються кілька старих споруд, які зараз орендуються під офісні приміщення, але там термін оренди теж скоро спливе.
Фільмофонд перекинуть деінде, спробують оцифрувати плівки і їх теж ліквідувати. А будівлі будуть віддані на приватизацію.
Закордонна аудиторія вочевидь цим усім буде невдоволена: там, на відміну від України, розуміють, що таке кіноархіви. Ми з 2006 року є членом FIAF, світової асоціації кіноархівів.
У разі руйнування Центру Україна автоматично вилітає з цієї асоціації. Це буде дуже небезпечним сигналом для світової спільноти.
Що буде сигналом для вас, що події розгортаються за поганим сценарієм?
Прихід до нас комісії з реорганізації з Держкіно. Це може статися в будь-який момент. Агенція дуже динамічна, на відміну від Мінкульту: вони сподіваються вирішити питання до 1 грудня.
Ми налаштовані на те, що наказ буде скасовано. Я також дала зрозуміти команді, що в кожного є можливість абсолютно легітимно відстоювати свої права. Команда Довженко-Центру не мусить бути учасниками нищення інституції.
Якщо ж негативний сценарій все ж буде розгортатися далі, наказ про реорганізацію потрібно буде оскаржувати в судовому порядку.
Тобто ви будете готувати судовий позов?
Це один з можливих варіантів. До слова, я караюся, що не подала до суду на міністра Ткаченка за те, що результати конкурсу були фактично злиті. Можливо, в мене ще є зараз такий варіант. Побачимо.
Якої підтримки ви нині потребуєте від спільноти?
Допомоги у скасуванні наказу про реорганізацію. Або через тиск з боку середовища, або через судове рішення. Ми закликаємо спільноту домагатися оприлюднення Держкіно своїх планів.
Ми, напевно, маємо включити в цей діалог Міністерство культури. Бо за спадщину в нашій країні відповідають саме вони. Статус Довженко-Центру як національного фільмофонду має бути визнаний. І ми будемо працювати над тим, аби з’явилася така форма господарювання, як державні неприбуткові підприємства саме в галузі культури.
Це гра в довгу, і ми маємо її виграти. Українці завжди знаходили спосіб опиратися агресії. Ми зараз воюємо з ворогом, який розповідав нам, що прийшов нас «асвабадіть». Так само Держкіно хоче «асвабадіть» Центр від його колекції.
Владу чомусь дуже тригерять волелюбні культурні інституції, як-от Довженко-Центр. Нас не треба «асвабаждать», заганяючи в стійло. Просто дайте нам спокій. А решту ми зробимо самі.