Що для тебе стало поштовхом їхати в Україну під час війни?
Тут багато моїх колег і друзів, і я своїм обов’язком вважаю підтримати їх у цій жахливій війні. Не хочу, щоб мій приїзд сприймався як якийсь героїзм, не варто акцентувати на цьому. Герої – в окопах. А я просто хотів приїхати, бо по-іншому не міг.
Тобто це була твоя ініціатива – приїхати з концертом?
Історія така. Дату концерту було заплановано ще до війни, але з іншою програмою. Це мав бути концерт у рамках українсько-швейцарського проєкту «In Spiegel / У дзеркалі». Зараз він проходить у швейцарському місті Санкт-Галлен і завершиться у грудні. Стартував у травні в присутності легендарного Валентина Сильвестрова. Крім творів Сильвестрова, у програму циклу включено твори визначних українських композиторів нового покоління: Максима Шалигіна, Вікторії Польової та Святослава Луньова. Перші три концерти викликали у швейцарської публіки величезну зацікавленість і мали потужний медійний резонанс.
В Україні в рамках цього проєкту мала звучати сучасна швейцарська музика, власне, звідси й назва «У дзеркалі». 23 вересня 2022 року ми планували концерт у Національній філармонії України спільно з філармонічним симфонічним оркестром і швейцарським саксофоністом Вінсентом Дау. Йшлося про виконання твору сучасного швейцарського композитора Альфонса Карла Цвікера «Голоси з могильного кургану» для саксофона соло і симфонічного оркестру. Це композиція за мотивами філософського послання німця Гартмута Ланге (сучасний німецький письменник. – Ред.) «Концерт. Подорож у Трієст». Сюжет цієї новели резонує з реальними подіями трагедії в Бабиному Яру у вересні 1941-го. На сьогодні маємо домовленості з київською філармонією, швейцарським фондом Pro Helvetia і швейцарським посольством, що проведемо цей концерт одразу після закінчення війни в Україні.
Отже, Цвікера перенесено. Але я не хотів втрачати заплановану дату як шанс приїхати в улюблений Київ. Ба більше, війна додала мотивації дарувати людям через музику свою підтримку, віру. Тому я запропонував адміністрації філармонії дати мені можливість провести концерт, проте з іншою програмою. Я не просив гонорар, готель, добові – усе це не потрібно. Ця поїздка стане можливою завдяки меценатській підтримці громадської діячки Ірини Паліашвілі, за що я їй безмежно вдячний.
Після війни в Грузії грузини попереджали українців, що ми – наступна ціль Росії, хоча більшість із нас у це не вірила. У тебе були такі передчуття? Чи переживаєш зараз дежавю?
Так, були передчуття. Точніше ми всі (пострадянські чи постімперські країни) завжди перебували й перебуваємо під прицілом Росії – центру імперії зла, що завжди вважала нас своєю власністю. Але часи змінюються, імперії рано чи пізно падають. Україна пришвидшить цей процес падіння «великої держави». Це невідворотний процес, без сумніву.
Рідні твоєї дружини довго перебували в окупованому росіянами Маріуполі. Тобто війна торкнулася твоєї родини безпосередньо. Як ви це пережили, що давало сили?
Ми втратили зв'язок з батьками 3 березня. Ані на хвилину не переставали шукати можливостей сконтактувати з ними. Це здавалося практично неможливим, але через два місяці вони дивом вийшли на зв'язок, і тоді ми дізналися, що весь той час вони перебували в епіцентрі бомбардувань, недалеко від драмтеатру. Зрештою, нам вдалося вивезти їх з міста. Зараз вони з нами, в Австрії. Те, що залишилися живі – це просто випадковість. Паралельно з пошуком батьків ми підтримували зв'язок з нашими друзями, знайомими з України. Майже щотижня приймали переселенців, жінок з дітьми у нас вдома, в Австрії. Мабуть, саме мужність українців та українок, які пережили і переживають увесь цей жах, і давала нам сили пережити історію з батьками й не втратити надію знайти їх.
Ти майже десятиліття жив у Києві. Як змінилося твоє сприйняття України після переїзду до Австрії?
Ще коли стався Майдан, я захоплювався мужністю і силою волі українців. Як і всі мої друзі, я також був в епіцентрі боротьби за свободу, допомагав як міг, старався бути корисним. Тоді в мене теж було відчуття дежавю. Адже коли сталася Трояндова революція у Грузії 2003 року, я ще жив у Тбілісі. Звичайно, я був свідком і учасником усіх подій, від початку й до перемоги.
Ці десять років в Україні – мабуть, найяскравіші роки в моєму житті: навчання, сім’я, друзі, філармонія, просто люди, Київ… Усе це залишається в моєму серці назавжди, де б я не був.
Ми зараз спостерігаємо сплеск цікавості до української культури в Європі, тут відбувається багато проєктів, зокрема музичних. Чи є така тенденція в Грузії?
Так, звичайно! Попри бездіяльність грузинської влади (сором просто, а не влада!), що всіляко намагається посісти «нейтральну» позицію, аби лиш не робити різких заяв проти агресії Росії, звичайні громадяни Грузії, звісно ж, залишаються разом з народом України! Добровольці зі зброєю в руках воюють на полі бою разом з українцями; люди мистецтва допомагають своїм колегам, переселенцям з України, грають спільні концерти на підтримку України, проводять виставки, різноманітні заходи, діляться дахом над головою. Кожен робить те, що може, з великою любов’ю та повагою до українського народу.
Я теж не можу стояти осторонь, роблю те, що в мене виходить найкраще, як мені здається – це підтримка морального духу. Для українців зараз дуже важливо знати, що громадяни інших країн готові стояти з ними пліч-о-пліч у боротьбі проти спільного ворога. Був час, коли українці робили те саме для грузинів. Так було, так є і так буде завжди!
Якщо порівнювати твій особистий образ довоєнної і теперішньої України – що принципово помінялося?
Мені здається, головне, що сталося тепер – Україна зробилася безкомпромісною в боротьбі за свободу. Україна сьогодні – приклад для всього цивілізованого світу, взірець того, як потрібно боротися зі злом: за людські цінності, за свою Батьківщину, за свій дім. І найважливіше: Україна сьогодні – як рятівне коло для решти світу. Україна – це щит Європи проти страшної, руйнівної темної сили під іменем «Росія». Українці в цій війні віддають свої життя не лише за свою державу, але й за життя кожного жителя Європи.
Як формувалася програма теперішнього київського концерту? У початковій версії був Валентин Сильвестров, котрого замінили на Чарльза Айвза (американський композитор 1-ї половини ХХ ст. – Ред.), що, зрештою, теж непогано.
Сильвестров залишається актуальним у будь-якому разі, тим більше 2022-й – це його ювілейний рік. Проблема наразі в тому, що чимало музикантів філармонічного оркестру, передусім музиканток (жінки з дітьми), змушені були залишити тимчасово країну. В оркестрі не вистачає артистів для виконання симфонії Сильвестрова (мала звучати Четверта). Хоча, на мій погляд, «Питання без відповіді» Айвза також твір дуже цікавий у цьому контексті. До того ж зараз, під час воєнних дій у країні, з постійними повітряними тривогами й у режимі комендантської години концерти йдуть у стислому часі, в одному відділенні. Тому програма концерту хоч і невелика, проте насичена.
Прелюдія «Кварти» Лятошинського, що прозвучить, належить до маловідомих творів українського класика. Чим тебе зацікавив цей твір?
Лятошинський – ключова постать в українській музиці ХХ століття. Навколо нього і завдяки йому об’єдналася плеяда композиторів молодого покоління, знана як група «Київський авангард». Своєю чергою, цей гурток встановив ще один орієнтир української музики для наступних композиторських генерацій. Одним з учнів Лятошинського був Сильвестров, тож у програмі концерту мали звучати твори «майстра і підмайстра». Але як я вже сказав, цього разу ми не зможемо виконати симфонію Сильвестрова. А від музики Лятошинського я вже не наважився відмовлятися.
Минулого року на день народження Лятошинського, 22 грудня, друг-піаніст Євген Громов покликав мене у київську квартиру-музей композитора, щоб провести цей вечір у вузькому колі любителів його творчості. Ця квартира – дуже особливе місце. Там я познайомився з Тетяною Гомон, чудовою піаністкою, хранителькою квартири-музею Лятошинського. Це був незвичайний вечір, сповнений тепла і любові, звучали спогади про Лятошинського, про його життя і творчість. Серед гостей був також видатний композитор і педагог, учень Лятошинського і яскравий представник «Київського авангарду» Віталій Годзяцький. Він багато розповідав про свого вчителя, про музичне життя того періоду, про совєцьку цензуру, що забороняла нові течії в музиці. Я тоді вперше побачив рукописи творів Лятошинського й отримав у подарунок книгу (його епістолярну спадщину) та диски із записами його симфоній і камерних творів. Незадовго після того, у лютому, буквально за десять днів до початку воєнних дій, я вперше диригував у Києві музику Лятошинського. Це була сюїта до театральної драми «Ромео і Джульєтта». І зараз, уперше після вторгнення, я знову буду диригувати в Києві музику цього композитора. Сподіваюсь, моє знайомство з творчістю Лятошинського продовжиться.
Чому прелюдія «Кварти»? Цей твір дійсно дуже рідко виконувався, по суті це буде друге виконання після минулорічної прем’єри, яку зіграв оркестр "Kyiv Symphony" під орудою диригента Луїджі Ґаджеро. Із цієї прелюдії ми й почнемо наш концерт, із чистого інтервалу кварти.
А як щодо Шуберта, чия Четверта симфонія завершить програму? Чи не є це даниною твоєму київському вчителю, диригенту Роману Кофману, для якого це один з улюблених композиторів? До речі, як він, ви підтримуєте зв'язок?
Шуберт – один з моїх найулюбленіших композиторів, дуже близький мені за духом.
Перший романтик, котрий повністю присвятив себе музиці. Чиста радість життя, краси, а водночас відчай, самотність, безвихідь. Усе це чути в його музиці, в його мелодіях. На мій погляд, музика Шуберта надзвичайно щира, дуже особистісна, така, що йде від серця, у ній немає ані краплі брехні.
Трагічна симфонія Шуберта прозвучить у Києві в контексті тих жахливих подій, які відбуваються в Україні. І взагалі, я думаю, що сьогодні концерти чи будь-які мистецькі проєкти повинні мати не просто просвітницьку чи естетичну мету: співпереживати, надихати, вселяти надію.
Я пам’ятаю, Роман Ісаакович [Кофман] диригував у Національній філармонії України «Усі симфонії Шуберта» (концертний цикл. – Авт.). Я був тоді на всіх репетиціях і концертах. Це незабутній досвід для мене.
Звичайно, я підтримую зв'язок з моїм учителем. Останнього разу ми бачились у лютому цього року в Києві. У мене тут був концерт з оркестром "Kyiv Symphony". А з 24 лютого я тримаю зв'язок з Маріанною, донькою Кофмана. До жахливих подій у Бучі Кофман із сім’єю були в Києві, у своїй квартирі на Шота Руставелі. А після того, як у Києві залишатися стало небезпечно, тим паче у стані Романа Ісаковича, його з дружиною евакуювали в Ізраїль. Зараз він там продовжує лікування.
Що ти хотів би сказати цим концертом українцям?
У першу чергу я хотів би виразити мою безмірну любов до України і людей, які живуть у цій прекрасній країні. Це вдячність за тепло і турботу, що їх вони мені подарували за роки життя в Києві. Уклін їм і захоплення за мужність, героїзм, стійкість, незламність. Це біль за загиблих воїнів, за зґвалтованих і вбитих жінок і дітей, за осиротілих, за тих, хто лишився без дому, без даху над головою, за поранених і покалічених, за всіх, хто постраждав у цій жахливій війні, яку розв’язала Росія з метою просто знищити Україну як державу, а українців – як націю. Але я вірю, що цю війну виграє Україна. Тому що добро завжди перемагає зло. Світло завжди перемагає темряву. Все буде Україна!