ГоловнаКультура

Юлія Ваганова: «Візійна точка, до якої хотілося б рухатися – українець, що цінує мистецтво як чинник розвитку суспільства»

У зеніті «року культурних конкурсів», коли радість за одні культурні інституції змішана з тривогою за майбутнє інших, несподівано втратила керівника ще одна важлива мистецька інституція – Музей Ханенків. Його колишня очільниця Катерина Чуєва, яка пропрацювала в музеї понад 20 років, стала заступницею міністра культури та інформаційної політики, замінивши на цій посаді Світлану Фоменко. 

Департамент культури КМДА запросив до музею як в.о. культурну менеджерку Юлію Ваганову. Останні п’ять років Ваганова працювала заступницею гендиректорки «Мистецького Арсеналу» з музейно-виставкової роботи, відповідала за роботу всіх контентних відділів, експозиційний менеджмент і ще ряд напрямків роботи інституції.

У своєму першому розгорнутому інтерв’ю в Музеї Ханенків Юлія Ваганова поговорила з Анастасією Платоновою про те, коли буде оголошено конкурс на посаду директора музею (і чи братиме вона в ньому участь), як планує будувати стосунки з міською владою, а також як музею і місту спільно домовитися, хто є їхнім клієнтом.

Фото: facebook/Yuliya Vaganova

Коли влітку цього року ти подалася на конкурс у НАМУ, стало зрозуміло, що ти готова йти з «Мистецького Арсеналу». Тож я почала б із цього: як ти оцінюєш зроблене там за ці роки? І в який момент ти відчула, що готова рухатися далі?

Рішенню подаватися на конкурс у НАМУ і взагалі відчуттю, що маю вдосталь управлінських м'язів, аби очолити таку інституцію, я завдячую саме рокам роботи в «Арсеналі». Це місце дало мені розуміння і системи управлінських та кураторських скілів, і того, як конструювати програму в складній мультидисциплінарній інституції. Адже за обсягом діяльності і кількістю програм «Арсенал» — це як кілька інституцій в одній. Для мене дуже важливим став досвід того, як різні мистецькі напрямки та проєкти можуть співпрацювати в синергії.

Окрім того, «Арсенал» – це інституція, здатна подарувати неймовірний досвід і дати розправити крила. Робота там, хай і не з перших років, навчила мене дещо дистанціюватися від власної інституції та мати на неї певний helicopter view. У якийсь момент я зрозуміла, що можу це застосовувати в подальшій роботі. Мені стало цікаво подивитися на роботу музейних інституцій, адже я за освітою мистецтвознавець, і вірю, що музейні інституції дуже важливі для країни та суспільства. Що саме вони є передвісниками і рушіями багатьох важливих змін. 

Такий погляд на речі сформований, зокрема, часом роботи в НАМУ. Я працювала там 3,5 роки, і на цей період припали події Революції гідності. Під час сутичок на вул. Грушевського музей буквально опинився на передовій. Доводилося працювати відразу на кілька фронтів: говорити з військовими, ховати колекцію, постійно чергувати і тримати оборону. Це був досвід, що дозволив мені абсолютно по-новому зрозуміти роль і значення музеїв як інституцій, що можуть впливати на суспільно-важливі речі. 

Узагалі всі інституції, де я працювала, вчинили на мене великий вплив. У 1997 році, ще студенткою, я прийшла працювати в ЦСМ Сороса наглядачкою. Для мене було неймовірно важливо, що Центр був побудований саме на засадах повноцінної мистецької інституції. Але найважливіше відчуття, яке я там отримала – це те, що від мене щось насправді залежить. Що ти маєш голос, що твої ідеї важать, а зусилля можуть дати результати. Це було дуже важливо усвідомити саме на початку кар’єри. І це відчуття приналежності до власної інституції залишилося зі мною на все життя.

Фото: facebook/Yuliya Vaganova

Хто і як запросив тебе до Музею Ханенків? 

Це була спільна пропозиція від директорки департаменту культури КМДА Яни Барінової та колишньої директорки музею Катерини Чуєвої. 

Яке враження на тебе справив перший досвід комунікації з Яною Баріновою?

Департамент культури КМДА нині говорить про певні стратегії змін у місті. У Києві є велика мережа музеїв, що знаходяться в управлінні міста і є дуже важливими точками в ньому, такими собі «артеріями», що забезпечують існування Києва як сучасного європейського міста. Йдеться про підхід, коли стосунки міста та музейних інституцій – це стосунки рівних партнерів, де кожен зацікавлений в іншому. Мета полягає в тому, щоб побудувати живу, пульсуючу міську екосистему, важливим елементом якої були б музейні інституції. 

Вислухавши бачення директорки департаменту культури міста, я зрозуміла, що мені цікаво бути частиною цих перетворень. Тому прийняла пропозицію попрацювати в.о. директора Музею Ханенків.

Ти казала, що за роки роботи в «Арсеналі» наростила достатньо професійних м’язів, щоб почати думати про «музей як ідею». Якою для тебе є ідея сучасного музею, що має класичну колекцію, і чим, на твою думку, мав би бути Музей Ханенків як ідея? 

Візійна точка, до якої хотілося б рухатися – це українець, який цінує мистецтво. Але не в контексті його краси чи важливості для історії, а в контексті його ролі для розвитку здорового суспільства.

Дуже важливо, коли людина усвідомлює, як і чому з’являється мистецтво, якою є його користь для суспільства, країни. У чому його цінність.

Фото: bookforum.ua

Заступник директора – менеджерська посада, а директор – політична. Керівникам доводиться комунікувати з керівними органами, вибивати кошти та адвокатувати власну інституцію. Це специфічний вид роботи, що вимагає не лише стресостійкості і публічності, але й здатності казати «ні». Чи ти готова до цього? І які запобіжники вбачаєш у разі загрози?

Це питання витікає з того, про що ми щойно говорили: інституція, що включена в екосистему міста і ефективно в ній працює, стає своєму місту потрібна. Відтак громадяни захищатимуть її в разі можливої небезпеки. Це вже саме по собі є запобіжником.

Коли починаються складні часи, ми бачимо, що вистоюють саме ті інституції, що є ефективними та можуть пояснити свою важливість для міста. Це, до речі, стосується і НАМУ, і історії кінця 2012 року, коли колектив музею відкрито протестував проти спроби галеристки Тетяни Миронової очолити його. Співробітники музею ходили в пов’язках з написом «Протестую». Недарма ми з тобою говорили про здатність музеїв передчувати час. Це сталося за рік до Майдану, який зробив музей своїм прикордонням. Тоді музей вистояв не в останню чергу через те, що показав свою суб’єктність, корисність і здатність взаємодіяти зі спільнотою.

Фото: Макс Требухов

Це лише одна історія, таких прикладів більше. Думаю, на сьогодні це чи не єдиний механізм самозахисту інституцій в разі небезпеки. Бо ж інституція, що залежить лише від якогось керівного органу, завжди буде сервільною, і це становитиме загрозу. 

Але спиратися можна не лише на громаду – шукати партнерів можна деінде. Наприклад, є бізнес, якому вже нецікаво спонсорство музею просто у вигляді логотипа. Ці компанії розуміють важливість підтримки культури і свідомі того, що справи в країни підуть на краще, лише коли стануться зміни в головах людей. І роль культури в цих змінах величезна. 

Ці люди прагнуть змін і за потреби навіть готові тиснути на інституції, вимагаючи їх. Інституції мають вибір: або розділити це прагнення, ну або зайняти позицію «Ми – храм мистецтва», але це не призведе ні до чого доброго. Задля досягнення результатів прагнути оновлень мають обидві сторони. І цю розмову варто починати, коли ти ще не притиснутий до стіни невідворотністю змін, а маєш час пояснити місту, громаді, бізнесу, навіщо твоя інституція їм потрібна.

Фото: Музей Ханенків. The Khanenko Museum

Яким нині є бюджет музею? Коли три роки тому ми говорили з Катею Чуєвою, плани були великі – йшлося про завершення роботи над проєктно-звітною документацію щодо добудови флігеля музею, було багато інших планів. Як би ти оцінила міру уваги й інтересу міста до розвитку музею за ці роки і зараз? І не лише у фінансовому вираженні?

Я працюю в музеї усього кілька днів (запис інтерв’ю відбувся 22.10. – Авт.), тому відразу не назву точний розмір поточного фінансування. Щодо взаємодії з керівним органом – мені поки що важко робити глобальні висновки. Наразі в нас були лише дві зустрічі з Яною Баріновою, я почула її бачення розбудови нової культурної екосистеми міста, озвучила, з чим було б цікаво попрацювати мені. Ось поки що і вся взаємодія.

Що я розумію на сьогодні – минулого року Музей Ханенків отримав більш-менш той обсяг фінансування, про який просив. Тобто в цілому можна говорити, що рівень фінансування достатній. Крім того, музей останніми роками подавався на грантове фінансування і отримував його. Музей заробляє кошти і самотужки (це і квитки, і сувенірна продукція). Звісно, лишається актуальним питання рівня зарплат у музеї. 

Як би ти зараз оцінила його?

Як низький. Наразі це працює як складна система, що складається з низької «ставки» і ряду надбавок (за стаж, науковий ступінь, знання мов тощо), що загалом дозволяє вийти на більш-менш прийнятну цифру. Коли музей має зароблені кошти, до цього можна додавати ще премії. Люди, що працюють у музеї довший час, можуть у результаті отримувати умовно достойну (хай навіть і зібрану «по клаптиках») заробітну платню. На жаль, люди, що виконують більш технічні функції, наприклад, наглядачі, отримують зовсім маленькі платні.

Фото: Музей Ханенків. The Khanenko Museum

Це важлива і системна проблема – треба переглядати систему, за якою формуються зарплатні музейних працівників. Люди мають почуватися гідно, працюючи в музейній інституції – вони не можуть отримувати менше за мінімальну зарплатню. Коли порушується людська гідність, це не сумісно з розмовами про культурний розвиток.

У липневому інтерв’ю Барінова говорила мені, що сподівається отримати на 25% більший бюджет департаменту, аніж цього року. Тож, можливо, це допоможе. 

Good to know. Але далі постає питання: в який спосіб музей має звітувати про результати своєї діяльності? Які мають бути показники ефективності? На мій погляд, це велике питання, яке ще належить обговорити. Адже «по старінкє» оцінювати інституції за кількістю реалізованих проєктів – це шлях в нікуди. Це просто змушує їх «клепати» проєкти, аби відзвітувати, що не має нічого спільного зі справжнім сталим розвитком інституції.

На мою думку, місту й інституціям, які в ньому працюють, потрібно домовитися, хто є їхнім клієнтом. Почати мислити відвідувача своїм клієнтом, чого, на жаль, багато інституцій досі не роблять. Якщо замислитись про це, відповідь на запитання «Хто наш основний клієнт?» може бути дуже несподіваною. Ви можете з’ясувати, що насправді ваша інституція працює виключно на умовного голову райради, він її основний клієнт. І це дуже складно (як і дуже важливо) спершу усвідомити, а далі зламати.

Звісно, департамент культури і музей питомо не є клієнтами одне для одного. Це має бути хтось ззовні. На різних етапах цей клієнт може бути різним. Але якщо ми говоримо, що департамент культури відповідає за витворення культурних політик на рівні міста, то виходить, що в якийсь момент музей стає його клієнтом. Звісно, це підважує всю звичну архітектуру культурного менеджменту. Але це дуже цікаво.

Одна з найслабших сторін роботи Музею Ханенків – комунікаційна, хоч в останні пару років стало значно краще. Проте дуже багато людей і досі не знають, про що музей, що там відбувається. Що ти зі своїм досвідом порадила б із цим робити? 

Буквально кілька днів тому я брала участь у розмові про комунікації в іншій культурній інституції і зіткнулася рівно з тим, про що ти говориш – з браком розуміння ззовні, що ця інституція направду робить. Далі я з подивом відкрила для себе, що про діяльність Музею Ханенків я теж знала до роботи тут менше, аніж могла б. Хоча якщо подивитися на Facebook інституції, то нібито там є всі анонси проєктів, які відбуваються.

Фото: Музей Ханенків. The Khanenko Museum

Але ж комунікація – це не про анонси. 

Так, я розумію. І мені здається, що кризу комунікацій зараз переживають багато інституцій. Схоже, що стратегії комунікації, які використовувались у культурній «бульбашці» останніми роками, себе вичерпали. Питання – як почати комунікувати по-іншому. Поки що я не маю готової відповіді.

Але те, як сприймають музеї, залежить не тільки від того, як ми комунікуємо, але й від суспільства загалом. Доки у школах не припинять казати, що «в музеї нудно», нічого не зміниться. Можна довго говорити, що музеї працюють за незручним графіком, а можна просто прийти у вихідний чи забігти вдень, опинившись поруч у справах. 

Слухай, неідеальний розклад – точно не причина, через яку люди не ходять до музею. 

Погоджуюсь з тобою абсолютно!

З іншого боку, це не привід не робити музей зручнішим. Думання категорією досвіду відвідувача завжди цьому сприяє, і твій досвід в «Арсеналі» підтвердження цього. 

Так і є. 

Ок, давай до ще однієї важливої теми. Чи вже відомо, коли відбудеться конкурс на посаду директора музею? 

Точних дат поки що нема, але в розмові з Яною Баріновою я почула, що конкурс, швидше за все, відбудеться до кінця січня 2022 року. Я погодилась працювати в.о. до цього часу. Довше керувати музеєм у статусі в.о. без конкурсу мені було б складно. Я справді хотіла б, щоб конкурс відбувся у заплановані строки.

Чи йтимеш ти на конкурс?

Мені було б це цікаво. Так, я думаю про те, щоб узяти участь у конкурсі. Інакше навіщо було приймати пропозицію попрацювати тут як в.о.?

Я прийшла до музею не «гасити пожежі» як кризовий менеджер, що має за два місяці налаштувати роботу інституції і піти. Мені цікаві марафонські дистанції, так було і в моїх попередніх проєктах. Взагалі робота в культурі – не про спринтерські дистанції. Це гра в довгу, і мені це подобається.

Фото: Музей Ханенків. The Khanenko Museum

Анастасія ПлатоноваАнастасія Платонова, Журналістка, незалежна культурна критикиня
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram