ГоловнаКультура

Віктор Кравченко. «Я вибрав свободу». Уривок

У видавництві «Смолоскип» виходять друком спогади відомого радянського «неповерненця» родом з України Віктора Кравченка. Книжка «Я вибрав свободу» стала сенсацією в західному світі 1946 року. Тоді, після тріумфу в Другій світовій війні, імідж Сталіна і сталінського СРСР був на злеті — але Кравченко показав факти жахіть радянських репресій, Голодомору, самого устрою тоталітарної імперії, розповів історію свого розчарування в більшовизмі. Апогеєм скандалу став суд у Франції, на якому Кравченко розбив усі звинувачення в брехні, що їх висувала місцева прорадянська газета. «Смолоскип» презентує перший переклад світового бестселеру українською.

Віктор Кравченко був талановитим інженером, якому вдалося залишитися живим після розгортання сталінських репресій. Він був членом комуністичної партії, який вірив, що СРСР може стати країною щасливого майбутнього, однак вчасно зрозумів, що таке тоталітарний режим, повсюдна брехня та системне винищення тих, хто чинив спротив злочинній системі. Йому вдалося втекти за кордон і за кілька років написати книжку, яка сколихнула весь західний світ.

У спогадах Кравченка можна відчути атмосферу індустріалізації 1920-х, дух радянського студентства 1930-х, побачити, яким був Голодомор і колективізація не з погляду жертв, а з погляду виконавців — адже автор був делегований на село провадити «політику партії». Можна усвідомити контраст між життям найбідніших робітників і селян та заможної вищої бюрократії, бо Кравченко встиг побувати і на одному, і на другому полюсі радянського суспільства. 

22 вересня відбудеться онлайн-презентація книжки, у якій візьме участь син автора Ендрю Кравченко, а також співкерівник Дослідно-освітнього консорціуму з вивчення Гoлoдoмoру Канадського iнституту українських студiй Альбертського університету, др. Богдан Клід, докторка історичних наук з Інституту історії України НАНУ Людмила Гриневич, перекладачка книжки Алла Пархоменко, директор видавництва «Смолоскип», літературознавець Ростислав Семків, директорка книгарні «Смолоскип» Ольга Погинайко. Ми ж пропонуємо прочитати уривок з книжки: першу частину розділу «Прелюдія до Америки».

 Віктор Кравченко. «Я вибрав свободу». Уривок
Фото: «Смолоскип»

Ідея мого від’їзду до Сполучених Штатів почала реалізовуватись у січні 1943 року, але паспорт для подорожі було видано лише в липні. Протягом цих шести місяців я почувався як рідкісний жук на шпильці у величезній лабораторії, де легіони ентомологів, зоологів, хіміків та інших учених вивчають об’єкт з усіх можливих боків. Мене зондували і вистукували в пошуках прихованих вад. Уся енергія всесильної держави ніби сконцентрувалася на одній роботі — вивченні моєї скромної персони та її розгалужень у часі й просторі через кровних родичів, родичів через шлюб і пов’язаних зі мною осіб будь-якого штибу. Державна інквізиція була цинічна у своїй безмежній недовірі. Тиждень за тижнем тренованими пальцями вона зондувала мої розум і нерви у пошуках комбінації, яка б відкрила найпотаємніші закамарки моєї душі. І хоч як дивно, її напружені пошуки ні до чого не привели. Моя трепетна таємниця — рішення втекти з срср — залишилася прихованою, нерозгаданою.

Глибоке дослідження особи Віктора Кравченка, сина російських мас, члена комуністичної партії і радянського інженера, розпочалося в кабінеті відділу кадрів наркомату зовнішньої торгівлі. Товариш Штооб, невиразний маленький бюрократ в окулярах у товстій оправі, був відсторонено ввічливий. Для нього один жук був схожий на іншого, його роботою було просто внести комах у каталог. Тонкішу різницю встановлюватимуть і вивчатимуть більш спеціалізовані ентомологи.

Товариш Штооб пройшовся по моїй біографії від народження дотепер, потім охопив історії моїх батьків, діда і баби, братів і родичів у вторинних гілках мого родинного дерева. Після того, як моїх кровних родичів було поставлено на належні місця, він детально дослідив мої шлюбні зв’язки і, нарешті, картину мого скромного, але шокуюче насиченого життя доповнив запитаннями про друзів та професійні зв’язки протягом років.

У минулому я проходив через автобіографічний лабіринт десятки разів. Кожний факт моєї біографії був багаторазово зафіксований партією, армійськими службами, різними наркоматами, не кажучи вже про звичайні та надзвичайні «чистки». Крім того, яка ще обставина мого минулого була такою неважливою, що не знайшла свого місця у грубих теках НКВС? Але ритуал не можна було скоротити чи, боронь Боже, оминути. Товариш Штооб провадив далі на основі того припущення, що це перше знайомство держави з її підданим. Він навіть не вважав як самозрозумілі мої ім’я, по батькові та вік. Це періодичне роздягання радянського громадянина догола, це викриття його найінтимнішого життя, це вивертання навиворіт його політичних думок набуло з роками символічного значення. То була церемонія упокорення індивіда заради більшої слави колективу. Перед озброєною до зубів державою стояла зніяковіла і слухняна людина, зіщулена та принижена у своїй наготі. Було блюзнірством берегти таємницю, потягнутися за фіговим листочком, аби прикритися. І це був також ритуал, в якому крилося багато небезпек. Відповіді мали узгоджуватися між собою і не суперечити відповідям, що давалися під час попередніх допитів і опитувань, в анкетах і відгуках. Поліцейська держава не терпіла жодних ухилянь і плутанини.

Призабутий факт, невелика розбіжність, і одразу виникають усі її гнівні підозри. Кар’єру багатьох радянських громадян зруйнували переплутані дати чи якась неуважна плутанина з родичами. Задовольнившись тим, що тітка Віра моєї братової, яку я ніколи особисто не знав, не є загрозою для Союзу Радянських Соціалістичних Республік, короткозорий Штооб робить наступний крок. Він дає мені стос друкованих анкет, які я маю забрати додому і заповнити до завтра. Я не можу робити зміни, витирати чи закреслювати слова, попередив він. Недбалість була можливим доказом нечистої совісті. Ентомологи наполягали на акуратності та зовнішній пристойності.

Я виконував накази без відхилень. Я віддав папери у визначеній кількості примірників у відповідне віконечко. Через кілька днів мене сповістили: «Працюйте далі на вашій теперішній роботі. Якщо виникне потреба послати вас за кордон, ми вас повідомимо». На радянському демагогічному жаргоні це означало, що мене ретельно перевіряють і, якщо потрібно, перевірятимуть ще.

Минуло майже три місяці. Я практично втратив надію. Десь, думав я пригнічено, знайшли незмивну пляму на моєму чи сімейному геральдичному щиті. Але якось сльотавого квітневого вечора, прийшовши додому після чотирнадцяти виснажливих годин у «Головметалі», ледь живий від утоми, я знайшов таємниче повідомлення для мене: я маю подзвонити за певним номером. Елемент секретності теж був частиною ритуалу. Він гарантував кілька відчутних хвилин страху, який чергувався з надією, бо це могло означати що завгодно: від проблем з органами держбезпеки до запаморочливого підвищення.

Але за вказаним телефоном виявився високопосадовець Наркомату зовнішньої торгівлі. Що супроводжувало загадкову анонімність цього повідомлення, я ніколи не дізнаюся. Попри пізній час мені було наказано негайно з’явитися до наркомату. Мене очікує перепустка в певному віконці. Я поспішив туди, втома зникла під новим напливом надії. Після тривалого та нервового очікування я опинився в іншому кабінеті на допиті більш проникливого та більш важливого екземпляра породи Штооба.

Протягом трьох годин ми блукали у густих хащах мого минулого, роблячи час від часу паузу для того, аби покопирсатися у підґрунті моїх політичних настроїв та думок. То він вів мене, то він гнався за мною. Мій візаві ставив каверзні запитання, щоб підловити мене, кидав фальшиві натяки, потім раптово повертався до сказаного, аби зненацька захопити мене. Це був досвідчений старий кіт, але цього разу він грався з обережною й бувалою старою мишею. Нічні курси виховання «професора» Гершгорна, Дорогана та інших дали плоди. О другій годині ранку кіт і миша були занадто втомлені, аби вести гру далі. Мені наказали повернутися через кілька днів, щоб заповнити деякі надспеціальні анкети.

Кілька днів потому я писав відповіді на запитання у найдовшій і найхитромудрішій анкеті з усіх, які колись до того доводилося бачити. Це був документ такий цинічний у своїх припущеннях, такий винахідливий у перехресному опитуванні, що на цьому тлі всі інші анкети здавалися невинними й аматорськими. Це був документ, який починав з припущення, що кожний громадянин є брехуном, і продовжував у дусі зневаги до всього людського.

Пишучи наприкінці своє ім’я і номер партквитка, я був увесь мокрий від поту і почувався до краю приниженим. Коли я віддав анкету, мені наказали зробити наступний крок у цьому ритуалі, а саме: зібрати рекомендаційні листи й оцінки моєї політичної та господарської діяльності від партійних організацій, у роботі яких я брав активну участь, і від адміністрації промислових підприємств, де я нещодавно працював. Правду кажучи, не знаю, що такого могли б сказати ці структури, чого ще не було записано в НКВС у всіх деталях завдяки офіційним звітам і неофіційним шпигунським джерелам. Але священними документами не можна нехтувати. Це давало багатьом працівникам і організаціям, чия дорога перетнулася з моєю, шанс знищити мене, якщо вони були так налаштовані.

По-перше, я звернувся до товариша Миронова, голови парторганізації Совнаркому РРФСР. Я домовився про зустріч по телефону й у призначений час з’явився при вході. Там перевірили мої партійні документи, внутрішній паспорт і видали мені перепустку. Таким чином озброєний, я перетнув двір до будинку, де перебував партком. Тут перевірили мою перепустку, а моє обличчя ретельно порівняли з фотографією на документах. На тому поверсі, де розміщався партком, охоронець НКВС ще уважніше і без посмішки вивчив мої документи і риси обличчя, і нарешті мені сказали пройти до кімнати номер 503.

Лише кілька місяців тому я обіймав важливу посаду в цьому закладі. Ці вартові бачили мене сотні разів. Але у приписаній пильності не могло бути жодного послаблення: я міг би змінити політичний відтінок з того часу. У коридорах я натикався на чоловіків та жінок, які працювали зі мною чи під моїм керівництвом. Кілька з них були приязні, але більшість привіталися зі мною з підкресленою стриманістю. Я більше не працював у Совнаркомі, вони не знали, чому я пішов, і тому не ризикували тепло вітатися зі мною.

Товариш Миронов був ввічливий, але холодно офіційний. Поступкою нашій попередній близькості було запитання, чому я виглядаю таким змореним. Відверто кажучи, сказав я, з того часу, як перестав працювати в Совнаркомі, я не отримую достатньо харчів. Він посміхнувся задоволено через це непряме визнання, що «його» Совнарком був привілейованим місцем для тих керівників, які на те заслуговують. Так, погодився він, це воєнні труднощі, але перейдемо до справи.

Коли ми вже обговорювали моє питання, зайшла жінка в накрохмаленому ковпаку та фартуху, яка несла велику тацю з обідом. На ній був хрумкий білий хліб, яйця з беконом, м’ясні консерви, масло, чай з цукром.

— Усе американське,— сказав він гордо, розпочинаючи трапезу.— Ленд-ліз, ви знаєте.

Але він не запросив мене приєднатися на ленд-лізівській чи будь-якій іншій основі. Між ковтками він і далі ставив мені запитання. Чи я задоволений теперішньою працею? Як функціонує партійний осередок у «Головметалі»? Грубо, навіть по-дурному він проходив 

через усі формальності перевірки моєї лояльності до уряду і до нашого улюбленого вождя. Не тому, що він дбав про щось, не тому, що думав, ніби я божевільний, який зізнається в якихось сумнівах, але просто через повагу до процедури.

— Отже, ви хочете рекомендацію? — сказав він.— Ну, я поговорю з товаришем Уткіним. Треба подумати. Приходьте завтра десь ополудні.

Наступного дня я пройшов через ту саму рутину багаторазових перевірок документів і після звичного очікування у приймальні був допущений до особи Миронова. Мені передали лист, гарний лист, який підтверджував мої політичні й ділові якості. Доля була на моєму боці. Наступними тижнями я отримав подібні листи від голови «Головметалу» і секретаря тамтешньої парторганізації. Сотні разів читали і перечитували мої документи, уважно вивчали риси мого обличчя, перевіряли мою політичну непідкупність. Але все це, я знав, було лише на поверхні, за якою відповідні відділи НКВС виконували справжню роботу, копирсаючись у моєму житті й у моїй голові.

Проте нарешті я мав докази, що все пройшло добре. Я отримав наказ з’явитися до поліклініки Наркомату зовнішньої торгівлі на медичний огляд і до фотографа наркомату для офіційної фотографії мого обличчя. Через два дні мені повідомили, що я маю прибути до товариша Лебедєва, заступника наркома і одного з найближчих помічників наркома Мікояна.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram