Кронау – дочірня колонія найбільш відомого німецького осередку України на річці Молочній вище Мелітополя – Пришиб-Гальбштадт. Збільшення його населення у другій половині XIX ст. призвело до нестачі землі, а отже до збідніння населення. Місцеві громади намагалися викупити земельні ділянки будь-де неподалік. І така нагода сталася. Чимало вільної землі виявилося у князя Кочубея – крупного землевласника у середній течії Інгульця. Колишні його кріпаки, звільнені селяни відмовилися від своїх паїв, розташованих не у дуже гарних умовах. Але представникам Молочанських німецьких громад вони здалися придатними до освоєння.
Нащадки поселенців згадують: «Призначений до поселення ареал був безмежним степом, пустельним і безлюдним. Висока трава коливалася над ним, як у прерії, іноді виднілися хутори або хатини пастухів, череда овець чи корів або дикі кози, яких переслідують вовки». На всій території було лише 2 колодязі. Один знаходився на захід від майбутнього меноніцького центру Орлофф, інший – у центрі Александерфельда. Меноніти – німецька релігійна громада (відгалуження протестантизму), яка досить широко була представлена на Півдні, майже третина всіх німецьких колоністів. Але вони зазвичай жили відокремлено від лютеран та католиків. Навіть на Молочній вони жили на іншому березі річки від католиків та лютеран.
Отже, у 1869 році лютеранські і католицькі колоністи викупили у князя Кочубея ділянку землі на східному лівому березі Інгульця, а меноніти 15 червня 1871 року – на західному правому. Лютеранських та католицьких поселень було 11, а менонітських – 17.
Ділянки наділів в самих поселеннях були по 1,4 га (73,5 х 196 м). Вони були пронумеровані й переселенці отримували їх за жеребкуванням. У кожній колонії налічувалося від 30 до 60 садиб. Першими житлами були мазанки, але з часом їх замінювали на капітальні цегляні будинки.
На початку ХХ століття з’явилися парові млини купців Торліна та Гофмана, майстерні з виробництва сільськогосподарської техніки, а у 1916 р. через Високопілля пройшла залізниця, яка дала ще більший поштовх для розвитку. Окрім німців тут селилися євреї, українці та росіяни.
Населення колоній швидко зростало й на межі ХІХ–ХХ ст. знову виникла проблема безземелля. Тож німецькі округи Орлофф-Кронау почали засновувати власні дочірні колонії на Кавказі (1897) та в районі Барнаула у Сибіру (1907-1908 г.).
Сучасні методи відтворення дозволяють повернути первісний вигляд цій споруді та прийомами прихованих добудов додати необхідні площі для належного функціонування у ній того ж Будинку культури.
У місцях обвалення тиньку видно, що вікна були стрілчастими. Потрібно поставити за ціль проведення фахових реставраційних робіт, відродити первісний вигляд будівлі і повернути унікальність та туристичну привабливість Високопіллю. Можливо навіть повернути селищу німецьку назву.
Під час Першої світової війни прокотилася перша хвиля цькування німецького населення Півдня. Політична пропаганда зобов’язувала заміни всіх німецьких топонімів на слов’янські. Саме тоді, у 1915 р. Кронау стало Високопіллям, сусідній Мангейм – Мар’янівкою, а Фюрстенталь – Любомиркою. Тоді ж з’явилося Потьомкіне (Ландау), Микільське (Ніколайталь), Князівка (Фюрстенфельд), Ольгіне (Ейгенталь), Кранояр (Шонталь) та всі інші подібні замінники. Не встигло населення Півдня оговтатися від голоду 1921-1922 рр., як нова Радянська влада почала колективізацію, а від 1929 р. – репресії німецьких поселенців. До того часу велика кількість німців-менонітів встигла виїхати з Радянського Союзу. Лише за 1926 р. виїхало 195 осіб.
З тих, хто залишився до початку Другої світової, було репресовано 852 особи, майже всі – чоловічої статі, понад 50% сімей (!) залишилося без годувальника. А після завершення війни все наявне населення німецької національності (разом із тими, які були повернуті з території Німеччини) було відселено далеко на схід. Будинки німців зайняли також примусові й репресовані переселенці із західних областей України.
Католицький костел у передмісті Мар’янівки (Мангейм). За радянських часів він вже був понівечений, залишився без дзвіниці та оригінального даху. Але від 2003 р. процес знищення пам’ятки відновився, будівля почала послідовно і невпинно позбуватися своєї первісної краси на користь недолугих православних ознак. Що заважало повернути костелу первісний вигляд і так само використовувати у релігійних цілях?
Маємо смішну мавзолейну надбудову з плескатою пірамідою замість стрункої готичної дзвіниці. Давайте ж нарешті говорити про те, що для Високопілля, – це перш за все безцінна пам’ятка культурної спадщини, і будь яку функцію можна підлаштовувати під умови її використання, а тим більше – ту саму. Або ж давайте вголос говорити, що все це не має значення, і європейська повага до історичної архітектури не для нас, і не тупити очі від сорому.
Протилежному від вулиці фасаду колишнього костелу найдовше пощастило зберігати охайний архітектурний вигляд
Всі колишні німецькі колонії (три десятки) були невеликими за населенням, до 750 мешканців (у середньому по 300 осіб), але розміщувалися недалеко одна від одної. Навколо Кронау компактно (до 5 км) розміщувалися 7 інших колоній, з них дві (лютеранський Фюрстенталь та католицький Мангейм) – зовсім поруч, – у 1957 р. вони були приєднані до Високопілля, яке тоді й отримало статус селища міського типу. Це й зараз зовсім невеличке селище з населенням у 4300 осіб.
У найбільших за чисельністю колоніях зводилися культові споруди. У Кронау лютеранська кірха з’явилася в 1897 р. У місцевому музеї збереглася закладна грамота 1895 р. – надзвичайно цікавий і рідкісний документ. У сусідньому Мангеймі (через залізницю, зараз частина Високопілля), лише за 770 м від цієї кірхи, на початку ХХ ст. був побудований римо-католицький костел Діви Марії. У Високопіллі діяли ще й два менонітські молитовні будинки (їхня архітектура – взагалі окрема тема).
За радянських років специфічність наших міст, містечок та сіл була знищена або нівельована. Традиції в архітектурі та місцевій культурі не підтримувалися, та навіть не вважалися чимось вартим уваги. У самому Високопіллі мешканці про німецькі сторінки історії селища звісно знають, діти у ліцеї ретельно досліджують, але зовні у Високопіллі це вже ніяк не відображається, тому що безслідно і беззастережно зникає.
Одиниці німецьких цегляних будинків початку ХХ століття ще існують, вони надзвичайно цікаві архітектурно, але невпинно продовжують перебудовуватися, пристосовуватися під потреби господарів, а головне – під їх можливості.
Після Другої світової війни лютеранську кірху варварським чином перебудували у Будинок культури, а костел – на якесь господарче сховище. Останні німецькі надгробки на місцевому цвинтарі були втрачені на початку нульових. Як на мене це – катастрофа.
Німецька гімназія була збудована у 1912 р., капітально відремонтована 2000 р. Але зазнала руйнувань під час російської окупації. Звісно, її відбудують... Втім ця відбудова не має бути такою неякісною, якою була у 2000 р. – купа деталей понівечилося, карниз зменшився, фронтон лишився глибини та обрамлення, віконні рами втратили потрібне членування. Такі псевдо реставрації – величезна проблема загалом для України. Потрібно змінювати законодавство на користь того, аби навіть у маленьких містечках був стимул відроджувати спадщину і можливість запрошувати професійних реставраторів.
Зараз триває страшна війна. Доведеться відроджувати з попелу сотні поселень та тисячі окремих пам’яток культурної спадщини. Маємо надію, європейські країни нададуть фінансову допомогу, а наші корупційні чиновники прийдуть до тями й розпорядяться ними як потрібно. Цього разу ми зобов’язані переглянути ставлення до спадщини нашої країни і до нашого власного ставлення до неї. Крім того, ми маємо позбутися нарешті радянського спадку нівелювання розмаїття культур і почати нарешті говорити про специфічність кожного куточка країни, кожного містечка та навіть кожного району у цьому містечку, мусимо згадати про українських німців, поляків, татар, євреїв, вірмен, болгар, молдаван та багатьох інших представників культурних громад країни. Для цього потрібні чималі кошти, й разом з тим пильна увага фахівців, але без цього ми дійсно можемо втратити країну.
Скульптура, яка збереглася перед Будинком культури і яка дає надію щасливого майбутнього для Високопілля.