Сьогодні вже не стоїть питання вчасності стратегій відновлення. Але далеко не всі з них враховують, здавалося б, очевидний факт: кожен відроджений населений пункт має мати своє обличчя, яке потрібно не лише зберегти, а на його основі продовжувати розвиток та культивування місцевого культурного досвіду. Тому ми задумали проєкт «Культурна спадщина в основі унікальності та відродження зруйнованих війною міст Херсонщини» саме для розробки концепцій розвитку та відродження населених пунктів на основі самобутності та історичності кожного з них. Зараз, під час війни, ця задача набула дещо трагічного сенсу: майже нас нещадно обстрілюють, але ми віримо у важливість акумуляції ідей зі збереження і промоції спадщини до того, як відбудова почнеться. Й залучення митців, дизайнерів і архітекторів до формування візій – наш давній принцип.
Як це відбувалася на практиці? Ми знайомили групу художників з населеним пунктом, локальні знавці та експерти давали певне розуміння місця, а потім учасники шукали унікальність, яку вони хотіли б «візуалізувати». Їхні ідеї стосувалися різних аспектів – розвитку громадських і меморіальних просторів, конкретного тематичного музею, туристичних маршрутів і навіть більш глобальних ідей для концепції розвитку населеного пункту.
Насправді реалізовувати цей проєкт було досить важко. Спілкуючись з людьми з містечок і сіл вільної частини області стосовно локальних унікальностей, ми стали свідками тотального їх знищення. Тим цінніше ідеї одеських і херсонських художників щодо втраченого або під загрозою втрати, які осмислюють спадщину у мистецький спосіб – для майбутнього відновлення або музеєфікації.
Пропоную до вашої уваги найяскравіші пропозиції.
Місто Берислав
У місті Берислав, яке руйнується з якоюсь нелюдською шаленістю, багато чого треба «увічнити». Але наша пристрасть до модернізму вочевидь вплинула на митців. Їх вразив відсутній нині об’єкт. До затоплення прибережної частини Берислава водами Каховського водосховища у 1955 р. будівля старого річкового вокзалу була побудована у конструктивістському стилі. Вона дивовижно виглядала у панорамі міста з Дніпра, де одночасно зібралися найвизначніші пам’ятки Берислава за два століття, які у купі з крутим рельєфом утворювали захопливу гру домінант та стилів.
Художниця, викладачка Мистецької художньої школи №1 ім. К. К. Костанді, Олеся Лукіна (Одеса) віддає данину нашарованій історії міста: «Найдавніше поселення Херсонської області. Важко виокремити щось одне, всі періоди здаються важливими. Головне, що повністю руйнується міф про незаселений південь. Одне стає точно зрозумілим, що Берислав – це точка, яку обов’язково треба перейти. Це місце крізь часи було переправою, точкою проходження до Криму й з нього».
Її ідея – арка, як ворота або портал, адже вона видається найбільш відповідною за сенсом і формою, аби виразити значущість цього переходу. Деякою мірою це референс до тріумфальної арки – але у сенсі тріумфу відновлення історичної справедливості, коли ми повертаємо нашу історію. Мисткиня пропонує встановити її на крутому схилі Дніпра.
«Крім фортеці (XIV – XVIII ст.) та козацького періоду, хочеться виділити період початку – середини XX ст. Тоді побудували річковий вокзал у стилі модернізм – чудова споруда абсолютно авангардного, «баугаузного» вигляду, яка була знищена через затоплення цих територій, коли будувався Дніпрогес. І ще купа стильних модерністських будинків. Тобто ми наголошуємо не тільки на козацтві, а й на прогресивних течіях, що не оминули південь. Підкреслюємо саме багатошаровість місцевої історії: фортеця, козацтво, церкви, будови класицизму, авангард, сталінський ампір, радянський модернізм. З того часу збереглися цікаві мозаїки, особливо на будівлі автовокзалу. Тому як варіант, арку можна зробити футуристичною – на честь втраченої спадщини. І ще додати шару – імітуючи фактуру солі, як головного продукту торгівлі в Кизи-Кермен (колишня назва Берислава), що привозили з Перекопських озер. На арці може бути назва – Qızı Kermen і дата заснування (1484)».
Як на мене, арка є скоріше очевидним взірцем постмодернізму (так ШІ бачить футуризм з відсилкою до модернізму), але ця іронія до надмірної урочистості «тріумфальних споруд» як таких мені дуже близька.
Пам’ятник Шевченку в Бериславі сюрреалістичною формою постаменту (забагато пафосу для невеличкого погруддя) та постамент з с. Дар'ївка, який регулярно змінював свою локацію та чергового «героя», стали тригером для роздумів художника, викладача Одеського художнього коледжу ім. М.Б. Грекова, Миколи Лукіна (Одеса) і створення відповідних ілюстрацій.
«Пам’ятник безпам’ятству» - об’єкти встановлюються в різних населених пунктах, необов’язково з прив’язкою до конкретної локації. Глибоке дослідження Херсонщини доводить політику планомірного системного знищення пам’яті та реальної історії радянською, а тепер вже російською владою. Церкви, цвинтарі, садиби та замки, старовинні археологічні об’єкти – все це, за поодинокими виключеннями, знищувалося, замінюючись типовими будинками культури, кінотеатрами та адміністративними комплексами. Місцеве населення повинно було виправдовувати гасло «слава праці», задовольняючись простим та банальним дозвіллям. Така концепція містечка з вирізаною пам’яттю поширювалася всіма республіками та районами так чи інакше.
Повертаючись до дослідження історичної спадщини Херсонщини, спадає на очі кричуща несправедливість – те, що могло б стати візитівкою, туристичними центрами та об’єктами дослідження істориків, археологів і митців, фактично знищено.
Ідея полягає у постаментах, які, як правило, є основою меморіального об'єкта, але порожніх або ж зі встановленими поверх них іншими постаментами. Це образ схибленої історії та пам’яті, символ «порожньої» зачищеної території й нагадування про необхідність збереження матеріальної й нематеріальної історичної пам’яті. Це також і натяк на те, що порожній постамент завжди може бути зайнятий. Фактично, це пам’ятник нічому, порожньому місцю, чия історія вбита. За основу взятий реальний постамент з ********, який змінював свою локацію і персону, гідну меморіалізації».
Берислав одразу захопив увагу художниці Анастасії Колібаби (Одеса) своїми краєвидами, зокрема узбережжям Дніпра з невеликою геометрично розташованою бухтою у центрі міста -«Нова пристань». Саме цю локацію захотілось обіграти, де вузькі подвійні сходинки підіймаються з бухти по схилу до класичної білої будівлі. На самій набережній Анастасія додала такий елемент як симетричні сходинки у воду, що забезпечують рух згори вниз до самої води. Дві симетрично розташовані модерністські стели, оздоблені орнаментами, притаманними кримськотатарській та українській культурі, увінчують край пристані, стовпами занурюючись у воду.
Історик архітектури, музеєзнавець Сергій Дяченко (Херсон) ще у 2022 р. зайнявся реконструкцією Кизикерменської фортеці (Ğazı Kermen), побудована турками в кін. XV ст. на березі Дніпра, на місці захопленої ними литовської «митниці Вітовта». Служила форпостом для набігів на українські землі, а також для протидії запорізьким козакам, час від часу здійснювали походи на чайках вниз по Дніпру. Під час Кримського походу 1689 р. російсько-українське військо князя В. Голіцина обложило фортецю, однак взяти її вдалося лише в 1695 р. козакам Мазепи. На березі річки збереглися фрагменти фортеці зі слідами більш пізніх перероблень.
Спочатку Дяченко створив версію на період середини XVIII ст., але тепер взявся за більш ранній період. Ця робота наразі стосується не лише графіки, а й можливості та потреби проведення археологічних досліджень та вигородження території археологічної пам’ятки. Вдалося ретельно відстежити можливе розташування фундаментів стін замку на різні періоди.
У післявоєнному відродженні Берислава можна було б закласти варіант відбудови однієї із замкових веж. Якщо колись це виглядало туристичними забавками, то тепер у таких реконструкціях є підтекст. Ми маємо наочно демонструвати багату історичну спадщину наших земель та готовність українців протистояти варварам зі сходу.
Селище Білозерка (за 6 км від Херсона)
Це – наш особистий біль, адже перед вторгненням ми з командою концептуально та фізично апгрейдили місцевий краєзнавчий музей. Однією з важливих «інтервенцій» в застарілу експозицію стала інтерактивна інсталяція «Культура на дотик», що розповідала про уродженку Білозерки – Ольгу Скороходову, сліпоглуху вчену-дефектолога, авторку низки наукових та літературних праць, створених за повної відсутності зору та слуху. Її головний твір «Як я сприймаю й уявляю собі навколишній світ» (вперше надрукований у 1947), відзначений багатьма преміями та перекладений на багато іноземних мов.
Найцікавіше, що Ольга дуже любила мистецтво, відвідувала музеї, сприймаючи його на дотик, на нюх і описуючи його як унікальний світ відчуттів одного органу – своєрідне «соло» дотику, соло запаху, соло звуку.
Микола Лукін запропонував доволі амбітну в просторому сенсі ідею – Меморіал на честь Ольги Скороходової.
Проєкт являє собою великі напівсферичні об’єкти, які складаються з висоти пташиного польоту у текст, виконаний шрифтом Брайля «Ласкаво просимо до Білозерки» чи «Через тишу і темряву пізнаю я цей світ. Пам’яті Ольги Скороходової».
Ленд-арт об'єкти доповнюються інформаційним супроводом у формі бетонного блоку з портретом Ольги Скороходової, відомостями її біографії. Текст дублюється англійською, українською мовами та шрифтом Брайля. Зображення надруковане на бетоні та продубльовано тактильною версією.
Художниця Анастасія Колібаба (Одеса) підійшла до справи «урбаністично», але з повагою до історичності. Їй важливо, щоби висока естетика поєднувалася з утилітарністю, тому вона розробила проєкт вишуканого питного фонтанчику зі скла і металу (Білозерка славиться джерельними водами).
«Фокусуючись на місті Білозерка, хотілось би підкреслити архітектурну автентику. Спрощена загальна форма з імплементованими класичними рельєфами відсилає до багатовікової історії регіону. Окрім інших історичних періодів, важливо враховувати архітектуру періоду створення Білозерки – за часів Російської Імперії кінця XVIII ст. Містечко Білозерка (Іванівка (від 1780 р.), Скадовка (від 1798 р.) розміщене на березі Білого озера, яке рукавом сполучене з Дніпром.
Природне тло, на якому розташоване містечко, продиктувало ідею реалізації об'єкта у склі. Концептуально орнаментальні елементи, як і увесь об’єкт, майже прозорі. Фонтанчик у міському просторі, таким чином, безпосередньо взаємодіє із середовищем, змінюючись залежно від променів світла, пори року, завдяки чому завжди органічно вписаний в архітектуру простору. Я бачу сучасний місцевий простір у контексті відбудови, як ненав’язливу культурну афірмацію».
Художник Олександр Жуковський, уродженець Білозерки, знає про неї багато. Власне, в хроніки сучасного мистецтва він увійшов як «самородок з Білозерки»: «Застілля, весілля, купання в озері, страшні байки біля багаття – уся сільська романтика з її особливим колоритом і ненормативною лексикою потрапила на полотна «нових наївістів», яких імениті галереї запрошують, коли хочуть ошелешити висушену столичну публіку. «Я-Галерея» Гудімова, Харківська муніципальна галерея, київський «Арсенал»... Якось на виставку Печерського і Жуковського в Києві зайшла делегація арткритиків і кураторів зі Швеції. Секундна пауза... І ось усі вони, вихопили дорогі фотоапарати, бігають від картини до картини із захопленими вигуками «Ось він, справжній український колорит, драйв і секс. А ми намагалися знайти його в київських клубах...».
Жуковський запропонував на березі Білого озера побудувати відкриті гончарні майстерні. Ідея пов’язана з місцевими глинами, придатними до гончарства. На основі цього існувало Білозерське археологічне поселення в 6,5 км на південь від центру селища (від IV ст. до н.е. до середньовіччя під назвою Білховісся), а також селище Глинище, яке існувало у першій половині XX ст. в 4 км на південь від центру Білозерки.
У результаті археологічних досліджень на поселенні знайдено чимало керамічних художніх високоякісних виробів, як-от кубок-ритон з театральними масками Селена, чоловіча фігурка актора, різноманітні зображення Деметри та інше. У майстерні пропонується намагатися робити копії та похідні теми від оригіналів.
Його інша ідея – навпроти джерелець поставити величезного слона, адже слон є темою Ганнібала. Вона спирається на історію заснування Білозерки (Іванівки) Іваном Ганнібалом, батько якого народився на озері Чад в Африці, й на родинному гербі мав слона, який на червоній попоні несе золоту корону. Цей слон був використаний в гербі Білозерки.
Джерела на Білому озері – пам'ятка природи, вони утворюють купальні, в яких зимою та літом однакова температура води – близько 14–17 градусів. Біля джерел стоїть біла капличка – ще одне зображення на гербі. Від джерел через озеро відкривається вигляд на косу, де й знаходився колись маєток Ганнібала. Отже, фігура великого слона біля купалень могла б стати однією з точок тяжіння туристів до селища.
Адольф Бродський – прихована історія
Художників дуже зачепила особистість скрипаля Адольфа Бродського, який начебто має опосередковане відношення до історії Білозерки, але надзвичайно яскраве.
Детальної інформації про нього у відкритому доступі вкрай небагато. Збирали з різних ресурсів, які позиціюють його як «великого російського скрипаля». Це, м’яко кажучи, не зовсім так. Українська вікі називає його «британським» і це майже точно.
У дописі буду частково спиратися на спогади Любові Сталбо, онучки сестри Адольфа, Сари Бродської, та його дружини, Анни (у дівоцтві Скадовської).
Мені дитинство Адольфа здається «початком» в дусі Моцарта. Сім'я жила в Таганрозі, де у 1851 р. народився Адольф. Вона на той час була досить прогресивною, його брати й сестри здобули європейську освіту. Якось батько звернув увагу на те, що чотирирічний син підбирає різні мелодії на іграшковій скрипці. Коли Адольфу виповнилося 5 років, батько подарував йому вже справжню скрипку.
У 1857 р. після смерті матері сім'я переїхала до Херсона, де батько став управителем млинів мільйонера Вайнштейна. Він відвіз Адольфа до Одеси (бл. 1858), де його вчителем став концертмейстер Одеського оперного театру, п’яниця, що ледь не згубив хлопця. Та Адольф був на диво стійкий до тих випробувань, тож у 9 років мав свій перший сольний концерт в оперному театрі.
У 1860 р. батько відвіз сина до Відня. Навчався він у класі Йозефа Хельмсбергера, прославленого скрипаля та директора консерваторії. Уже в 10-річному віці Бродський концертує в Берліні.
Після закінчення консерваторії Адольфа запросили до Віденського струнного квартету, а з 1867 р. (йому 16 років) він грав в Придворному оркестрі імператора Франца-Йосифа. Згодом він повернувся додому й вів активну концертну діяльність, граючи в Одесі, Херсоні, в Криму, на Кавказі тощо. Після співпраці з піаністом Миколою Рубінштейном Адольфа запросили стати асистентом професора в Московській консерваторії. Але кілька років потому він їде з Москви до Криму, а потім переїжджає до Києва, де диригує Київським симфонічним оркестром. За спогадами його племінниці (письменниці Лідії Варковицької, дочки Сари Бродської), «його як єврея з консерваторії видалили…». Жінка, Анна Львівна Скадовська чогось посоромилася цього факту, зазначивши у мемуарах, що Адольф просто зажадав власної викладацької практики, а не вчити чужих студентів.
Так сталося, що Адольф став частим гостем сім’ї Скадовських, які мали садибу в Білозерці Херсонської губернії (до того жили в Херсоні), де молодь весело проводила час. Дружба потроху переростала в серйозні стосунки. Анна з сестрою поїхала до Парижу, навчатися природних наук. Листування з Бродським дуже її тішило. У травня 1880 р. вони одружилися у Севастополі, попри різке несхвалення матері Анни (горда аристократка не могла дозволити цей «жахливий мезальянс»).
Бродські їдуть до Парижа, де Адольф знайомиться з видатними композиторами, потім їдуть до Відня, де він отримав визнання після того, як узявся виконати концерт Чайковського для скрипки з оркестром, який вважався неможливим для гри через занадто важку партію соліста. Цей концерт був написаний для видатного скрипаля того часу, Леопольда Ауера, який оголосив його «нездійсненним» і намагався створити спрощену версію концерту. Адольф готувався понад рік виконати оригінальну версію.
Прем'єра відбулася 4 грудня 1881. Бродський грав з оркестром Віденської філармонії під керуванням диригента Ганса Ріхтера, свого друга з консерваторських часів. Більшість публіки аплодувала стоячи.
Цікавий факт: Бродський грав на скрипці Гварнері, виготовленій у 1736 р., яка називалася «Lafont» - на честь власника, який володів нею на початку 19-го ст. і яку Бродський купив у 1880 р. Відомий британський скрипаль Найджел Кеннеді придбав інструмент у 1990 р. і сказав, що він звучав набагато витонченіше, ніж його Страдиварі.
Після тріумфу у Відні Бродський почав отримувати ангажементи з Німеччини та Австрії. В Лейпцигу його виступ був настільки успішним, що йому запропонували стати професором Лейпцизької консерваторії. Впродовж наступних 7 років він організував струнний квартет, з яким й концертував Європою. Тут він співпрацював з Брамсом, познайомився з Грігом, до якого часто їздили у Норвегію. Бродський захоплено пропагував норвезьку музику, за що норвезький парламент нагородив його орденом Св. Улава.
У 1891 р. Адольф отримав запрошення на роботу концертмейстером в одному із симфонічних оркестрів Нью-Йорка і соліста в концертних турне. Він вагався, але раптом помер його батько, й засмучений Адольф відчув потяг до кардинальних змін. Брамс вмовляв його не їхати, пророкуючи злу долю на чужині.
Певною мірою, пророцтво здійснилося. Успіх йому не зраджував, він й там створив струнний квартет. Але він швидко виснажився через щільний графік гастрольних турне містами США і Канади. Тут не дуже цінили його ідеалістичні уявленні про «високу музику, змушуючи квартет обслуговувати вечірки багатіїв. Цього він вже не витримав і покинув Америку.
У 1895 р. Бродський повернувся до Берліну. Незабаром він отримав від директора Королівського музичного коледжу в Манчестері, сера Чарльза Галле, запрошення обійняти посаду концертмейстера в його оркестрі та професора в коледжі. Майже одночасно Бродському запропонували посаду професора консерваторії в Петербурзі, Берліні та Кельні. Бродські віддали перевагу Англії. Наприкінці 1895 р. Галле помер, і Бродський замінив його на посаді директора коледжу до своєї смерті. А його друг, Ганс Ріхтер, став диригентом оркестру. За Бродського коледж став одним із найкращих музичних закладів Англії. Манчестерський університет Вікторії надав йому звання почесного доктора музики. Вже традиційно Адольф створює новий квартет, що прославляє Манчестер далеко за його межі. Навідувався він і до Одеси, його племінниця Лідія згадувала: «Ми всі були на його концерті в Міському саду. Дядько був просто чарівним. Веселий, життєрадісний, він усіх зачарував».
Адольф помер у 1929 р. і на будинку, де він жив, встановлено синю меморіальну дошку, з викарбуваним написом «Must it be? It must be» - цитатою з партитури для струнного квартету Бетховена (опус 135).
Після смерті чоловіка Анна опублікувала мемуари - «Recollections of a Russian Home: A Musician's Experiences» (Манчестер і Лондон, 1904) англійською. У 1914 вони були перевидані. У 2006 видавництво «Коктебель» переклало та видало їх російською.
На жаль, усюди Бродський є «російським скрипалем», Анна Скадовська у мемуарах жодного разу не написала слово «Україна» або навіть Херсонська губернія. Херсон, Одеса, Білозерка, Київ – десь в росії… А по факту він дуже коротко попрацював в московській консерваторії (з якої його «вичавили»), майже тотально будуючи кар’єру за кордоном. Його репрезентація вочевидь потребує переосмислення.
Проходять роки й у 1972 р. музиканти Міддлсбро (Північний Йоркшир) створюють The Brodsky Quartet – на його честь. З моменту створення вони дали понад 3000 концертів на головних сценах світу та випустили понад 70 записів. Окрім виконання та запису класичної музики, вони співпрацювали зокрема з Бьорк, Стінгом і Полом Маккартні.
З Бйорк у них довга історія. Починаючи з підтримки її дворічного туру в Британії, виступу в Норвегії та закінчуючи легендарними концертами в лондонській Union Chapel. Маккартні запросив квартет приєднатися до нього на королівському гала-концерті в Сент-Джеймському палаці. Були й наступні спільні концерти.
Ще більше визнання квартет отримав за The Juliet Letters – їхній студійний альбом з 20 пісень у колаборації з британським співаком та автором пісень Елвісом Костелло. Мікс з постпанку і гармонічних мелодій з епістолярними текстами натхнений феноменом «листів до Джульєтти» - коли люди з усього світу надсилають листи до офісу Club di Giulietta у Вероні з проханням порад щодо кохання. Волонтери день і ніч пишуть відповіді. До створення клубу, у 70-х, цим займався професор Джино Бельтраміні, журналіст і поет із Верони, який здобув цю честь через жорсткий конкурс на кращого автора відповідей. Робив це анонімно, допоки газети не викрили його і він кинув справу через цей конфуз. Власне, його історія й надихнула Костелло.
Ці колаборації надихнули Миколу Лукіна на наступну ідею: «В сенсі брендування цієї локації повинен бути створений якийсь образний ряд, який буде підкреслювати важливі, сутнісні наративи. Мене надихнули радянські мозаїки, які активно знищуються, тому що не вважаються чимось цінним, хоча це приклади монументального мистецтва, часто гарної якості. На жаль, обивателі вважають їх чимось архаїчним. Я пропоную побудувати нові зупинки з якісного бетону у неомодерністському дусі, з сучасними мозаїками (з кахлю), що є за своєю естетикою стилізацією радянських мозаїк, але в стилі попарт.
Це певна монументальна узагальненість, але з сюжетами, що пов’язані, наприклад, з відомими особистостями на кшталт Адольфа Бродського».
Також Микола спробував співпрацювати з ШІ для створення образу Бродського. Версія ШІ нас ошелешила – він чомусь побачив його як котячого Дракулу, з атрибутами у вигляді мишей. Гадаю, Адольф, зважаючи на його почуття гумору, теж повеселився б.
Село Тягинка
Ситуація там вкрай важка – настільки, що Олеся Лукіна запропонувала створити там музей руйнації: «Село усе – як суцільний експонат того, що радянщина століттями з нами робила».
Художниця прислала мені візуалізацію своєї ідеї меморіалу для Тягинки, коли я читала оповідання про страх близьких тих, хто загинув на фронтах Першої світової війни, щодо лицемірства лозунгу «пам’ятатиме вічно».
«Скоро – років через п'ятдесят або близько того – помруть усі, хто воював на тій Війні; а через ще якийсь час помруть і ті, хто знав людей, які воювали на тій Війні. Що, якщо щеплення пам'яті не спрацює або наступні покоління стануть соромитися про це згадувати? Спочатку… в глухих закутках зі стін зрубають ті кам'яні таблички, оскільки багато років тому французи та німці ухвалили офіційне рішення перестати ненавидіти один одного, і негарно вийде, якщо німецького туриста звинуватять у віроломних убивствах, скоєних його предками. Потім знесуть військові пам'ятники з усією їхньою наочною статистикою. Окремі монументи, можливо, і збережуть за їхні архітектурні якості; та тільки нове, життєрадісне покоління вважатиме їх страхітливими та придумає що-небудь краще для пожвавлення сільського пейзажу. Ось тоді й настане пора розорати кладовища і повернути хліборобові землю, занадто довго вона лежала в запустінні. Священники та політики знайдуть способи це виправдати, і селяни отримають назад свою ріллю, удобрену кров'ю і кістками» (Навічно. Джуліан Барнс).
Оцей коментар стосовно можливого збереження тільки тих меморіалів, що мають «архітектурні якості», змушує замислитися над сучасною комеморативною естетикою. Колись ми дружно засуджували надзвичайну імерсивність, що відтворює жах і розпач у глядача – така нечесна гра на емоціях. Але емоційність виправдовується сьогоденною реальністю втрат – бо вкрай важко тримати дистанцію, коли розгрібаєш попіл.
Тому ідея Олесі зробити у селі Тягинка (шалені обстріли, спопелілий цвинтар, тотальна) імерсійний об’єкт не викликає жодного відторгнення.
Лукіна пропонує зробити скляний куб на кшталт герметичного акваріума. Поставити всередину прототипи людей у вигляді скульптур. І запускати по черзі руйнівне дійство: імітація обстрілу, спалення, затоплення, видання указу заборони, примус виселення, відбирання їжі. А фігури все одно продовжуватимуть стояти. І закінчити це підривом дамби – вода нанесла багато бруду, глини, соломи, трупів і відійшла, залишивши це все у спокої. А потім знов по колу. Якісь ефекти імітувати, якісь – через проєкції.
Чи збережуть нащадки такий меморіал? Не знаю. Власне, фізичність нині випробовується цифрою. Добре, якщо його медіадокументація залишиться в діджитальних архівах цієї війни.
Тягинку багато хто знає через історичну фортецю і культурну діяльність навколо неї. Та з’ясувалося, що для жителів один з найважчих досвідів окрім війни пов’язаний з жахливою для маленького села кількістю жертв Голодомору. Тож вони б хотіли мати сучасний меморіальний комплекс.
Микола Лукін створив ескіз проєкту комплексного оформлення і входу-молитовні до цвинтаря у Тягинці.
Старовинний цвинтар огороджується суцільною лінією паркану, виконаному в бетоні (модульний елемент-стіна та блок-стовп, що повторюються). При вході розташований великий бетонний куб з розрізом на даху за формою хреста (його стилізація перегукується з поширеною в цій місцевості формою хрестів на надгробках). Денне світло проходитиме крізь цей розріз, створюючи у приміщенні молитовні ефект хреста, що світиться та рухається протягом дня. Мінімалістичний вигляд архітектурної споруди, гра світла і тіні, тиша, єдність з природою і використання простих матеріалів сприятимуть стану спокою і можливості зануритися у спогади.
Окремо додається ескіз меморіалу, присвяченого пам’яті Голодоморів 1932-1933 рр. Це ансамбль з простих геометричних форм, виконаних у бетоні. Це високі стіни, штучна водойма та декоративна арка у формі хреста. На стінах містяться імена загиблих мешканців, а також імена винуватців цієї трагедії на рівні регіону (ці постаті також повинні бути зафіксовані для історії). Написи зроблені у вигляді контррельєфу.
Також Лукін пропонує серію тактильних макетів історичних архітектурних споруд, що не збереглися – на прикладі мініатюрної моделі церкви в Тягинці, що була знищена радянською владою у 1964 р. Подібні моделі в невеликому розмірі (до 50 см заввишки) встановлюються неподалік тих місць, де колись були розташовані їхні прототипи – таким чином, аби з певного ракурсу вони могли бути сфотографовані на тлі свого історичного ландшафту, створюючи ілюзію їх реконструкції. Церква в традиційному уявленні була центром міста або селища. Її знищення означало змінення «духу» міста, переформатування сенсів.
Такі моделі створюються з антивандального полімерного матеріалу і розраховані на ознайомлення особами з вадами зору. Детальне опрацювання архітектурних деталей в значно зменшеному масштабі дає можливість тактильно відчути всю специфіку та конструктивні особливості архітектурної пам’ятки.
Макети встановлюються на бетонних подіумах на зручному для тактильного ознайомлення рівні. Подіуми містять інформацію щодо тієї чи іншої пам’ятки трьома мовами: українською, англійською та шрифтом Брайля і QR-код з посиланням на сторінку з більш розгорнутою інформацією чи аудіогідом.
Село Чорнобаївка
Славнозвісна Чорнобаївка надихнула митців на дві абсолютно різні ідеї.
Панно Олесі Лукіної для відновленої у майбутньому будівлі аеропорту – присвята її мешканцям: «Чорнобаївка – це люди, які заснували її, працювали на цій землі, гинули через Голодомори, вели партизанський спротив, народжували дітей... Люди зображені абстрактно, узагальнено, символізуючи єдність».
Розташування може бути як в інтер’єрі, так і на фасаді. Панно може прикрашати відновлений аеропорт, будинок культурної інституції або муніципалітет.
Зізнаюся, це мій фаворит – мінімалістична, графічно вишукана робота, абсолютно сучасна й водночас з відсилкою до модерністської монументальної традиції. Аеропорт входив до списку модерністської спадщини другої половини XX ст., херсонські молоді архітектори та митці «обігравали» його у своїх проєктах у 2020 р., коли ми реалізували проєкт «Херсонський модернізм: назад в майбутнє».
Інша ідея – мобіль скульптора Василя Дмитрика (Івано-Франківськ – Одеса) – про вітер, політ, свободу, який би чудово вписався в площу перед будівлею.
Станіславські гори
Окрім запаморочливих краєвидів, вражає й потужна легендарність Найзагадковіша річ – храм Деметри, який нібито побудували на цих землях. Єдина згадка – від Геродота (Історія, IV. 53). «Поблизу моря Борисфен – вже потужна річка. Тут до нього приєднується Гіпаніс, що впадає в той самий лиман. Клиноподібна смуга землі між цими річками називається мисом Гіпполая. На ньому споруджено святилище Деметри».
Вчені досі сперечаються, щодо місця розташування храму, але от, що ми маємо об’єктивно. Єдиним мисом, який можна зіставити з таким описом, є Станіславський. На ньому знайдені залишки поселення античного часу (V ст. до н. е. – IV ст. н. е.) – буквально часу написання Історії Геродота. Так звані «Станіславські скелі», на яких це поселення знаходиться, є однією з найвищих точок над лиманом, близько 30 м. «Храм на мису» – не просто культова споруда, але й орієнтир для судноплавства, тобто він мав відігравати роль маяка. Скоріше за все, або на даху храму, або на колоні поруч мало горіти вогнище. Все це разом дає велику імовірність того, що храм Деметри Геродота знаходився саме на Станіславському городищі.
На жаль, частина поселення обвалилася в лиман, адже Станіславські скелі глиняні, а не кам’яні. Втім, навіть сьогодні це місце вражає будь-якого мандрівника. Окрім руйнівного впливу вод лиману та підвищення рівня Чорного моря, жахливих наслідків Станіславу завдали російські загарбники. Станіслав пережив окупацію, будівництво численних воєнних споруд, а тепер піддається руйнівним обстрілам з лівого тимчасово окупованого берега лиману.
Василь Дмитрик надихнувся гіпотезою про функцію маяка. Його концепція «Феномен полум’я» вражає глибоким обґрунтуванням.
«Ця робота відсилає до праці Гастона Башляра «Психоаналіз вогню», згідно з якою вогонь є одним з універсальних принципів пояснення світу, адже незабутні спогади, найпростіший і вирішальний досвід кожної людини пов'язані з вогнем і теплом.
Вогонь – це щось глибоко особисте та універсальне; вогонь живе в дуже різних просторах, як у глибоких надрах землі, так і в небесах; вогонь живе в людському серці й душі людини.
Вогонь, як жодна інша «першооснова», може набувати протилежних значень – життєдайного тепла і руйнівник матерії, сяйво небес і пекло підземного світу, вогнище та апокаліпсис.
Внаслідок наївного розуміння феномену вогню людським несвідомим, вогонь сприймається як своєрідна особистість, завдяки чому він стає персонажем: героєм чи антигероєм – вирішувати глядачеві».
Його скульптура, здається, відображає цей дуалізм – джерела безпеки для кораблів і загрозу тотальної руйнації, спровокованої людською агресією. Об’єкт не лише позначить місце розташування храму Деметри, але й закарбує пам'ять про російське варварство. Деметра ж несе символізм відродження, адже після зими завжди наступить весна.
Микола Лукін продовжує свою серію тактильних макетів історичних архітектурних споруд, що не збереглися, пропонуючи мініатюрну модель храму Деметри.
Це контрастне комбо – мініатюрна «античність» і сучасний артоб'єкт – стали б прекрасною туристичною атракцією.
А для центральної площі Станіслава Дмитрик придумав яскравий, «попартівський» артоб’єкт – зробити це місце цікавим й для резидентів, й для туристів. Там цікава вісь вибудовується між найбільш привабливою будівлею сільради (поч. 20 ст., з елементами модерну), найбільш спотвореним Будинком культури (затинькували гарні мозаїки, частину вікон, прибрали карнизи, перетворивши модерністську будівлю на похмурий сарай), сучасною церквою з неоковирною дзвіницею наче шпаківнею (колишня земська школа 19 ст.) і скромним радянським універмагом. І парадоксальним чином зв’язує цю строкатість – оживляючи її через власну ефектність.
Є ідея доповнити його іншими подібними «атракціями» в центральній частині міста через своєрідні мистецьку мережу. Тобто, за принципом Бенксі – коли такі точкові артінтервенції слугують маркером місць, де можна призначати зустрічі. Місць, де вирує життя.
Село Дар’ївка
Дар’ївка завдяки розгорнутій презентації краєзнавців Андрія Лопушинського і Сергія Дяченка надихнула наших учасників на декілька ідей.
Антична спадщина – одна з сильних сторін історії Херсонщини, вона напряму пов’язана з формуванням Європейської цивілізації, її сучасної культури. Неподалік Дар’ївки на кам’янистих схилах Інгульця є печери – геологічна пам’ятка природи. Це перші печери у гирлі Дніпра від моря. Наступні зустрічаються у с. Львове (аж за 30 км) та вище.
Геродот стверджував, що богиня Геката, напівдіва – напівзмія, жила саме в цих печерах. Він називав її «Матір’ю скіфів» – від неї та Геракла народився перший Скіф. А, як відомо, територію України в античні часи називали Скіфією («Історія», книга IV).
Коли наприкінці 2024 р. Дар’ївська громада оголосила конкурс на розробку місцевої символіки, ця дивовижна історія не змогла залишити байдужим керівництво громади. І не важливо, чи буде обране як символіка античне зображення змієногої матері Скіфів, чи ні, але навколо ця легенда точно займе одне з ведучих місць у брендуванні громади.
Ми відшукали зображення богині, найбільш наближене до часів Геродота, й найбільш наближене географічно до гирла Дніпра. Це прикраса-налобник з кінського спорядження IV ст. до н. е., яку знайшли в кургані Велика Цимбалка поблизу Великої Білозерки – 150 км від Дар'ївки. Хоча взагалі зображень змієногої богині на території України чимало, саме це, на наш погляд, найбільш відповідне до опису Геродота.
Микола Лукін зробив промальовку цього зображення для подальшого використання. Його можна вмістити у гербі, чи на емблемі, на автобусній зупинці, у вигляді вишиванки на одязі тощо.
А Сергій розробив ескіз прапору та гербу на основі цього образу.
Василь Дмитрик створив ескіз маски Гекати – у своєму стилі, з травлених мідних пластин, що імітують луску. Зрозуміло, що для інсталяції на печері або всередині має бути (полімерна) імітація матеріалу.
Також він експериментує з образом Гекати як артоб’єктом, який можна було б встановити, наприклад, на березі Інгульця. Вона наче вдивляється за обрій, в очікуванні свого героя.
Олеся Лукіна пропонує кам’яний об’єкт «Всевидяче око» коло печери – воно наче споглядає за змінами поколінь і подій. Відсилання до багатошарової історії цих транзитних територій: «Греки, римляни, скіфи, київські князі, татаро-монголи, козаки, російська імперія, швед Комстадіус (засновник Дар'ївки), радянщина, німецько-австрійські війська... І знову кожного разу вигляд місцини повертається до свого стартового стану спокою, виглядаючи як «звичайнісіньке українське село». Скільки разів це було? Можливо, нащадки будуть казати: ось тут жили херсонці та пережили російську війну».
Й наостанок – чудова ідея від Олесі Лукіної: розробити туристичний маршрут цими містечками та селами, чиї унікальні історії й спадщина стали б справжнім відкриттям і атракцією для охочих пізнати південь України краще.
Це, звісно, не кінець цієї подорожі. Втім, маємо з чим працювати, коли настане час реалізовувати стратегії відбудови.
Проєкт «Культурна спадщина в основі унікальності та відродження зруйнованих війною міст Херсонської області» реалізований ГО «Urban Re-Public» (Херсон-Одеса) в рамках #SmallGrantsScheme (Europa Nostra), за підтримки ALIPH Foundation, партнера European Heritage Hub, що співфінансується ЄС.