Згадую книгу директорки зі стратегічних питань Комісії з атомної енергії Франції Терези Дельпеш (Thérèse Delpech) «Savage Century: Back to Barbarism», яку зараз багато цитують й на Заході – вона передбачила загрозу, яку становлять агресивні російські мрії про імперію, у купі з Північною Кореєю і китайськими амбіціями щодо Тайваню. Її термін «здичавіння» (rewilding, savageage) став загальновживаним перш за все стосовно росії як найжахливішого «нового варвару».
Обстріли Херсонщини тривають, щодня список руйнацій поповнюється, проте вже зараз ми бачимо наслідки війни. Всі дотичні мріють про комплексне вирішення питання реставрації у місті та області, але сьогодні це нереалістично. Вже зараз власники постраждалих будівель намагаються власними силами відновити їхню функціональність. Але ми ж знаємо, що загальний стан забудови історичного центру та пам’яток просто жахливий, і якщо ми не знайдемо адекватного рішення щодо відбудови, ми можемо втратити своєрідність Херсона і області.
Можна тільки уявити, скільки було і є розмов, дебатів і закликів до держави, яка має фасилітувати всі ці процеси. Фахівців, пропри загибель кращих представників «гільдії», ще вистачає, як і бажання брати участь в експедиціях і документуванні. Не вистачає виваженої політики підтримки подібних ініціатив. Це знов стає справою громадянського суспільства, але так не має бути.
Стала криза у ставленні до спадщини і її наслідки
Мій перший й головний експерт – Сергій Дяченко, член Українського національного комітету ІКОМОС, член Національної спілки архітекторів України, експерт музейної справи, дослідник архітектури та історії Півдня України, засновник і проєктний менеджер ГО «Urban Re-Public» (Херсон), дуже жорстко змалював реальну ситуацію саме стосовно відношення до спадщини і чому вона не має презумпції цінності.
«Війна принесла на Херсонщину не тільки страшній руйнування, війна дала розуміння нашого справжнього відношення до спадщини. І раніше було очевидно, що наша державна структура більше імітує діяльність й намагається довести по вертикалі свою потрібність й бурхливу роботу, музеї звітували про кількість проведених виставок, про кількість відвідувачів про кількість нових експонатів, а міністерство скидало плани на проведення певних заходів зі свічками чи без них. Ця вся вертикаль не завершувалася Києвом, тому, що ще є Європа, є цивілізований світ, які мали бачити нібито європейську країну. Безсовісна маніпуляція культурою прикривала фіговим листком жахливий стан справ.
Ми говоримо про деколонізацію, деімперіалізацію, декомунізацію, десовєтизацію, але все це по відношенню до когось ззовні, а самі ми примудрилися випестувати найогиднішу радянську систему формалізації всього, що є найціннішим в країні. Якщо до вторгнення ще можна було щодо цього вести дискусії та знаходити виправдання, то після 24 лютого стало зрозуміло, що стан справ саме такий. В травні 2022 року, після того, як всі прийшли до тями після стресу жахів нової реальності, разом з тим прийшли й до висновку, що в принципі можна жити, як раніше і нічого не робити. Ми очікували змін й відповідної реакції на виявлену катастрофу, яку потрібно терміново ліквідовувати, а ніякої реакції немає, висновків нуль. Тобто низи бурлять, але кришка навіть не піднімається. Херсонська область – надзвичайно яскравий кейс апокаліпсису держуправління при тому, що на паперах все, як завжди супер: фіксуємо втрати, насолоджуємося життям.
В перший день повномасштабного вторгнення російська армія за 8 годин пройшла наскрізь всю область й підійшла до Херсона. Це був перший шок, адже ми всі втомилися слухати про заміновані поля, заміновані мости, про танкові частини в Олешківських пісках, про тренування, стрільби, про контрольно-пропускні пункти Каланчак та Чонгар, які взагалі не сходили з піар-простору.
О 12:00 вони підійшли під незахищене місто й чомусь не зайшли в нього в перший день. Тобто було аж два дні на можливість хоча б щось зробити. У кожної установи був керівник, був активіст з головою, який мав прийняти хоч якесь рішення у відношенні до своєї ділянки відповідальності. Тут не важливо, чи було щось зроблено, чи не було. Важливий фідбек. Якщо в тебе є хоч краплина совісті, ти проаналізуєш, що зробив не так. Тоді всі чекали наказу зверху й перш за все з Мінкульту. А тієї реакції також не було. Тому, що «верх» це не означає «більш розумний» чи «більш сміливий». Це просто посади, які займають такі самі люди, які не звикли робити щось не так, як вчора. Все гнило багато років поспіль, тому не можна було очікувати на вказівки згідно протоколу, якого не існувало в природі.
11 листопада 2022 р. Херсон звільнили. Керівництво краєзнавчого музею, про мерзотність якого знали всі й чимало писали про це 10 років поспіль, очікувано колаборувало. Воно просто запакувало найцінніше, завантажило фондові книги та й поїхало собі в Генічеськ, Севастополь та Петербург. Керівництво художнього музею відзвітувалося, що до окупації почало Велику реставрацію в порожньому музеї (директорка поставила свій підпис під заявою, що колекція перевезена в інше місце), й коли він справді був спустошений російськими крадіями, отримало за це державні ордени. Коли почали ставити резонне питання, а що саме було викрадено з обох музеїв, чи є описи з фотографіями, маємо відповідь – «а хто його знає, нічого не залишилося, навіть копій документів». Херсон втратив також архіви та найцінніші бібліотечні фонди. Насправді мав би бути шок від розуміння того, що було вкрадено. Але оскільки немає цього розуміння, то й шоку немає.
Після підриву Каховської греблі та жахливих наслідків затоплення всі почали піаритися на тлі розписів Поліни Райко. Нарешті всі ці розписи змило дніпровською водою, бо 20 років безкінечних намагань створити музей вже виснажили активістів й не було жодної надії зрушити справу з мертвої точки, ці розписи гинули самі по собі багато років, й все одно б загинули у найближчі років п’ять повністю.
Всі історичні найцінніші населені пункти та пам’ятки архітектури Херсонщини були зосереджені на річках Інгульці та Дніпрі. На першій річці лінія фронту проходила у 2022 р, а на другій – останні два роки. Такий от збіг. Зруйнована неймовірна кількість об’єктів культурної спадщини. Що про них відомо? Майже нічого. До недавнього часу на обліку значилося на всю Херсонську область аж 3 об’єкти. Може здатися, що випало слово «тисяч», бо десь у середньому в інших областях в реєстри занесено дійсно по три тисячі об’єктів, але ні – «три». Зусиллями активістів у 2021 р. вдалося включити у список ще 3 об’єкти з Берислава, 5 – з Каховки та 23 – з Нової Каховки. Ім’я цих активістів – Тетяна і Ліза Євсеєви.
На Херсонщині близько 500 порівняно великих населених пунктів, й у середньому по 6 об’єктів культурної спадщини в них в усіх є, а в таких містах, як Берислав, їх не менше сотні. А ще ж є стародавня Каховка та Генічеськ, є Асканія Нова, є старі єврейські, німецькі католицькі та менонітські колонії, є десятки запорізьких поселень з унікальними цвинтарями. Звісно, що роботи з дослідження архітекторами та ентузіастами, особливо місцевими, проводилися й рекомендації робилися, але 30 років незалежності України минули марно. Об’єкти знищувалися і до того, а тепер – катастрофічно, але інформації про це все немає. А значить, і проблем немає.
Отже до головного. Від початку 2023 р. я маю стійке розуміння того, що те, що втрачене – це, можливо, вже назавжди. Вкрадені колекції обох херсонських музеїв, – це одне, а зруйновані пам’ятки архітектури – інше. Мені доводилося заглиблюватися в історію формування колекції обох цих музеїв й обробляти старі фондові книги. Перше, що вразило, – це хвилі жахливих втрат. Коли з 1920-х почали зливати та роз’єднувати колекції різних музеїв, закривати та відкривати нові, щось кудись зникало, щось звідкись експропрійовувалося. В 1944 р. Художній музей був остаточно вивезений окупантами до Румунії, краєзнавчий музей розпорошений частинами – щось в Німеччину, щось вкрадено своїми ж.
Друге, що вражало аж до недавнього часу, – неймовірний непрофесіоналізм окремих співробітників, які потрапляли в музей від тих злощасних 1920-х. Те, яким чином вони фіксували предмети колекції, красномовно говорить про відношення держави до свого ж скарбу. Не випадково, що державу перш за все цікавила вага золота та срібла, які містилися у всіх експонатах загалом.
Третє, що вражало, це постійне розкрадання та загибель архівів й каталогів в усіх установах без виключень. Склалася якась традиція нерозуміння їхньої цінності. В 90-х припинили існування чимало підприємств та господарств. Їхні архіви попалили, а їхні музеї – а це величезна кількість, у тому числі окремих населених пунктів, які перебували на балансі підприємств, – просто були розкрадені.
Реакція на це приблизно однакова – «штош»! Деякі і з районних музеїв були розкрадені. Краєзнавчий музей, як методичний центр, зберігав певний час описи підопічних музеїв, але згодом й їх викинули на смітник. Виникла нова традиція шкільних музеїв, які почали абсорбувати цікаві колекції в місцевих громадах, адже школи охоплюють майже всі родини в невеликих громадах. Люди іноді діляться останнім в надії, що ось ця сімейна реліквія буде збережена. Але проблема майже всіх невеликих музеїв одна – вони живуть, поки живе той ентузіаст, який їх створив. Традиції спадковості, якоїсь структурованості, організації справи таким чином, щоби в будь-яких обставинах колекція зберіглася, – не склалася. Слід розуміти, що у багатьох випадках справа не в державі, а у загальному світогляді, громадянське суспільство у цілому не має розуміння цінності культурної спадщини. Мені здається – корінь зла саме у цьому. Й подолати цю кризу потрібно через просвітництво й популяризацію найкращих кейсів.
Ми брали участь у декількох проєктах розвитку музейної справи, створювали нові експозиції районних музеїв, намагалися на практиці розширювати діяльність музеїв таким чином, щоб залучати громади до вивчення й просування своїх культурних цінностей. Адже щиро віримо, що місцева спадщина є базисом розвитку місцевої громади, гордості за неї, боротьби за неї.
Цей досвід дав розуміння, що робити зараз, коли врятувати нічого не можливо. Просту схему сприйняття культурної спадщини як чогось значущого запропонував експерт ICCROM Гаель де Гішен (Gaël de Guichen), який присвятив життя створенню сучасних тимчасових та постійних фондосховищ, в рамках воркшопу «Розвиток потенціалу захисту культурної спадщини в надзвичайних ситуаціях» (Кишинів, 2014): «Об’єкт культурної спадщини – це насамперед першоджерело сукупної інформації про часи його створення». Якщо ми не маємо можливості зберегти цей об’єкт, принаймні, маємо зберегти інформацію, яку він ніс.
Ось примітивний, але зрозумілий приклад: документи херсонського державного архіву вкрадені, але це один з найпередових в Україні архівів, який всі останні роки займався цифруванням свого фонду. Й ці оцифровані матеріали вціліли. Лише вдумайтеся в цю маленьку перемогу над злом! Звісно музейний предмет – носій значно більшої й складної інформації, яку може описати лише фахівець високого рівня. Але коли втрачаються навіть звичайні описи й їх копій не існує – це тотальна катастрофа.
Про значення описів ми говорили в програмі «Воєнні злочини в Україні: музеї та нематеріальна культурна спадщина під прицілом», якою керував юрист Тимур Короткий (ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень», Одеса). Зокрема, я роз’яснював прокурорам проблеми документування втрат саме музейних колекцій Херсона. Головна теза, яку тоді чітко зартикулювали: агресія рф проти України довела, що об’єктом знищення є нематеріальна культурна спадщина, яка забезпечує національну ідентичність. Знищення цієї спадщини може свідчити про існування геноцидального наміру.
Як експерт ініціативи HeMoLab, у липні 2023 р. я взяв участь в моніторингу об’єктів історико-культурної спадщини на підтоплених внаслідок підриву Каховської ГЕС та деокупованих територіях Херсона, Херсонської та Миколаївської областей. Ми здійснили 7 виїздів, подолали 1170 км та оглянули понад 150 об’єктів, серед яких 5 історичних кладовищ та три археологічні пам’ятки: Білозерське поселення, Олександрівське та Станіславське городища. Найбільші руйнування спостерігаються вздовж лінії фронту, яка була з моменту окупації до листопада 2022 р., по південно-східній частині Миколаївської області, а також у прифронтових містечках з боку неокупованої території.
Особливим на Херсонщині та Миколаївщині є історико-культурне та етнічне розмаїття: зразки компактних польських поселень, єврейських та німецьких колоній, серед яких були різні громади: католицькі, лютеранські та менонітські. Інші села та містечка мають ознаки переселенців з різних регіонів, серед них Давидів Брід, Велика Олександрівка і Станіслав є козацькими поселеннями.
Таке різноманіття культурної спадщини вимагає особливої уваги щодо збереження та дослідження. Ми виявили багато об’єктів, які не мають памʼяткоохоронного статусу, хоча заслуговують на включення до реєстрів. Наприклад, колишня менонітська кірха у Микільському (Nikolaifeld), чи лютеранська кірха у Високопіллі (Kronau).
Вони, як і інші об’єкти, потребують належного догляду, документації та описів. Так само виявлений об’єкт модернізму – Будинок культури у Калинівському, який, на жаль, сильно постраждав від обстрілів.
Власне, щодо Херсонщини ми змінили вектор роботи. Зараз багато команд документує втрати пам’яток, але ми почали фіксувати пам’ятки, які по факту є такими, а не за реєстрами. Навіть пам’ятки радянської епохи та сталінських часів. Сила експертної команди в тому, що їхній спільний фах дозволяє визначити цінність об’єкту просто на місці і рекомендувати до внесення в реєстри.
Цю думку я висловив на конференції «Спірна спадщина/Controversial Heritage», яка була присвячена збереженню пам'яток Херсонщини, що перебувають під загрозою, захисту культурної спадщини в контексті декомунізаційних та деколонізаційних процесів під час воєнного конфлікту, яку організував Dom Odbudowy Ukrainy (Варшава) в рамках циклу інформаційних зустрічей «Спадщина в умовах війни».
На Херсонщині від часів заснування пам’яткоохоронних структур наприкінці 60-х – початку 70-х рр. цілеспрямоване виявлення пам’яток архітектури по області аж до недавнього часу не проводилося. Орієнтуючись на умовний термін можливості оцінки ступеню цінності об’єктів у 50 років після їх будівництва, ми маємо оцінювати й ставити на облік об’єкти окрім давніх ще й за майже всю радянську епоху – йдеться про окремі важливі для громади та унікальні зразки. Іноді по селах з цінної архітектури залишаються тільки Будинки культури радянського класицизму. Позбавлена символіки, це просто класицистична архітектура, іноді дуже високого гатунку, яка дає відсилку до історії нашого краю, де подібна архітектура вже існувала дві тисячі років назад.
Так, експерти відмічають, що процес деколонізації відбувається аж занадто хаотично, без розуміння суті проблеми, а лише за формальними ознаками. Й від цього страждає велика кількість пам’яток. Спадщина у будь-якому разі є спадщиною, й має йтися не про її руйнацію, а про нейтралізацію впливу «агресивних» втручань в громадський простір. Так, це складна спадщина, контроверсійна, з якою треба працювати й розуміти її потенціал.
Але головне, що Сергій і його колеги намагаються документувати, гостро усвідомлюючи, що ці об’єкти вже ніколи не будуть відтворені. Про причини цього усвідомлення можна говорити багато, але воно дає змогу іншими очами дивитися й на проблему, й на документування.
Тобто важливо задокументувати саме інформацію, яку ніс об’єкт: первісне планування в старих стінах, первісне оздоблення інтер’єрів, фрагменти яких відкриваються іноді за підвісними стелями, фрагменти первісного оздоблення фасадів за сміттям з сучасних панелей, пінопласту чи вагонки. «Це має сенс не просто для виставлення рахунку рф, а для майбутніх поколінь, щоби не допустити прогалини, величезної діри, яку утворили 70 років влади «безхатьків», каже Сергій.
Умовність статистики
Дяченко має доволі негативне ставлення до жонглювання цифрами стосовно кількості зруйнованих обєктів, яку часто публікують у ЗМІ: «Гадаю, з цим стикалися всі команди з документування. Але оскільки ми взяли на себе ще й виявлення нових об’єктів культурної спадщини, то й бачення статистики у нас зовсім інше. Справа не тільки у розумінні ступеню руйнації – об’єкт повністю зруйнований, частково чи просто шибки повилітали? Цифри статистики це не оговорюють, хоча це суттєво. Але проблема значно більша.
По-перше, у нас є різні категорії пам’яток: археології, історії, мистецтва та архітектури. Щодо архітектури, ми вже описали катастрофу: на обліку не стоїть майже нічого з того, що було б варте уваги. Щоб визначити цінність архітектурного об’єкту, потрібно бути щонайменше фахівцем, та ще й впертим, адже крім фаху потрібна мобільність й бажання заїхати у найвіддаленіші куточки області.
Найменш проблемним у розумінні підходу визначення є археологія, адже в реєстри заноситься буквально все, що виявлено. Зрозуміло, що величезна кількість ще не виявлена, але це питання часу.
Так от, в реєстрі Херсонщини археологія – наймасштабніша категорія: в нас 7840 об’єктів! Але в основному це кургани – насипи різної висоти, від ледь помітних до так званих «царських» – їх 7745. Й лише 95 об’єктів списку – стародавні поселення, руїни замків та могильники. Для кургану як пам’ятки інформація, яку він несе, здебільшого зводиться до точних координат розташування, первісної висоти та висоти на момент виявлення.
Мене можуть вбити археологи, але зараз мова не про цінність курганів, а про поширене сприйняття спадщини, яке курганів взагалі не торкається. Звісно, є видатні кургани, як-от «Козел» чи «Огуз», але якраз ці особливо видатні й були зруйновані у ході досліджень, адже досліджений курган – це знищений курган. Кургани дійсно зараз страждають від війни, це висоти у степу, їх наново формують, з них ведуть вогонь, в них прилітає.
Але кількість зареєстрованих об’єктів археології на Херсонщині свідчить про професіоналізм відділу археології Обласної інспекції по охороні пам’яток. Взагалі, це одна з найбільш діяльних інспекцій, а під час війни вони використовують будь-яку можливість, щоби виїхати на місце та задокументувати руйнування чи поточний стан обєктів. Слід відзначити археолога Дениса Сікозу та начальника інспекції – Івана Солоницького. Але інспекція, яка мала б опікуватися всією величезною областю, не має навіть свого транспорту, ба більше, навіть на бензин грошей немає. Проблемою є й непідпорядкованість «архітектури» інспекції. Маленький штат, маленькі зарплати, та ще й недолугі закони з виключення та включення нових об’єктів спадщини не дозволяють робити важливі й актуальні речі та навіть виконувати нові вимоги зверху.
Звернемося, наприклад, до розділу пам’яток історії. Їх реєстр по Херсонщині (без Херсона) містить 1818 позицій. Й тут умовне місце «курганів» – аж 98% (!) займають могили воїнів часів Другої світової війни й трішки героїв соцпраці. Дійсно ж важливих об’єктів у цьому списку лише близько 30 – як от перша в Україні електростанція в селі Велика Олександрівка чи 100-літня німецька гімназія в Високопіллі.
Є ще два козацьких хреста. Формально ці всі пам’ятки невідомим солдатам та надгробки військових поховань також є об’єктами культурної спадщини, а тому їх руйнація обов’язково фіксується й вони потрапляють у ті цифри.
Я дуже цинічний у цьому питанні, але ці об’єкти для мене особисто не є культурною спадщиною, адже ми ж говорили про «інформацію, яку об’єкт несе», її легко замінює поіменний реєстр в архіві по кожному населеному пункту, але формальні візуалізовані символи побєдобєсія несуть ту саму інформацію, що й зірки на радянських будинках культури. Якщо крім цих могил загиблих солдатів в реєстрі немає тисяч об’єктів справжньої культурної спадщини, заради якої ці люди гинули, їх смерть ми знецінили більше, ніж можлива руйнація надгробку.
Дивним також виглядає фактичне дорівнювання цінності умовної меморіальної дошки на якійсь новій будівлі, на місці якої щось було (таких дошок в реєстрі також вистачає), до справжніх об’єктів. Формально це один порядковий номер в реєстрі. Але давайте візьмемо до прикладу грецьку церкву в Херсоні, яка знаходиться вже півтора роки під обстрілами.
Фактично, це величезний музей з щонайменше півтисячами надзвичайно цінних предметів старовини. Один іконостас містить 100 ікон й вирізаний в Греції ще до будівництва церкви та навіть самого Херсона.
Кожна з ікон храму – пам’ятка, набагато цінніша за будь-яку меморіальну дошку. А іконостасів в цій церкві до речі два (другий в «Верхньому храмі» на хорах), є різьблені кіоти, чотири скульптури євангелістів, свічники та купа всього іншого. Нічого з цього не описане й не сфотографоване. Невідомо також, як то все ремонтується, поновлюється, куди діваються ікони, які замінюють новими...
Ніхто не знає часу написання та іконописців найдавніших ікон, тому що ніколи ніяких досліджень не проводилося. Якщо ця церква буде знищена, ми навіть не будемо знати, що саме втратили: формально – один номер в реєстрі, фактично – половину історико-культурного скарбу міста.
Повертаючись до нашої моніторингової групи. Ми намагаємося закрити прогалину формалізованих пам’яток, ми звертаємо увагу на старовинні цвинтарі, на начиння церков, як от Новопавлівської церкви, яке виявилося надзвичайно цінним та давнім. Ми звертаємо увагу на напівзруйновані об’єкти, які були зруйновані самими нами ще до війни – а їх величезна кількість. Вони страждають так само і від війни. То як документувати руйнацію в них?»
Однодумці і спільники
Однією з ентузіастів відновлення інформації про архітектурні пам’ятки на Херсонщині є Наталія Чернишова, в.о. начальника управління містобудування та архітектури обласної державної адміністрації, яка створила та підтримує діяльність робочої групи з питань збереження об’єктів культурної спадщини Херсонської області. Зараз триває процес стримування від повного знищення пошкоджених об’єктів та навіть й непошкоджених, які підпали під програму «відновлення». Серед них вже відома єврейська школа в Бобровому Куті та сільрада в Станіславі.
Також зафіксований великий комплекс будівель в Архангельському. Адміністрація Архангельського виказала неабияку зацікавленість у тому, аби фахівці дослідили всі об’єкти культурної спадщини в селі та спробували не тільки поставити їх на облік, а й зробити все можливе, аби їх відтворити. Це село, на жаль, одне з найбільш постраждалих в війні. Але, за словами Дяченко, воно стало відкриттям в архітектурі: «Ми вважаємо Архангельське, Велику Олександрівку, Високопілля та Нововоронцовку найбільш цінними з огляду на значну кількість архітектурних пам’яток, а тому потребують особливо дбайливого та обережного підходу до їхньої відбудови».
Наталія підтвердила ці наміри, надавши загальну картинку їхньої роботи під обстрілами. Насправді, робоча група існувала ще до початку вторгнення, через окупацію Херсона її дія призупинилася, а після деокупації Наталія вирішила її відновити, попри усі ризики зони активних бойових дій. Хоча радше саме через це, адже спадщина чекати не буде: «До війни ми встигли внести в державний реєстр нерухомі пам'ятки, ухвалені вже давно ще рішенням Облвиконкому. Завдяки тому, що Мінкульт видав Наказ 158, ті пам'ятки, які були занесені ще до прийняття змін до Закону про охорону культурної спадщини, заносяться без облікової документації і ми таким чином швидко це зробили. Ті об’єкти вже пройшли експертну оцінку й витрачати час на облікову документацію було б недоречно. Так само і в Новій Каховці, де серед історичної забудови є будинки з так званими «кам'яними вишиванками». Місцева влада не хотіла їх вносити, адже не вважала їх вартими Державного реєстру. Але ми були наполегливими! У 2021 р. ми встигли занести ще дві пам'ятки по Херсону.
Зараз, звісно, складно виходити і робити акти візуального обстеження – історична частина міста ближче до Дніпра, де найнебезпечніше через обстріли з Лівобережжя. Іноді на одну пам'ятку треба виїжджати по два-три рази, бо туди може влучити знов. До того ж дрони скидають вибухівку просто на людей. Але це нас не зупиняє.
Загалом, ми зафіксували приблизно 85 пам'яток, які були пошкоджені через підрив Каховської дамби. У нас в планах провести повну інвентаризацію. Але мені не подобається те, що стали жорсткішими вимоги стосовно щойно виявлених пам'яток: щоби поставити на облік об'єкт культурної спадщини, треба виготовити облікову документацію. Зараз це дуже важко зробити, тому що у нас немає коштів. Ми хочемо поспілкуватися з міністерством щодо цього питання. От ми хочемо занести до реєстру деякі об’єкти в Нововоронцовці і вже бачимо усі складнощі з обліковою документацією».
Сергій Нємцев, археолог, науковець кафедри історії, археології ХДУ, головний спеціаліст Сектору моніторингу ситуації на окупованих територіях Департаменту культурної спадщини МКІП, погоджується з тим, що ставлення чиновництва до спадщини змінюється тільки у бік ускладнень: «Так сталося з процедурою включення пам’яток до реєстру. З якою метою? Мабуть, зменшити навантаження від потоку документів, які фахівці і активісти невтомно подають».
Нємцев виокремив дві серйозні проблеми роботи з археологією:
«Зараз запустили процес наповнення електронного реєстру пам'яток, чим мають опікуватися обласні органи охорони культурної спадщини, виходячи з наявної облікової документації. Справа – в тому, що ми втратили всю нашу облікову документацію пам'яток археології та історії. Росіяни її вкрали. Жодних землемірних планів, на яких було позначено місця розташування курганів, не залишилося. Тобто, ми втратили єдине картографічне підґрунтя їх точного розташування. Фактично можна починати всю роботу з нуля і це мають бути тотальні розвідки всіх територій, які постраждали від війни, щоби зафіксувати руйнування, які нам зараз відомі.
Це перше. Друге – частково через негнучкість нашого Міністерства до сьогодні жодна моніторингова група, яка хотіла б подивитися пам'ятки археології на Херсонщині, сюди не потрапила. Коли підірвали Каховську греблю, представництво UNESCO в Україні підписало з Інститутом археології договір про таку експедицію, та військові не погодили їм доступ. І таких історій не одна.
Ми сподівалися, що комунікація набагато покращиться, коли Тероборона анонсувала створення цивільно-воєнного підрозділу для захисту культурної спадщини та подолання наслідків ведення бойових дій щодо культурних цінностей, на кшталт CPP (Cultural Property Protection) підрозділів. Це б дозволило фахівцям долучатися до поїздок на лінію зіткнення. Та коли Залужного звільнили, все, на жаль, заглухло.
Окрім того, треба переглянути всі розрізи, які утворилися в результаті фортифікаційних робіт. Один мій колишній студент походив по наших окопах й знайшов стародавнє поселення з купою предметі побуту, яке нам раніше було невідоме. Добре, коли людина тим цікавиться і розуміє, а скільки таких знахідок пройшло повз… А спецпідрозділ то все б не пропустив».
Цю думку розвиває Віталій Титич, юрист, військовослужбовець, який входить до спецпідрозділу з документування воєнних злочинів проти культурної спадщини України.
«Як країна, яка вважає за доцільне виконувати вимоги 54-ї конвенції, ми намагалися просувати ідею такого спецпідрозділу. Причому ще у 2014-у. У нашої команди було сім місяців тестування роботи «в полі», ми з Сергієм Дяченко та Іваном Щурко просто на колінці відпрацьовували деякі речі, такий модельний процес відбувався. Не все у нас вийшло, але шереху в Генштабі наробили. Також ми надали нашим військовим у системі ситуаційної обізнаності військ «Дельта» геопросторові дані об'єктів культурної спадщини та інших об'єктів, захищених міжнародним гуманітарним правом. Був створений алгоритм роботи і туди закладена і CCP і «Дельта», і висновки, як покращити усі процеси. До речі, не наші команди мають їхати до Америки на навчання, а вони мають в нас вчитися. Вони ж зазвичай воюють на території іншої держави і не можуть уявити, як таке може статися в Штатах. Той досвід, який ми маємо, унікальний. І створення такого підрозділу було стратегічним завданням цієї війни. Та на заваді подальшого руху в цьому напрямку стала інтелектуальна слабкість людей, що приймають відповідні рішення. Після звільнення Залужного вони взяли паузу і вона триває досі. Втім, будемо рухати, є певні інструменти».
Як працює професійний моніторинг спадщини
Документування, верифікація та збір інформації про рівень пошкоджень — єдиний шлях до відновлення пам’ятки чи меморіалізації у випадку повного руйнування, а також до притягнення до відповідальності винних у знищенні культурних цінностей.
Ми з Сергієм долучилися до таких програм через колег, які саме цим й займаються. На торішньому симпозіумі «Найбільш документована війна» у Львові до нас з Сергієм підійшов Василь Рожко, співзасновник Штабу Порятунку Спадщини HERI, голова ЛОГО «Тустань», координатор робочої групи з питань збереження культурної спадщини під час дії правового режиму воєнного стану при МКІП України. Ми з ним познайомилися ще тоді, коли він працював у МКІП і за його участі відбувся тренінг для музейників у Запоріжжі щодо організації першочергових дій у випадках надзвичайних ситуацій та бойових дій. Василь розповів про ініціативу документування руйнацій культурної спадщини – НеМо: Ukrainian Heritage Monitoring Lab, й запросив Сергія бути регіональним координатором на Півдні. Через надзвичайну завантаженість Сергій відмовився від загального координування, але зголосився бути спостерігачем і учасником експедицій. Власне, насамперед тому, що нам імпонує їхня місія – постачати дані про українську спадщину, щоб вона стала включеною в життя українців і відіграла свою роль у поверненні нашої ідентичності.
На початку війни команда НеМо фокусувалася на негайній підтримці музеїв. Час йшов, але кінця тунелю не було видно, й не тільки в сенсі зростаючого запиту, але й в сенсі реальної користі. Не вистачало єдиної фіксуючої платформи, де було б зрозуміло, куди направляти зусилля. Адже хтось отримав допомогу декілька разів, а хтось – жодного.
«Коли я поговорив з UNESCO в квітні 2024-го, зрозумів, що документування втрат – це річ, яка, якщо її виконувати за всіма стандартами, допоможе досягти якогось зрозумілого результату», – каже Василь. – «Правильно інвентаризоване є кроком для ефективного зберігання, адже не можна зберігати те, чого ти не знаєш. Ми зосереджені на архітектурних об’єктах, однак вибудовуємо цю інфраструктуру даних таким чином, щоб їх можна було застосувати до будь-якої спадщини, що зруйнована й кліматичними катастрофами, і недбалістю. Ідея – в тому, що створюється унікальний список об’єктів, до яких прив’язується вся інша інформація. Зараз це про війну, а далі це можуть бути глибинні дослідження, 3d моделі, VR I AR, аналітика, освітні програми, туризм… Це багатошарова річ.
На сьогодні ми проінспектували близько 800 об’єктів у 13 областях України, але загалом маємо близька 2000 унікальних об’єктів, тобто ще багато роботи попереду. Треба точний перелік музеїв для інвентаризації, і тут є проблема – офіційна постанова каже про 1000 музеїв, ми знаємо тільки про 2500.
Коли ми з Сергієм Дяченко готували перший звіт по Каховці після підриву Каховської дамби на основі сателітного спостереження полігону, де розливалася вода, ми відчули цю проблему досить гостро. Ми взяли те, що було у відкритих джерелах (рухома спадщина, археологія, бібліотеки) і раптом Сергій вночі подзвонив: «Ті музеї наче в межах полігону, але вони вище. Зупиніться, я маю уточнити на місці». Це про надважливість співпраці з локальними експертами, які сприяють постійній актуалізації даних.
Зібрані дані ми постачаємо органам влади і профільним інституціям для порятунку, стабілізації та відновлення, партнерам, що працюють з криміналістикою – для притягнення росії до повернення викраденого та відновлення справедливості, а військовим – для врахування в операціях. І не менш важливе – забезпечуємо відкритий доступ суспільству.
Щодо до спроб створити таку платформу з боку держави, там є певні проблеми. Зараз чекаємо відповіді на наш запит до розробників щодо до доступу до технічної характеристики єдиного реєстру електронного обліку музейних фондів, бо неможливо передавати дані, коли її немає. Це якась закрита історія. Держслужбовці засмучені тим, що музеї начебто саботують їхні програми. А треба спитати, що не так. Якщо ти створюєш не пенсійний фонд або щось подібне, а працюєш з музеями, варто розуміти їхню кількість. Якщо ти автоматизуєш музейні процеси, які «виробляють» дані, варто розуміти сенс тих процесів, а не «та то не важливо, я вмію робити бази». Проходить два роки і виявляється, що воно геть не ідеальне. А музейники ж не скажуть тобі в очі, що це вочевидь хибні рішення.
Також ми допомагаємо музеям оцифровувати колекції та автоматизувати процеси. Вже відкрили пілотний центр оцифрування у Львові. Це все цеглинки до системного підходу до документування і зберігання».
Втім, підкреслює Василь, людям потрібна велика мета, а не тільки гроші. А велика мета – привернути увагу до спадщини, яка, на жаль, не відіграє в українському суспільстві тієї ролі, яку має.
Рожко щойно повернувся з Гааги, де як панеліст брав участь у дискусії «Документування руйнування спадщини та пошук рішень», в рамках вшанування 70-ї річниці Гаазької конвенції 1954 р. про захист культурної спадщини у випадку збройного конфлікту. Нагадаю, що і Україна, і росія є підписантами цієї угоди. У 1999-му був створений другий протокол про персональну відповідальність за злочини проти культури. Ми його підписали, а росія ні. Недарма Ірина Боровець, заступниця Міністра закордонних справ України, під час відкриття Міжнародної конференції наголосила на необхідності вдосконалення механізмів моніторингу та ефективності Гаазької конвенції з метою притягнення росії до відповідальності за злочини проти України та її культурної спадщини, зауваживши, що ситуація в Україні стала серйозним викликом для всієї конвенційної системи UNESCO.
На моє питання, як ставляться до наших проблем за кордоном, Василь зауважив, що «закордони» бувають різні: «Нам подобається співпрацювати з Penn Cultural Heritage Center при Музеї Університету Пенсільванії (PennCHC). Ми є партнерами, вони так само вчаться в нас, як і ми в них. Їм важлива не тільки криміналістика, а взагалі, щоби ініціативи зі збереження спадщини ставали сталими, про що ми говорили на берлінській конференції «Cultural Rights, Heritage Destruction, and the Future of Ukraine», яку PennCHC та SCRI (Smithsonian Cultural Rescue Initiative) організували в квітні цього року».
«Чи є якась унікальна методика документування?», цікавлюся я у Василя.
«НеМо документує за міжнародними методологіями ICCROM - conserving culture, promoting diversity та SCRI, які дозволяють зробити ретельне обстеження об’єктів одразу після пошкодження. Як це працює? Центр моніторингу HeMo шукає інформацію про обстріли в області, перевіряє у радіусі навколо потенційного місця влучання та позначає, які об’єкти могли бути пошкоджені. Експерти також фіксують інформацію про влучення у конкретні об’єкти спадщини там, де вони відомі».
Smithsonian Cultural Rescue Initiative потребує окремого коментаря. Ініціативу створили після землетрусу магнітудою 7,0, який стався на Гаїті в січні 2010 р. і призвів до катастрофічних руйнувань. Протягом останнього десятиліття SCRI готувалася, навчаючи служби реагування в армії та правоохоронних органах, а також реставраторів та інших музейних фахівців для роботи в умовах кризи та воєнного часу. Після злочинів ІДІЛ в Іраку і Сирії команда пройшла тренінги в ФБР із боротьби зі злочинами в мистецтві, навчившись документувати докази, для використання в потенційних судових переслідуваннях і для того, щоб мати можливість виявити, чи були зниклі артефакти знищені, викрадені та продані.
Річард Курін (Richard Kurin), представник Смітсонівського інституту, розповів, що інститут стежить за подіями в Україні з 2014-го: «Культура є виправданням війни і водночас мішенню для путіна. Культурні пам’ятки – маркери для присвоєння територій. Захищаючи спадщину, ви захищаєте фундаментальні права людини. Ви боретеся за нас. На відновлення України піде мільйони доларів, є надія, що з цих сум щось перепаде спадщині».
Загалом, фахівці SCRI відстежують близько 28 000 культурних об’єктів в Україні. Зібрані докази розграбування та торгівлі культурними цінностями передаються з Міністерству внутрішньої безпеки та ФБР.
Першим, хто взяв участь у тренінгу SCRI, був Ігор Пошивайло, генеральний директор Національного музею Героїв Небесної Сотні та Революції Гідності, другий співзасновник HERI. Ось як Василь згадує створення цієї ініціативи: «Увечері 3-го березня, на початку повномасштабної війни, Ігор Пошивайло приїхав до Львова з місією Музею Майдану. Ми зустрілися на заправці випити кави – і за годину вже їхали до офісу Тустані запускати HERI – Штаб порятунку спадщини».
Ми давно співпрацюємо з Ігорем якраз у справі проведення тренінгів для музейників з першочергових дій у разі надзвичайних ситуацій, евакуації експонатів, організації тимчасових фондосховищ тощо. Вже у квітні 2022 р. Штаб почав розробляти проєкт створення мобільних груп і Сергій Дяченко долучився до розробки концепції. Далі Штаб організував допомогу музеям, проводив тренінги з першочергових дій, один з них відбувся в Одесі, де ми були тренерами.
«Найбільш документована війна»
Влітку 2022 р. ми з Сергієм Дяченко стали частиною великої програми Documenting Ukraine, започаткованої Тімоті Снайдером в співпраці з віденським Інститутом гуманітарних досліджень (IWM). Ми реалізуємо проєкт «Об'єкти культурної спадщини Півдня України під час війни росії проти України: документація, значення, майбутнє».
Щоби зрозуміти масштаби документації і залучених експертів, у Львові у 2023 р. провели симпозіум документаційних та архівних проєктів «Найбільш документована війна.
Сергій Дяченко доповідає про стан культурної спадщини на Херсонщині, симпозіум «Найбільш документована війна», Центр Шептицького, Львів, червень 2023 р. Фото: Юлія Манукян
Ми багато говорили про те, чому неможливо було організувати евакуацію цінностей з музеїв на державному рівні, і чому музейні колекції, які називаються «державним фондом», насправді державі не належать, – взагалі невідомо, кому вони належать. Власне, це й є відповідь на питання, чому держава не має інформації про колекції, про їхню фактичну вартість, й нарешті, зрозуміло, чому державі байдуже, хто і як опікується цими колекціями.
Цьогорічний симпозіум мав інший вимір – етика та практика міжнародної співпраці. Представниця IWM, Кетрін Янгер ще торік вразила своєю відданістю ідеї інтеграції України в інтелектуальний та суспільний дискурс для розуміння Європи та світу загалом. Саме до неї звернувся Снайдер з ідею «Documenting Ukraine» як акту солідарності. Наразі вони підтримали 300 проєктів у 20 областях України, і розпочали роботу над архівом, у якому зрештою будуть зберігатися матеріали, зібрані та створені в рамках програми. Те, що почалося як швидке реагування на обставини, тепер тривалий процес архівації.
Кетрін поділилася сьогоднішніми пріоритетами програми: «Вона пройшла шлях еволюції від негайної допомоги до підтримки сталих ініціатив. Також стало питання, як нам долучати міжнародних партнерів. Всі змінюється – обставини, пріоритети… Сидячи у Відні, я чітко усвідомила: ми маємо заохочувати людей їхати до України, бути там фізично присутніми, розмовляти з людьми, думати разом з людьми, тому що тоді це долає деяку ментальну відстань. Саме тому ми започатковуємо нову інституцію в Україні, адже хочемо продовжувати підтримувати людей, які документують і зберігають задокументоване. Ми бачимо це як завдання на десятиліття і на майбутні покоління, адже немає жодного сенсу, якщо те, що люди зробили, згодом зникне. Я розмовляла з тими, хто документує – їхня мотивація будується на надії, що ці дані не є самоціллю, що вони будуть використовуватися. Щодо до Ukrainian fatigue (втоми від українських проблем), є певні розчарування, але ми маємо пул партнерів, які вірять в Україну і розуміють важливість документування. Я розмовляла із Ніком Дейчаківським (Nick Deychakiwsky) з партнерського фонду Чарльза Стюарта Мотта, і він сказав, що напередодні Конференції відновлення України (URC2024) у Берліні вони ініціювали платформу «Фундації для України» для кращої координації підтримки України, запросивши чимало фондів з Північної Америки та Європи: «Ми мусимо збільшити ресурси для України. Це наша відповідальність».
Відбудова, якої не треба
Є досвіди, що сприяють посттравматичному зростанню, хоча б краще їх не було.
«РУЙНУЄМО ХЕРСОНЩИНУ РАЗОМ» – саме таке гасло дуже пасує чиновництву і «бізнесам», що заходилися нашвидкуруч здійснювати наші мрії про відновлення.
Сергій Дяченко вчасно викрив ситуацію, коли після ворога, який нищить пам’ятки культурної спадщини, до справи долучаються амбітні «добродії». Проєкт «Пліч-о-пліч» передбачав добру справу відродження зруйнованих населених пунктів Херсонщини. Але, очевидно, не передбачав залучення до цієї справи фахівців з реставрації чи хоча б архітекторів.
Бобровий Кут серед інших населених пунктів на річці Інгулець, де проходила лінія фронту восени 2022 р., постраждав не так сильно: пошкоджено (не зруйновано) лише шість будівель. Залишилися неушкодженими деякі архітектурні пам’ятки, як от будівля старої єврейської школи, адже Бобровий Кут – колишня єврейська колонія. За останні 30 років тут зникло кілька об’єктів, які існували за часів колонії, а от школі пощастило. Однак після деокупації її вирішили спотворити, назвавши це, як у нас повелося, «реконструкцією».
«До капітального спотворення намічено ще 5 об’єктів, не таких цінних, але однозначно кращих на вид зараз, ніж буде за цим дивним проєктом», - коментує Сергій. – «Якщо таким чином буде проведено відновлення інших пунктів, від спадщини Херсонщини не залишиться й сліду. Найприкріше, що дзвонили жителі Бобрового Кута, які залишилися без хат. Чомусь до списку пошкоджених об'єктів не включили. Це просто злочин витрачати мільйони на благоустрій та переробку фасадів історичних будівель замість першочергового забезпечення даху над головою самим мешканцям села».
Принципова позиція Дяченка збудила спільноту і призупинила «відбудову» до розробки нового проєкту. Ініціювала постановку на облік щойно виявленої пам’ятки архітектури місцевого значення Херсонської області «Комплекс староєврейської школи» (школи та будинку для вчителя поруч, зведених одночасно) Наталія Чернишова, а начальник Херсонської обласної військової адміністрації Олександр Прокудін підписав відповідне розпорядження.
«Мова ж йде не про формальний статус, а про елементарну професійність архітектора, який бачить, що є об’єктом спадщини, а що – ні. Окрім того 90% забудови історичних містечок – це цінна історична забудова, яка має бути так само збережена, як і реєстрові пам'ятки. У цьому сенс збереження культурної ідентичності цих містечок. Бобровий Кут – дуже цікавий, тут багато старих огорож, воріт, тут також є напівзруйнований єврейський цвинтар15 років назад завалилася будівля синагоги, але навіть її можна відбудувати. Будь-який фахівець, якого б запросили до роботи, за півдня розібрався б у тому, що і як потрібно робити, де дахи замінити, де стабілізацію зробити, як відновити ту ж школу, й де можна звести надсучасний об'єкт. Знову ж таки, йдеться не про сліпу консервацію старого фонду, а про елементарний смак і професійність. Але довгий час культивувався якраз поганий смак і непрофесійність. Витрачати гроші на зовнішніх експертів – це незрозуміла стаття витрат для чиновника, адже у нас тепер всі мають диплом фахівців й буква закону дотримується», резюмує Дяченко.
Сергій впевнений – якщо для держави важлива її спадщина, має бути відповідна реакція на ефективність управління об’єктами спадщини та музеями, має цінуватися (перш за все матеріально) праця фахівців (експертів, реставраторів, пам’яткоохоронців, музейників), які зараз жебракують, й має бути достатньою їх кількість, і в музеях, і в регіональних відділеннях, де тисячами надскладних об'єктів займаються по одній-дві людини. Хто буде складати всі ті розгорнуті паспорти на об’єкти спадщини, які зараз вимагає закон? Чому цей закон не прописав збільшення шатних одиниць експертів для цієї роботи?
Мають бути створені юридичні умови, щоб український бізнес був би зацікавленим у збереженні спадщини, насамперед матеріально стимульованим, й не був зацікавленим у її знищені (це різні пункти). А зараз маємо настільки «добре відпрацьований» механізм, що ніхто, від районів та областей до Міністерства не зацікавлений взагалі в існуванні тієї спадщини – вона всім заважає, сприймається лише як кістка у горлі.
Зрештою, має бути якась притомна державна структура, яка буде опікуватися саме спадщиною з певним достатнім й відповідним до масштабів діяльності штатом, а не дві-три особи в «Міністерстві всього й трішки культури», ще й без міністра.