Нова Каховка поставала як поселення будівельників під час зведення Каховської ГЕС і Північно-Кримського каналу. Велике будівництво почалось у 1951-му та завершилось у 1958-му, місто звели скоріше. Нова Каховка з’явилася дивом — як експеримент, як виняток у тоталітарній практиці містобудування. Архітектори десятиріччями мріяли будувати міста для людей, ідеальні міста-сади. Проте йшлося завжди про будівництво основної промислової споруди рабською працею засуджених і військовополонених, про нескінченні бараки, відсутність інфраструктури і квартирне питання як вирішальний елемент контролю.
У Новій Каховці керівництво Дніпробуду вибороло рішення будувати інакше. Гарне, комфортне місто для будівничих мало постати в першу чергу. Використовували вільну працю, прогресивні потокові методи будівництва житла за фінськими та канадськими технологіям. Увага до всіх об’єктів з боку української Академії архітектури була надзвичайна. Житлові квартали міста на 15 тисяч осіб постали в пісках Олешківської пустелі за два роки. Літній театр, палац культури, школи, садочки, інститут, асфальтовані вулиці, розкішний парк, клумби з півтораметровими каннами, альтанки для гри в шахи та фонтани. Керівники будівництва отримували догани за доганами, виклики “на килим” у найвищі кабінети, проте тримались ідеї і втілювали мрію в реальність.
Василь Стус писав: “ Якби довженків було десять-двадцять, може, тоді змінилось би щось у цьому болоті”. У Новій Каховці Довженків було двоє, і саме вони перевернули історію міста і зробили його унікальним.
Кінорежисер Олександр Довженко працював на будівництві Каховської ГЕС із перших днів. Він прибув сюди кораблем від Запоріжжя разом з усією командою інженерів та архітекторів і жив по декілька місяців щороку. Мета — зняти реванш “Землі”, що лежала забороненою на полицях; зняти нарешті українську поему, “Поему про море”. Проте процес творення міста захопив його настільки, що Довженко реалізував тут у повній мірі свою давню пристрасть до архітектури. Як людина з масштабною художньою уявою і сценографічним мисленням, він мав власне бачення монументальних завдань архітектури. Він зізнавався у щоденнику: «Може, не плівкою б мені займатись, а камінням. Каміння тесати, пересувати квартали, засипати прірви, насаджувати сади. Цього жадав я завжди. Міцного, вагомого в житті».
Довженко діяв — полум’яно, наполегливо, рішуче; так, як умів лише він. Підбурив архітекторів змінити дах палацу культури, коли на будівлі вже поставили крокви, аби був розкішний майданчик-кафе з видом на Дніпро і греблю, щоб з нього милуватися заходом сонця. Він умовив обрати зелено-синій, як майбутнє море, колір для поливаної черепиці палацу. Розробив голлівудську за масштабами задуму панораму монументального оздоблення Каховської ГЕС і майбутнього водосховища. Скіфські баби, статуї гетьманів і, звісно, радянських керманичів, гранітні плити з вибитими золотом іменами — вся історія цих земель, що скоро підуть під воду, мала постати перед мандрівником, що пливе вверх за течією.
“Золоті ворота Дніпра” — так назвав Олександр Довженко Каховську ГЕС. Він швидко знайшов спільну мову з головним архітектором Дніпробуду, академіком французької, іспанської, американської академій архітектури Георгієм Орловим. Для ансамблю ГЕС обрали виважений класичний стиль, навіяний фортецею та собором Херсона. Довженко запропонував відтворити монументальні козацькі чайки з хоругвами на арці шлюзу та скульптуру тачанки при в'їзді на ГЕС. Чайкам і баштам не судилося бути втіленими: постанова 1955 року про боротьбу з надмірностями в будівництві скасувала ці рішення. А кінну групу пізніше реалізували в каховських степах як відому “Легендарну тачанку”.
Художник-монументаліст Григорій Довженко, учень школи Михайла Бойчука, опинився в Новій Каховці як науковий співробітник академії архітектури в складі бригади художників, що оформлювали визначні споруди. Він працював пліч-о-пліч з іще одним бойчукістом — Олександром Мизіним. Першим об’єктом був літній театр архітектора Георгія Зеньковича, легка ажурна споруда з місцевого вапняку-черепашнику. На порталах сцени в авторській техніці різьблення по сирому тиньку Довженко власноруч виконав 6-метрові орнаментальні панно на тему розквіту і відродження. На цьому об’єкті художник працював у всіх можливих техніках монументального оздоблення: різьблення, вітраж, розпис, мозаїка, текстиль; навіть завісу сцени він оздобив українським орнаментом.
Наступним об’єктом став палац культури, який отримав винятково яскраве національне оформлення: червоно-чорна мозаїчна підлога нагадує традиційний килим, в інтер’єрах — розписи народної художниці Параски Власенко. Найбільше орнаментально-мозаїчне панно “Жар-птиця” на оглядовому майданчику Григорій Довженко підписав і поставив дату: 1953. Рік смерті Сталіна. Рік розквіту надій на ренесанс української культури.
Олександр і Григорій Довженки не родичі. Проте спорідненість між ними безумовно існувала. Їх об’єднував дух національного відродження; той потужний заміс 1920-х, коли вони обидва починали свій творчий шлях на Одеській кіностудії; вир ідей, що вивів українське мистецтво того часу на найвищий шабель. Обидва належали до плеяди “розстріляних” — але тих, хто вижив.
Після страти Михайла Бойчука та його найближчих сподвижників Григорія Довженка усунули від роботи в Київському художньому інституті. Тяжко переживаючи репресії, він поринув у світ орнаменту, докорінно вивчав його, лише так почувався вільним. У Новій Каховці він повністю віддався роботі. Кам’яні вишиванки, цей дивовижний калейдоскоп орнаментів, прикрашають кожен житловий і громадський будинок міста.
Ініціатором цього монументального оздоблення також виступив Олександр Довженко. Квартали житлових будинків без озеленення та опорядження справили на нього враження одноманітності, буденності. Не таке місто він вимріяв. Довженко гостро відчував катастрофу затоплення Великого Лугу: “Велике море — велике горе”. Його щоденники, доповідні записки, урбаністичні есеї заповнені думками про безповоротні втрати цієї колиски української культури. Козацькі церкви та січі, татарські й турецькі фортеці, мальовничі села й заповідні плавні — усе затопить нове море. Тож якщо натомість має постати місто, то воно має бути настільки прекрасним, настільки українським, щоб хоч якоюсь мірою компенсувати ці втрати.
Григорій Довженко з бригадами молодих майстрів, яким він спершу читає лекції з історії мистецтва й архітектури, а лише по тому допускає до роботи на фасадах, виконують близько двох тисяч квадратних метрів кам’яних вишиванок. Їхні орнаменти не повторюються: різне навіть оздоблення двох дверей на одному фасаді. До уваги береться все — призначення будівлі, розташування в ансамблі. Рослинні й геометричні, барокові та ренесансні, традиційні українські та дивовижні східні орнаменти в органічному поєднанні із сучасними елементами перетворюють місто на свято. Вони дають спокій, ліричність, урочистість та осяяність людини мистецтвом щодня. Ця осяяність, яка була філософією бойчукістів; її ж прагнув Олександр Довженко для нових міст і містечок, що мали постати на берегах водосховищ і каналів.
Творці Нової Каховки розглядали її як експеримент, як початок цілого руху монументально-декоративного оздоблення. Та цього не сталося. Постанова про боротьбу з надмірностями поклала край цим планам, а роботу Григорія Довженка засудили як розтрату ресурсів і часу. Кам’яні вишиванки поступово щезали під шарами набіленого, зникали з фасадів будинків і з очей містян.
Нове життя монументальному образу міста дала робота активістів. Рятуючи історичний центр від знищення під нову забудову, Новокаховське товариство охорони культурної спадщини під керівництвом архітекторки Тетяни Євсеєвої з 2012 року працювало над вивченням, популяризацією, захистом і відновленням цього унікального спадку. До повномасштабного вторгнення волонтери відновили орнаментальні панно на 9 будівлях Нової Каховки.
28 лютого 2022 року місто мало святкувати своє 70-річчя. Та 24 лютого, в перші ж години війни, Нову Каховку повністю окупували війська РФ. Місто покинули 90 відсотків його мешканців. За обстрілами, терором, руйнуванням пішло затоплення.
Кам’яні вишиванки Нової Каховки стали одним із символів української спадщини: відродженої, окупованої, зруйнованої. Мандрівна виставка “Окупована спадщина: кам’яні вишиванки Нової Каховки”, створена спільно з Бюро спадщини Львова, була представлена в 10 містах України та Європи. Тетяна Євсеєва проводить екскурсії “містом без міста”; до процесу створення кам’яних вишиванок можна долучитися під час воркшопів, що проводять фахівці товариства. “Я з Донецька. Мій будинок повністю зруйнований, — говорить 70-річна пані після воркшопу у Польщі, — але я повернусь. Я його відбудую. І я зроблю на ньому кам’яну вишиванку”.
