«Коли тиша, мені незатишно стає»
Ми прямуємо до води. Там гуртуються жінки і чоловіки. Один, роздягнений до трусів, стрибає зрештою у воду і пливе. Невдовзі його з пакетом у руках привозять рятувальники.
«Візьміть мене зі собою, на будинок глянути, сфотографувати!» – просить їх жінка і швидко застрибує в човен.
Ще кілька літніх людей вдивляються в залиті водою вулиці.
«Морили нас голодом в окупації, обстрілювали, а тепер затопили», – зітхає поруч чоловік. Його звати Володимир. Напередодні підриву новокаховської дамби він таки вирішив виїхати з Херсона. Через потоп довелося відкласти на кілька днів. Проте життя в місті він поки що не бачить.
Ми помічаємо біля нас покинутий надувний човен з веслами.
«Покатаєтесь – поставте на місце», – каже нам чоловік, який визирнув з воріт.
Ми виходимо на воду. Пливемо вулицями серед дахів, тримаємось курсу, де, ймовірно, під нами проходить асфальтована дорога: якщо невдало звернути, можна наскочити на антену або гараж надувним дном. Коли пропливають моторні човни, хапаємось за гілки дерев. Трапляються фруктові: стиглі вишні і шовковиця падають у руки.
Встигаємо зробити кілька кадрів. Із будинків на нашому шляху людей евакуювали ще в перший день. На надувному човні ми не наважуємося відпливати далеко.
Веслуємо посеред перехрестя, коли над головою чуємо свист. Вибух трохи збоку. Ще свист – вибух на Корабельній площі і чорно-сірий стовп диму. Ще свист – вибух. Повертатися на землю далеко і небезпечно. Шукаємо, де сховатися. Веслуємо від перехрестя на відкритій місцевості за будинок. Біля стіни будинку хапаємося за дроти, щоб нас не віднесло течією. Тримаємось за дріт по черзі.
У воду довкола даху сусіднього будинку падають уламки. “Гради”, мабуть.
Свист, вибух. Із даху будинку за 30 метрів від нас підіймається стовп диму і курява. Нікуди бігти, а точніше плисти. Через відкриті перехрестя немає сенсу. На надувному човні – тим більше. Тримаємося за дроти. Чекаємо.
Іноді здається, що вже тихо. Аж вибух. Наступне влучання – десь у центр (пізніше ми побачимо відео, де від цього прильоту вигоріли кілька рядів квартир багатоповерхівки).
На воду виходять моторні човни. Через якийсь час наважуємося веслувати до берега. Згадуємо таблички по дорозі, знаходимо наш поворот. Ми на місці. Довгі сходи вгору, ховаємось в автівці за будинком, колеги пишуть і монтують.
«У вашу машину уламок влучив, десь у капот, – до нашої автівки підходить місцевий чоловік. – Я сам бачив, як це трапилось».
Оглядаємо автівку, знаходимо свіжий вгин і злущену фарбу довкола. Пощастило.
«Я вже рік під обстрілами. Бувають моменти, коли я на них чекаю, нерви аж лоскочуть, коли тиша. Мені незатишно стає! Ми вже звикли», – каже інший 48-річний херсонець Володимир. Він щойно допомагав вивезти дідуся із затопленого острова. У момент обстрілу був на воді, десь поблизу з нашим човном.
«Був приліт, ми були за 100 метрів або ближче. Нас накрило, була хвиля, і в човен води набрали. Ось, бачите мої шорти мокрі. Але дідуся врятували», – згадує чоловік.
На Корабельній площі – це місце, де висаджували евакуйованих, – постраждали троє людей (загалом поранених за день дев'ятеро).
Більшість журналістів «з точки зору безпекової ситуації» примусово вивезли з міста.
«Професіонали, вони розуміють, що інформацію треба викладати завтра, а не через пів години після того, як там пів міста збіглося, – каже херсонець Віктор Братан. Він згадує про роботу колег із "New York Times" восени: “Я їм усе показав, вони відзняли, поговорили з людьми і опублікували матеріал наступного дня. Ніхто не постраждав».
Тож і фото, і відео з головними особами про евакуацію цивільних можна було опублікувати пізніше, вважає херсонець. Президент поїхав, а люди на площі лишилися.
«Росіяни теж пабліки дивляться. Через годину інформація вже була в мережі. Тож навіть якщо він поїхав, лишилася техніка, яка рятує людей, там купа човнів, безліч рятувальників, купа швидких. На одному п'ятачку зібралася маса людей. Будь-який тупий командир скаже: чого сидите, стріляйте», – пояснює Віктор.
«Потонуло ціле життя»
На суходіл повертаються човни. Більшість – із котами й собаками. Найважче забрати агресивних тварин. Налякані, вони тікають або гарчать на своїх рятівників. Тоді волонтери-ветеринари дають тваринам заспокійливе. Оцю вівчарку змогли впіймати лише за третім запливом.
Трапляються свійські тварини, як-от індокачки.
«Де мій кіт! Несіть мого кота! Це не мій, мій попелястий! Це мій! А де мій чоловік? Він босий!» – гукає Ніна, щойно евакуйована з дачі біля Кардашівки (окуповане росіянами поселення, ближче до лівого берега).
Ніна має кілька клунків з речами та документи. Вона з чоловіком і сусідкою мешкала у квартирі в Херсоні. Побоювались активних боїв і сховалися на дачі в плавнях. Коли Херсон звільнили, вони залишилися там у заручниках. Поруч із домом сусідки росіяни поставили міномет. Дачі, які лишилися без власників, росіяни пограбували. Обидві жінки плачуть, коли згадують своє життя там. Особливо останні дні після підриву дамби.
«Вода підіймалася щогодини на пів метра», – згадує Ніна. Вона з чоловіком і сусідкою забрались якнайвище в їхньому триповерховому будинку.
До берега підходить ще один човен. Волонтер Сергій виносить іще одного пса. А ось дідуся, за яким вирушила рятувальна команда, вмовити виїхати не вдалося.
«Ми їхали забрати чоловіка, нас його донька попросила, – каже Сергій. Знайшли локацію, але чоловік навідріз відмовився, уперся й усе. Вже і з донькою поговорив, але марно. У нього квартира на 9-му поверсі. Сам будинок на невеличкому острівці».
Тим часом з обіду 8 червня вода поступово починає спадати. Через що мешканці багатоповерхівок на затопленому острові відмовляються виїжджати.
Ми заходимо сфотографувати дитячий майданчик у воді, але на нас зриваються і гавкають пси.
«Вони дворові, вони нікуди звідси не підуть», – гукає до нас жінка з третього поверху.
«І ви теж?» – питаю її.
«І я теж нікуди не піду», – ствердно хитає головою вона.
Її звуть Любов Петрівна, їй під 90, і в минулому вона акторка театру. Вона не виглядає на свої роки і дуже оптимістично налаштована. Вона пам'ятає Другу світову війну, як після підриву ДніпроГЕС затопило Олешки, де вона перебувала разом з батьками.
«Перший рік ішла війна, тоді фашисти напали. Ми й окопи копали, допомагали батькам. Ліс Олешківський так само був залитий водою. Олешківська пустеля тоді воду забрала. Так ми й лишилися живі», – розказує жінка.
“Незважаючи на вік, я і зараз можу Дніпро переплисти, – Любов Петрівна показує руками, що вона готова плисти. – Якщо мене не зупинять і не скажуть: куди ви, бабусю, пливете. Мені нічого не страшно».
«Зранку по коліно була вода, а зараз впало, сантіметрів на 30, – розповідає пенсіонер Олекса Онопрієнко. – Мій дім затопило, то йду до тещі. Але там бомблять. Я-то можу дома спать, але там газу нема, світла нема, невєрно, случілося щось, аварія… А в тещі світло є, там телебачення робе, «1+1»!»
Олекса сподівається вже скоро повністю повернутись додому. А от щодо будинків на острові чоловік менш оптимістичний – деякі вже обвалилися.
Коли вода зійде, багато будинків зруйнуються, каже херсонець Віктор Братан.
«Ті будинки внизу, на острові, вони побудовані з бутового каменю і глини, тобто там не розчин (бетонна суміш). І ось уся ця глина зараз попливе. Усі ці будинки просто розкиснуть. Там залишаться лише якісь камені і шматочки (глини) між ними. І все це треба буде відбудувати. А люди повернуться, на свою землю повернуться. Але це років на п'ять мінімум», – продовжує Віктор.
На його пам'яті це вже другий потоп.
«У нас були підтоплення через весняні зливи. Я в армії служив (1984–1985 роки), то саме тоді підтопило Степанівку (село на в'їзді в Херсон). Там глиняні будинки. Тож їх відновлювали за рік-два».
Відновити життя після повного затоплення буде значно важче, вважає чоловік.
«Настрій такий, що нас усіх обікрали. Тобто все майно, яке затоплене, воно не підлягає використанню у майбутньому. Пральні машинки, мікрохвильовки, будь-які електроприлади – все потонуло. Його просто немає. Поки що люди не усвідомлюють цього, навіть ті, хто виїхав. У них тут лишалося якесь майно у квартирах, а тепер його немає. Жоден електроприлад уже не запрацює. До того ж усі стінки, матраци, ліжка – все накрилось. Окрім того, що це екологічна катастрофа, от уявіть, у людей просто нічого немає. Це все бомжі… з перших поверхів…»
Поки ми говоримо, чоловік оглядає вулиці і фотографує балкон. Це квартира його знайомих пенсіонерів, які виїхали з Херсона.
«Це не просто майно затонуло, це затонуло ціле життя, – каже Віктор. – Хтось будував дім, дачу. А тепер лишилися тільки стіни й прописка».
Нічний порятунок
«Там пес на даху!» – волонтери роздивляються фото з собакою і перевіряють координати. Сам край затопленого острова. Уже сутеніє, але ми маємо встигнути туди. Вони закидають у два човни кілька паків питної води і металеву клітку. Дівчина-ветеринарка бере заспокійливе для пса.
Два човни виходять на воду, пропливають вулицями між будинками, під мостом і далі рухаються річищем Дніпра. Коли ми виходимо на велику воду, мотор нашого човна час від часу глохне. Керує човном Денис, він по суті капітан, допомагають йому ще двоє молодих чоловіків. Один сидить на носі човна і показує руками напрям. Іншому кілька разів довелося стрибати у воду: розплутувати гілки й дроти на моторі, штовхати човна.
Знову чути вибухи. Над правим берегом здіймаються чорні хмари диму, які швидко розповзаються над усією береговою лінією.
Карантинний острів, або мікрорайон Корабел, найбільше постраждав від війни. Саме сюди найчастіше влучала російська артилерія. Саме тому багатьом його мешканцям довелося покинути домівки.
Після підриву Каховської ГЕС майже весь острів пішов під воду. Лишився лише маленький клаптик суходолу з багатоповерхівкою та автівками. Тут люди можуть навіть походити по землі. Метрів тридцять.
З цього клаптика вже забрали всіх тварин, а от люди лишилися. Ми пливемо далі до будинку, в який треба доставити воду. Один помічник капітана стрибає у воду і заносить пляшки з питною водою в під'їзд. В ньому живе дев'ять мешканців, розказує Віка, яка щойно спустилася з верхніх поверхів. Питаємо, що їм потрібно. Їжа, вода, хліб і павербанк для телефона.
Ми відпливаємо. Далі прямує тільки наш човен. Потрібно обігнути майже весь острів. Пливемо по гугл-картах, там, де, ймовірно, були дороги.
«Голови!» – час від часу кричить помічник капітана, коли ми пропливаємо під дротами. Пригинаємось. Іноді ховаємо обличчя від гілок. Раз чіпляємось собачою кліткою за дроти, човен хитає, але ми швидко перехиляємось в інший бік. Час від часу мотор глохне.
Майже на місці. Раптом потрапляємо в сильну течію. Намагаємося повернути за маршрутом, але не виходить. Пробуємо звернути в інший поворот – знову не вдається. Мотор глохне ще раз, і нас трохи несе.
Уже майже сутінки. Вирішуємо повертатись. Дорогою бачимо човен, який прибився до стіни будинку. Прив'язуємо до нашого човна. Пливемо. Тепер плисти і тримати баланс ще важче. Я помічаю, що весь цей час сиджу в бронежилеті і гумових чоботах-забродах, які вдягнула для роботи на березі. Якщо опинюсь у воді, то бронік потягне мене на дно. Як і чоботи, які я пристебнула до пояса. Скидаю. Жартуємо.
Повертаємось у русло Дніпра і шукаємо ближчий маршрут. Замість дороги напливаємо дном на дах. Мотор заплутується у дротах. Із води стирчать антени, тож пірнати тут не варто. У цей час дзвонять інші рятувальники і пропонують допомогу. А ми саме згадуємо про інструменти, які встигли перекласти на острові з іншого човна.
Пливемо. Берег. Нарешті.
