Вода
Здається, десь о 6-й ранку мені подзвонили сусіди: “Таню, ти чула, що йде вода з Каховської ГЕС?” Ну як спросонку на це відреагуєш? Одразу думка: “Вони що, взагалі хворі? Вони ж себе підтоплять”. А потім почала гортати новини, прочитала, що за 5 годин вода буде у нас.
Ми живемо у другій лінії будинків від річки Кошової. Сиділи вдома і чекали того пікового підйому, який мав би бути об 11-й. Так принаймні писали. Заспокоювало те, що між нами і річкою є насип для залізниці заввишки зо два метри. Я була впевнена, що він захистить, а якщо щось і проллється, то некритично. Ну взагалі не вірилось і не уявлялось, як воно буде насправді.
Єдине, що сусіди порадили: “Збери сумку хоч на день-два про всяк випадок”. Ми зібрали. Шорти туди кинула дитині, змінне взуття, ліки, засоби гігієни, кілька рушників, покривало. Окремо сумка з документами була. Ця тривожна валіза у мене стояла ще з початку повномасштабної війни. Коли Херсон звільнили, то я вирішила, що вона більше не потрібна, тому розклала речі по поличках. І от знов довелося збирати. Але все одно не було такої думки, що вийдеш з дому і все. До всього ми і не знали конкретно, куди підемо: можливо, на гору (є в нас така, і туди вода точно не дісталась би), а там хтось із сусідів на ночівлю та й пустив би. А потім же відразу додому. Так міркувала.
Дочекавшись 11-ї і не побачивши якоїсь загрози, ми ще й поїхали з сином у центр Херсона, до волонтерів з організації “Жива” за сандалями для мого Тохи. Це все, що треба знати про мій рівень паніки (сміється). А коли приїхали додому, вода вже якраз почала підступати. І тут така картина: вся вулиця Чайковського вийшла по провулках і дивиться, як тече вода.
О першій годині дня вона вже дісталася до нашого подвір’я. Насип усе ще був сухий, але вода знайшла інший шлях. Ми зі старшим сином намагалися набирати мішки землі, щоб затримати воду, барикадували двері землею і клейонкою, аби в хату не пішло. Я і тоді ще думала: “Ну, підніметься на метр. Як до вікон не дістанеться – то й у хаті води не буде”.
Але вже зовсім скоро ми зрозуміли, що немає сенсу в цих барикадах, бо вода швидко прибувала. Заходимо в хату — а там теж вода. Мабуть, звідкілясь просочувалась поступово, а ми, поки були надворі, того не помітили. За годину в будинку стало вже по коліна, а потім вода почала переливатися через вікна. І я подумала, що якщо ще трохи посиджу, то молодшу дитину звідси не витягну. Знайомий сконтактував мене з волонтерами організації “Небайдужа людина” – вони відгукнулися, погодилися не тільки вивезти, але й навіть знайшли, де нам поселитися в Одесі.
Ми взяли зі собою основне: павербанки, ліхтарики, телефони, зарядки, ноутбук. Для молодшого – олівці і розмальовки. А ще для Тохи обов’язково свисток і бейджик. Він дитина з інвалідністю, не говорить. На бейджику вся інформація: ім’я, ліки, діагноз. Бейджик зі свистком у нас, як і тривожна валізка — з початку великої війни.
Хотілося все забрати. Дитячі грамоти, портрети, іграшки дитини, улюблену лампу сина з дідом морозом, що грає. Усе. Але куди?
З речами ми втрьох вийшли з хати і пішли на ще суху вулицю Чайковського. Коли нас звідти за дві години забирали, то пів вулиці вже залило. Так вийшло, що нас не змогли вивезти всіх разом, бо в машинах не вистачило місця. Я поїхала з молодшим, а старшого привезли наступного дня. На ніч його прихистили сусіди на горі. І він ще один раз потрапив у наш будинок. Там холодильник по коридору плавав, а в морозилці м’ясо. То я Вані кажу: “Забери сусідам. Не вони з’їдять, то хоч тварин нагодують”.
Як виявилося, тоді води в хаті було вже по стелю.
Будинок
Цей будинок будував ще мій прадід. Він саманний. Там уже стільки поколінь виросло. Плюс ми з дітьми почали робити ремонти, заливали підлоги по новій, бо будинок старий. Ставили вікна, нові двері. Старались. І все там під водою. А город... Коли мені сусідка подзвонила і сказала, що йде вода, я схопила миску і пішла збирати полуниці, бо ж потопляться. Яка ж вона красива цього року, велика. А там же ще у мене дві ялинки, які я хотіла пересадити в наші олешківські ліси, по всіх сусідах дубки збирала. У мене штук сім сортів цих квітів. А виноград такий був. Я розумію, що все це можна знову посадити. Але ж воно було. І якійсь сволоті воно завадило.
Я зараз дивлюся відео, які роблять сусіди на горі, то наш дах ще видніється. Усе ще видніється. У нашому провулку залишалося мало людей — п’ятеро. Багато виїхало ще під час окупації. А зараз хто куди зміг, туди і вибирався. Поруч з нами жила лежача бабуся, то ще до того, як з’явилася вода, до неї приїхала швидка і забрала в лікарню.
Он щойно із сусідкою розмовляла, вона каже: “Навіть паспорт не взяла, десь там плаває. Зате кімнатні капці взяла”. Ми геть не готові були до цього. Можна було б знайомим, хто живе повище, занести, приміром, техніку на зберігання — комп’ютери, пилосмоки, телевізори. Але ж ні. Ми щось на стіл поставили, щось на шафи, але все одно тепер воно плаває.
У нас є сусідський чат, який ми створили ще під час окупації через vpn, щоб можна було обмінюватися інформацією. Тоді це так виглядало: їде по Чайковського БТР, і з початку вулиці та до кінця його проводжають повідомленнями — “проїхав”, “проїхав”, з останньої хати пишуть “о, розвернувся, поїхав назад”. Або “заглядають у двори, вимикайте світло”. Ми і зараз переписуємось. Тільки тепер трохи інші повідомлення. Ті, хто залишився, заміряють рівень води і кожної години відписуються: “піднялась на 20 см”, “впала на 1 см”. Група має бути в тренді, не сохнути ж їй без інформації (сміється). Усі в очікуванні, що все буде добре, все налагодиться.
Я паніки і зараз не відчуваю. Думаю, це просто в людей поки що шокова реакція. Вона мине – і прийде усвідомлення, що трапилось. І одна річ – ти мозком розумієш, що там, а інша — коли зійде вода і ти на власні очі побачиш усе. Отоді будуть істерики. Тому що в багатьох під воду пішло ціле життя. Приміром, у мене все, що є — це мої діти і будинок.
Люди будували, робили ремонти, закуповували побутову техніку. У кредит, не в кредит, у кого як виходило. Навіть штани, труси – усе це було. А тепер воно потонуло. Я вже не кажу про сімейні альбоми. Усі чекають, коли відкриють район і можна буде туди зайти, заплисти, забрести. І ось тоді буде важко.
А поки що ти ніби розумієш, що трапилася трагедія, але її масштабів до кінця не усвідомлюєш. І скільки я спілкуюся зі своїми, то бачу, що немає усвідомлення саме особистої трагедії. Знаєте, що ми обговорюємо і через що переживаємо? Що в нас немає центральної каналізації. У всіх по дворах вигрібні ями. Уявіть собі цю катастрофу. Кладовища, смітники, вигрібні ями – і воно все попливло. Ось за це переживаємо. Ну і ці суцільні питання: “коли вода від нас відійде?”, “де буде русло?”, “а якщо не відійде, а це нове русло і є, то що?”.
Додому я хочу. Було б куди повертатися. Я реаліст. У мене фактично глиняний будинок, і я навіть не уявляю, що від нього залишилося. Добре, нас спочатку поселили в котеджне містечко, виділили кімнату, 30 днів безкоштовно. Але майже відразу вийшли на зв’язок мої давні знайомі, ще з дитинства. Вони зараз за кордоном, але подивилися фейсбук, почитали новини і не стали чекати, знайшли нам квартиру в Одесі, теж безкоштовно. Я всіх замучила питаннями: “А скільки грошей? А скільки можна буде в ній жити?” А мені: “Та живи, поки живеться”. Ми вже сюди заїхали і потроху освоюємось. Волонтери постійно з нами тримають зв’язок, пропонують допомогу. А мамусі одеські! У мене вже два дні телефон сідає: що потрібно, що привезти? Одна постіль привезла, інша тарілки принесла. Там гроші скинули. І наша дитяча організація “Сонячні діти Херсонщини” не залишає. Виявляється, ти не сам у цьому світі.
Я не збираюсь опускати руки. Діти живі-здорові, є сенс жити далі. Тепер же треба 100 років прожити, щоб усе це відновити. Ну занепаду я духом, що від того зміниться? От коли все закінчиться, то буду бігати лісом, битися головою об сосни і випускати всю пару, істерику – і як нова копійка повернуся додому. Думаю, я там бігатиму не одна (сміється). Нас багато таких буде.
