Мачек Хамела – режисер польського походження, що народився у 1980-х. Він підтримував Україну ще з часів Революції гідності: тоді Хамела почав знімати документальний фільм, який так і залишився недоробленим, оскільки його протагоніст на сході України потрапив у полон і зник. Через вісім років, на початку повномасштабного вторгнення, Мачек вирушив до України як волонтер. З цього народився його перший повнометражний фільм, який, як це часто трапляється з документальними стрічками, не був запланований.
“Звідки куди” – це своєрідне роудмуві; за структурою жанру, герої перебувають у тривалій подорожі та переживають складні випробування. Однак ці випробування – не романтизований фікшн, а сувора реальність війни, де пасажири залишають свої рідні домівки під російськими обстрілами. У назві фільму ховаються два базових, але складних питання “Звідки?” і “Куди?” Це ті питання, на які пасажири будь-якого евакуаційного авто не раз відповідають військовим на численних блокпостах упродовж шляху.
Режисер дає можливість близько роздивитися кілометрові затори на кордоні з Польщею, фотографії яких на тривалий час заполонили головні сторінки медій. Завдяки цьому глядач не оцінює масштабів трагедії відсторонено, а впритул наближається до особистих історій, що відбуваються на задньому сидінні мінівена — однієї з тисяч інших автівок, які їдуть спільним маршрутом. “Звідки куди” – це колективний портрет кількох поколінь українців, яких обʼєднала необхідність знайти притулок, долаючи страх невідомості та сум за тим, чого вже не змінити.
Камера, що незмінно знімає пасажирів з переднього сидіння, поважає дистанцію, потрібну людині в стресових умовах. Водночас оператор уважний до моментів тиші в автівці, що супроводжуються порожнім поглядом у скло. Фільм дозволяє глядачеві майже телепортуватися всередину історії та послухати розмови людей, подумати про їхнє майбутнє або просто помовчати разом з ними.
Режисер Мачек Хамела: “Я вирішив, що краще привезти свою червону доріжку”
Цьогоріч фестиваль прямо заборонив політичні протести — втім ви не дотрималися цього правила. Розкажіть про вашу акцію на премʼєрі фільму.
Я не уявляв собі, що приїду в Канни і пройдуся по червоній доріжці, як усі. Я вирішив, що краще привезти свою червону доріжку, яку мені запропонувала Тетяна з маленького села Лукашівка в Чернігівській області. Її будинок майже повністю зруйнували, але вона вижила і досі там живе. Вона дала нам цей спалений килим, бо хотіла показати його світу. І це єдиний килим, на якому я стояв на своїй премʼєрі в Каннах.
Фільм виглядав дещо сюрреалістично на тлі суцільного гламуру і майже повного ігнорування війни. Як це — показувати його в Каннах зараз?
Війна в Україні змінила моє сприйняття, змусила по-іншому дивитися на речі та не відволікатися на неважливе. У Каннах я намагаюся зробити те саме, і я теж відчуваю, що мої покази тут відчуваються сюрреалістично. Але все одно ми маємо використовувати цю платформу максимально, щоб просунути фільм і нагадати аудиторії, що взагалі-то війна ще триває, бомби падають, люди страждають і потребують евакуації. Я сподіваюся, це дасть змогу зрозуміти, як це — тікати з європейської країни в іншу європейську країну.
Що спонукало вас поїхати волонтером в Україну?
У мене не було особистих причин, бо для цього є історичні. Думаю, якби це лихо сталось у якійсь іншій країні, що межує з Польщею, моя реакція не була б такою ж. Україна і Польща мають дуже важке спільне минуле. Ми ділили разом залізну завісу і чудово уявляємо градус загрози з боку Росії. Це, на мою думку, і лежить в основі такої потужної допомоги від Польщі.
Коли люди поруч мають полишати свої будинки, мені складно далі спокійно продовжувати своє життя. Не слід забувати, що я і моя родина могли бути на місці цих людей. Важливо усвідомлювати, що ця війна стосується всіх, а Україна знаходиться у невдалій географічній точці і змушена взяти на себе тягар.
Ви неодноразово наголошували, що їхали насамперед волонтерити, а не знімати кіно. Однак усе ж таки кіно народилось. Як це сталося?
Приблизно наприкінці березня 2022-го я подзвонив другові і попросив його допомогти мені з нічними поїздками. Тоді я саме їхав з Чернігова на Харків, і тоді дорога на Польщу вже могла зайняти три дні. Друг приїхав, захопивши зі собою камеру. Ми не були впевнені, що взагалі можливе існування такого фільму, що присутність камери не зруйнує інтимні та етичні кордони наших пасажирів. А найголовніше – чи не завадять зйомки евакуаційній місії.
Як ви шукали компроміс між режисурою та волонтерством?
Я витратив значну кількість часу, вигадуючи, яким буде фактичний процес знімання. Найважливіше було визначити межі та кордони, тому ми встановили декілька правил: зйомки мають бути повністю підпорядковані зусиллям евакуації; вони завжди мають відбуватися паралельно і бути на другому місці. Саме тому фільм побудований на прощаннях, прибуттях і самому шляху всередині машини. Ми ніколи не гальмували процес евакуації лише тому, що треба щось красиво підзняти.
А як люди погоджувались на зйомку в таких стресових умовах?
Це було якраз другим правилом: заздалегідь повідомити людям, що буде працювати камера, і дозволити їм вирішити, чи погоджуються вони. Ми просили їх підписати документ-дозвіл на зйомку, але тільки по прибутті. Так люди не відчували себе в небезпечній ситуації, де евакуація була б наче нагородою за зйомку в документальному фільмі.
Ви знаєте, скільки кілометрів ви проїхали?
Я настільки часто ставлю собі це питання, що вже шкодую, що не встановив лічильник. На жаль, не можу навіть приблизно на це відповісти, бо я їздив на чотирьох автівках. Проте ми рахували людей, що я вивіз. Принаймні 400 людей я евакуював самостійно і ще паралельно організував евакуацію по телефону.
Що було найскладніше для вас як для волонтера, а не режисера?
Найскладніше — це вмовляти людей виїхати, особливо літніх. Моя невтішна задача була вмовити людей переїхати в безпеку. Тобто змусити їх кинути все, пояснити, що завтра це не скінчиться.
Оператор Юрій Дунай: “Документальна камера з її близькою дистанцією до героїв не дозволяє позбутися емпатії”
Скільки тривали зйомки?
Я почав працювати над фільмом у кінці квітня і був задіяний до кінця проєкту, тобто до серпня. За цей час у нас було близько 60 знімальних днів, і деякі дні, звісно, були очікувальними. Чекали людей, чекали, поки люди вийдуть на звʼязок, чекали, поки зважаться. Бувало так, що зйомка не відбувалась, тому що ми просто не могли дістатися до людей. Документальне кіно тим і відрізняється від постановки, що чіткий план роботи просто не може існувати. Нам доводилось адаптуватися під обставини.
Ви насамперед відомі як оператор ігрового кіно. А тут ви знімали документалістику, події повномасштабної війни вашої батьківщини. Що ви відчували?
Відчуття, які я переживав під час зйомок, важко описати лаконічними фразами, бо це був цілий спектр емоцій. Домінантною емоцією був жаль. Мені було дуже шкода людей, які не захотіли виїжджати, і я поіменно памʼятаю всіх. За деякими ми приїжджали по декілька разів, просто вмовляючи їх виїхати.
Узагалі, документальна камера з її близькою дистанцією до героїв не дозволяє позбутися емпатії до людей. Вони не тільки твої співвітчизники, з ними ти проводиш тривалий час разом у авто. Тому, звичайно, ці спогади залишаться зі мною назавжди.
Асоційована продюсерка Ксенія Марченко: “Виїзд – це допомога тим, хто має емоційний ресурс залишитись”
Як ви познайомились з Мачеком і почали роботу над фільмом?
Ми знайомі вже понад шість років. У ніч повномасштабного вторгнення були разом у Варшаві. Надвечір Мачек вирішив купити машину і поїхати. Ми обговорювали, що на наших очах відбувається трагедія, ми маємо допомогти спершу найближчим, а потім усім, кому зможемо. Ми також розуміли, що відбувається точка неповернення, обставини якої не можна забути. Для нас основною справою була евакуація, а вже потім, за місяць — кінодокумент. Він перетворився в кіно на монтажному столі, де ми вибрали, як нам здається, найбільш характерні історії про вплив війни на людей.
Ви, як і всі причетні до фільму, виконували обовʼязки волонтера. З якими складнощами вам довелось зіткнутися під час евакуації?
Людям надзвичайно важко дається рішення про від’їзд. В основному через відсутність можливості поїхати з батьками, великими тваринами або просто через думки, що війна закінчиться швидко. Якщо анонсували приїзд за добу, люди часто зволікали, а от за дві години – були готові поїхати, бо чим більше часу, тим більше вагань. Інколи люди покидали місце раніше, ніж ми могли за ними доїхати, але завжди авто наповнювалось іншими.
У перші дні деокупації Чернігівщини місцеві прислали портрети вбитих містян замість повідомлень про виїзд, просили знайти їхніх родичів. Це був справжній момент розпачу, бо не було розуміння, куди звертатись, і доводилося чесно відповідати, що можемо порадити лише звернутися в поліцію.
В одній зі сцен фільму ми бачимо момент прощання родини: бабуся залишається, а жінка з дітьми сідають в авто. Мачек майже дві години їздив між окупованими і деокупованими селищами, шукаючи цей самий двір, який, як виявилося, був на самісінькому кордоні з Росією. Люди не казали, що вони настільки далеко, бо боялися, що до них не приїдуть.
Ви і ваші колеги неодноразово повертались до теми того, як складно вмовити людей залишити домівки, щоб захистити своє життя. Яке ваше ставлення до виїзду за кордони рідної місцевості або країни загалом?
Виїзд – це допомога тим, хто має емоційний ресурс залишитись. Люди, які не мають сил перебувати в обставинах стресу, виїздом лише звільняють інших від обов’язку опікуватися ними. У нас виїзд часто сприймається як зрада, але це корисно, бо чим менше стурбованих людей навколо, тим більше конструктивних рішень.
Якось не прийнято говорити про проблеми, якими супроводжується виїзд, бо є люди, які залишились у небезпеці. Але не думаю, що варто порівнювати, хто більше страждає; варто думати, як не втратити зв'язок і порозуміння, як посилити одне одного, щоб пережити війну, як бути помічними.
Деякі пасажири нашої евакуації повернулись в Україну, бо за три-чотири місяці їм не вдалося знайти себе. На новому місці, якому ти не належиш, немає ані можливостей, ані контактів, ані сталості.
У Каннах на прем'єрі фільму ми зустрілися з Ларисою, пасажиркою нашого евакуаційного авто. Її дім у Маріуполі розбомбили на третій день після її виїзду, і їй взагалі нема куди повертатись. Тому жінка вчить французьку та збирає себе по шматках. І такі люди, як Лариса, на очах яких горіли заживо сусіди з будинку навпроти, мають право постити фотографії з моря і говорити про їхню нову реальність. Хоча такі пости часто тригерять фейсбучну спільноту. Історія про евакуацію — це не історія покидання і забуття. Це історія про втрату дому і спокою та про неможливість терміново знайти нові.