Що таке памʼять
Памʼять може бути драматургією, яка упорядковує для нас минуле, теперішнє і частково майбутнє. Якщо брати гуманітарні студії, то памʼять як наукову категорію впровадили, щоб відокремити її від історії. Адже історія має претензію бути наукою “обʼєктивною”. Історія пишеться науковцями, вона функціонує як наукове знання. Але водночас вона приховує свою ідеологічну складову. Тоді як памʼять інакше творить наше знання; вона може бути фрагментарною, вибірковою, індивідуальною або колективною. Вона часто також перевіряє на достовірність те, що оповідає нам так звана обʼєктивна історія.
Що таке постпамʼять
З України свого часу вивезли більшість архівів НКВС. У звʼязку з цим оповідання історії народу через індивідуальні досвіди, що були сховані в цих архівах, стало неможливим. Для реконструкції історії звертаються до спогадів очевидців; але якщо їх немає, то виникає такий феномен, який американська дослідниця Маріанна Гірш назвала постпамʼяттю.
Гірш почала вивчати покоління онуків тих осіб, які жили в часи нацизму. Досліджувані не мали безпосереднього доступу до минулих досвідів своїх дідусів і бабусь. Але мали доступ до емоційної памʼяті батьків. Це означає, що дідусь чи бабуся про щось розповідали батькам, а батьки розповідали про це своїм дітям. Так працює постпамʼять.
Це можна також дослідити на прикладі власної родини, наприклад, переглядаючи знімки своїх предків. Навіть якщо ми їх не знаємо особисто, усе одно утворюється міжпоколіннєвий емоційний звʼязок. У Польщі в цьому контексті були створені вистави, які аналізують таку просту ситуацію: я не маю доступу до минулого, але маю доступ до фрагментарної памʼяті своєї родини, і я роблю спроби уявити, що було колись, послуговуючись цією фрагментарною памʼяттю.
Це дуже важливий рід реконструкції для спільнот, які мають колоніальне минуле. Вони не мають до нього доступу, але можуть уявити собі це минуле. І для постпамʼяті не важливо, чи це фікція, чи дійсність. Уявити минуле – це вже багато.
У яких формах може існувати памʼять
Як я вже казала, памʼять може мати форму драматургії, але вона не належить до класичної драматургії, яку ми знаємо з теорії театру. Студії памʼяті показали, в який спосіб жертви Голокосту памʼятали Другу світову війну. Виявилося, що вони памʼятали свої реальні переживання, але розповідали про них, як про сцени з фільмів, зроблених після війни. Ми бачимо, що памʼять є звивистою та неоднорідною.
Памʼять також може брати участь у процесі критичного перевідкривання архіву. Французький філософ Жак Дерріда говорив, що архів є таким місцем, щодо якого хтось вирішив, що саме має бути в ньому, а чого там бути не повинно. Знання західного світу є у своїй основі імперським і будується на цьому понятті архіву.
До архіву входять матеріальні речі (кістки, предмети) і, зокрема, логоцентрична складова: він будується на основі писемних джерел. Але памʼять також включає в себе ті елементи, які не мають матеріального прояву, які залишилися в усній формі, а тому вони не є частиною архіву.
Тож памʼять є таким родом знання, яке може чинити спротив іншому роду знання, що базується на архіві, створеному в рамках колоніальних практик. Такою методикою часто користуються митці Латинської Америки, про яких писала американська дослідниця Діана Тейлор в книзі “The Archive and The Repertuar. Performing Cultural Memory in the Americas” (2003).
Чим є забуття
Забуття можна мислити в психоаналітичних категоріях як ефект травми: ми не памʼятаємо, бо не хочемо памʼятати. Але мені цікаво, яка сила діє, щоб певні деталі були забуті. Я розглядаю забуття з позиції французького філософа Мішеля Фуко: існує машина влади, яку ми іноді можемо ідентифікувати, але можемо і не усвідомлювати. Йдеться про механічну роботу колоніальної матриці влади. Вона має на меті викреслення певних елементів з памʼяті культури тих людей, що були колонізовані, з метою затирання ідентичності.
Це ми сьогодні бачимо на прикладі з дітьми, яких РФ вивозить з України. Часом їм змінюють імена, змінюють дати народження, забороняють говорити українською мовою. Подібні практики застосовували в усіх колонізованих країнах. Ще донедавна так чинили в Канаді стосовно дітей корінних жителів Північної Америки. Забуття – це ефект репресивних дій.
Як театр працює з темою памʼяті
У польському театрі було дві хвилі повернення до тем, повʼязаних з памʼяттю – на початку 1990-х і на початку 2000-х. В основному це стосувалося теми антисемітизму, яку замовчували в часи комунізму. Після періоду трансформації в Польщі точилася дискусія про антисемітські дії часів Другої світової війни, які вчиняли не лише німці, але й поляки. Створені тоді мистецькі твори розповідали радше не про памʼять часів Другої світової війни, а про те, як пізніше люди не хотіли памʼятати ці незручні факти з історії.
Дуже гучною справою стала історія поселення Єдвабне, де польська громада спалила євреїв у стодолі після того, як німці покинули містечко. Можемо тут згадати дві пʼєси Малгожати Сікорської-Міщук – “Валізка” і “Бургомістр”. Також про це писали драматурги Артур Палига (“Жид”), Тадеуш Слободжянек (“Наш клас”). Була, власне, ціла тенденція говорити про антисемітизм.
Нині ж постає багато мистецьких творів про роль жінок в історії – так звана her-story, в опозиції до his-story. Наприклад, ми знаємо, що 1989 році історію Польщі творили “відважні чоловіки”, такі як Лех Валенса або Яцек Куронь. Жінки ж завжди були на другому плані. У цьому контексті можемо назвати дві важливі постановки: моновиставу “Данута” режисерки Кристини Янди та мюзикл “1989” режисерки Катажини Шингери. Обидві вистави розповідають про Дануту Валенсу, дружину Леха Валенси, одного з ключових персонажів подій 1989 року в Польщі.
Данута народилася у звичайній родині робітників, закінчила школу, відразу пішла працювати, була зразковою католичкою. Але коли їй виповнилося 60 років, вона написала книгу спогадів, з якої ми дізнаємося інший погляд на події 1989 року. Лех Валенса часто залишав її саму з вісьмома дітьми, яких треба було ростити, годувати та доглядати; так ми можемо побачити різницю між політикою і приватним життям.
Катажина Шингера у мюзиклі “1989” зробила сцену, в якій Данута Валенса їде отримувати Нобелівську премію миру за свого чоловіка. У ній головна героїня говорить не оригінальну промову, а монолог, який відображає сучасне критичне бачення тих подій. У цьому контексті ми можемо запитати: як українське суспільство буде памʼятати цю війну? Сьогодні мистецтво має підтримувати дух спротиву. Але з часом важливо буде, щоб отримали право голосу ті, хто сьогодні з тих чи інших причин мовчать. Їхня памʼять стане важливою.
Методи роботи театру з памʼяттю
Є багато способів роботи з пам'яттю. Наприклад, уже згадувана Катажина Шингера разом з репортером Мирославом Влеклим працюють так: спочатку збирають інтерв’ю й опитують конкретні середовища людей, що цікавлять митців. А потім із цих матеріалів будують драматургію вистави. Творці також працюють з методом спекуляції про минуле, намагаючись уявити спогади, приховані за старими фотографіями чи предметами.
Ще є теорія reenactment (відтворення, реконструкція), про яку пише американська дослідниця Ребекка Шнайдер. Вона почала вивчати реконструкцію історичних битв і назвала їх “відростком минулого часу в теперішньому”. Це ніби відбиток із запізненням, що дозволяє глядачам спостерігати плин часу між минулим і сьогоденням.
Про театр і перформанс є поширена думка, що вони є мистецтвом, яке відбувається лише раз і його не можна повторити. Але от, наприклад, була виставка Марини Абрамович у нью-йоркському Музеї сучасного мистецтва, яка називалася “В присутності художника”. На виставці Абрамович представляла свої старі перформанси за допомогою акторів. Це дуже цікава практика, в якій відбувається поновлення чогось із минулого. Таке поновлення нам часто показує і те, як ми хочемо бачити це минуле. Тільки важливо кожного разу розглядати конкретну ситуацію окремо від відомих кейсів.
Як минуле впливає на майбутнє
Про вплив минулого на майбутнє також писала Ребекка Шнайдер. Вона використовує теорію Жака Дерріда: у минулому (в архіві) знаходимо зерна сценарію майбутнього. Як це розуміти? У мюзиклі “1989” режисерка втрутилася в архів і поставила в ньому на перше місце роль жінок. Тобто вона змінила архів. Також добрим прикладом можуть бути фільми Квентіна Тарантіно. Він робить фільми про минуле, але показує швидше його альтернативну версію. Наприклад, його робота “Безславні виродки”: ми бачимо, як героїня єврейського походження спромоглася вбити Гітлера і високопоставлених осіб нацистського режиму.
У гуманітаристиці є такий термін, як спекуляція. Він не має негативного сенсу, на відміну від побутового значення цього слова. Він означає, що ми не маємо певності в тому, як було колись, а тому уявляємо, як це могло б бути. Тобто спекулюємо. Хтось нам насадив офіційну версію історії, але ми тепер намагаємося змінити її. Як змінимо цю офіційну версію минулого, то створимо фундамент для нового майбутнього.