“Затоплення” — це художній проєкт-дослідження, кураторами якого стали співзасновниця “Асортиментної кімнати” Альона Каравай і художник Нікіта Кадан. Формально проєкт складається з п’яти графічних робіт-колажів, двох відео та трьох лайтбоксів з текстами. За цією формою стоїть декілька років архівної й дослідницької роботи кураторів і їхньої команди.
Змістовним центром виставки є міська легенда про озеро, яке радянська влада облаштувала в Івано-Франківську за 10 років після завершення Другої світової — нібито на місці частини нового єврейського цвинтаря. А відправною точкою виставки є події Кривавої неділі під час окупації Станіславова (Франківська), коли за один день нацисти, за співучасті локальної поліції, розстріляли на тому самому цвинтарі близько 10 тис. євреїв.
На початку війни у Станіславові мешкали більш ніж 80 тис. людей, приблизно 50% населення складали євреї; у місті функціонували 56 синагог. У 1941 році, після перших масових розстрілів, станіславських євреїв замкнули в гетто, що охоплювало близько третини міста. У 1942 році територія гетто зменшилася вдвічі, а в 1943-му його офіційно закрили, адже живих мешканців у ньому не залишилося.
Злочинні події, що за два роки забрали життя половини жителів міста, зараз практично ніяк не означені в публічному просторі Франківська: нема ані назви вулиці, ані пам’ятника, ані музею, ані меморіальних таблиць. Окрім типової радянської стели на єврейському цвинтарі, присвяченої абстрактним “ста тисячам радянських громадян”.
І цвинтар, і ділянка, де зараз міське озеро (Станіславське море), розташовані поруч, на території колишнього гетто. Цвинтар занедбаний, без обладнаного під’їзду, хоча на похованнях подекуди лежать свіжі квіти. Натомість озеро з причалом для човнів і “острівцем кохання” є популярним місцем відпочинку.
Під час досліджень кураторам не вдалося з’ясувати, звідки з’явилася легенда про те, що озеро намили поверх частини цвинтаря та масових поховань, а замість плит для його дна брали мацеви — єврейські надгробки. Історичні свідчення не підтверджують цієї версії, але вона цілком лягає в канву радянського проєкту “перетворення природи”, де новостворені водосховища-моря ховали десятки українських сіл з їхніми цвинтарями та історією. Не суперечить цій версії і радянська практика стирання незручних для офіційного канону пам’ятних об’єктів — ті самі мацеви досі знаходять під час ремонту бруківки в багатьох західноукраїнських містах, адже їх використовували як будівельний матеріал. Але для художнього проєкту, що виріс з цієї легенди, важлива не її правдивість, а сам факт її існування.
Відсутність видимих знаків пам’яті на тілі міста та витіснення трагічних спогадів з дозволеного наративу провокують прояви минулого через симптоми: наприклад, через метонімічне суміщення озера та цвинтаря. Таке психоаналітичне прочитання легенди присутнє у відеороботі “Затоплення” Яреми Малащука і Романа Хімея, текст до якої написав Гаррі Краєвець, а озвучив Юрій Іздрик. Підводні зйомки міського озера супроводжує “голос води” у потойбічному виконанні Назгуль Шукаєвої. Уявне затоплення цвинтаря через ланцюг асоціацій поєднане з біблійним Потопом, з тією відмінністю, що для жертв Голокосту не знайшлося ковчега. У ситуації наступного забування жахлива подія перетворюється на порожній знак, який не відсилає до реальності поза символічним виміром. Єдиним реальним об’єктом, що нагадує про катастрофу, є озеро. “Пустоти після затоплення стають видимими. Такий ефект води”, — йдеться в закадровому тексті.
Для суспільства, позбавленого частини пам’яті, ландшафт залишається найнадійнішим свідком. Цю ідею розкриває серія графічних колажів Нікіти Кадана “Частково приховані пейзажі”. Він суміщає власні рисунки вугіллям з архівними радянськими фотографіями: старий єврейський цвинтар і кінотеатр “Космос”, що звели на його місці в 1960-х; примусові роботи в гетто і діти на майданчику; новий єврейський цвинтар і відпочивальники на озері. Дві реальності, обидві — в минулому щодо нас, поєднані спільним ландшафтом.
Один лайтбокс містить уривок зі “Щоденника” Юліуша Фоєрмана — єдиного вцілілого свідка, що пережив і Криваву неділю, і всю історію станіславського гетто. Він детально і трохи відсторонено описує події дня масових розстрілів. На сусідньому лайтбоксі — текст дослідниці з юдаїки Марини Сєдової про те, що легенда затопленого цвинтаря не відповідає дійсності. Він також містить інформацію, що цвинтар закрили в 1967 році, коли СРСР розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем. Після цього із заохочення влади міське населення почало забирати надгробки, як це відбувалося під час будівництва кінотеатру і зі старим цвинтарем. “Наше спільне забуття — це навчена безпомічність чи зручна стратегія?” — запитують куратори виставки у своєму стейтменті.
І мистецькі практики, і міські легенди, і персональні спогади можуть працювати як форми альтернативної пам’яті, яка чинить опір домінантним формам знання та влади. Вони можуть бути шляхом до повернення власної історії чи до формування ідентичності. Робота з пам’яттю — це робота з реальністю. Про це добре знала Радянська імперія, яка ховала жертв Голокосту під знеособленим узагальненням “радянські громадяни”. Це добре знає Російська імперія, яка знищує історію татар у Криму через перейменування топонімів і вибіркову реставрацію пам’яток. Цим користуємося ми, стираючи радянські та російські маркери з нашого публічного простору. Ця війна йде, зокрема, і за право на власну пам’ять. Але це право передбачає відповідальність.
За час експонування виставки “Затоплення” її побачили близько 300 відвідувачів. Це набагато більше, ніж спільнота єдиної синагоги, що залишилась у Франківську. Але набагато менше, ніж хотілося б.
