Держава не фінансує закупівлі предметів на аукціонах, у антикварів, у колекціонерів – державні музеї не мають на це бюджету. У той самий час завдяки приватним колекціонерам багато предметів не вивезено за кордон або повернуто з-за кордону в Україну.
Українські колекціонери купують предмети на українських аукціонах, у клубах колекціонерів, на блошиних ринках, у родичів померлого власника – і завдяки цьому предмети залишаються в Україні і їх не вивозять за кордон. Вони залишаються в музейному фонді України, нехай і у приватній власності. Зараз вирує скандал навколо гало-римського шолома типу “монтефортіно” – якби його не викупив я, цю річ купили б закордонні колекціонери. Дуже багато предметів періоду Київської Русі скупила Росія і показує тепер як свою історію.
У моїй колекції також є з десяток предметів історії України, які були свого часу вивезені. До ковіду я по кілька разів на рік відвідував великі виставки історичної зброї в Європі. Там часто можна побачити наші предмети, які продавали, як правило, люди з колишньої зони радянського впливу. Поляки або мешканці країн Балтії, що володіють російською, вільно спілкуються з тими, хто продає їм ці предмети за кордон. І коли на виставці запитуєш, звідки цей предмет, часто кажуть щось типу «зі Східної Польщі, там, де зараз Україна».
Завдяки приватним колекціонерам багато предметів інших культур і народів завезено в Україну.
Колекціонери – це хворі люди. Вони купують не тільки “своє”. Я, наприклад, скуповую предмети на різних блошиних ринках по всьому світу. Це і етнографічні предмети, й історична зброя, і якісь цікаві побутові речі. І, звісно, предмети, які могли бути викопані з землі. Наприклад, зі Сполучених Штатів Америки я привіз цікаві кам’яні наконечники списів індіанців. З Перу я привіз булави, перуанські кам’яні сокири. З В’єтнаму – також різні мечі, кинджали. Усе це тепер можна побачити в Україні.
Держава закликає здавати віднайдені скарби, але не виконує власних законів про заохочення.
Декілька років тому на Житомирщині якась людина знайшла кілька десятків срібників Володимира – це був найбільший зі знайдених скарбів срібників. Історик Олександр Алфьоров переконав передати його державі. Людина так і зробила, але жодної копійки, всупереч закону, за це не отримала. А мала б отримати щось близько 20 відсотків від оціненої вартості.
На вітринах державних музеїв виставлена велика кількість копій. Викликає питання: чому не виставлені оригінали і де вони? Є також питання до адекватної атрибуції.
Приклад – Національний історичний музей, який виставляє багато копій зброї пізнього середньовіччя. Вони не позначені як копії, і фахівці з усього світу сміються, коли бачать ці начебто оригінальні предмети. Те саме в музеях багатьох замків України – фактично вони експонують сувеніри як оригінали. Або й взагалі трактують предмети початку ХХ чи середини ХІХ ст. як речі XV–XVI ст. Така некоректна атрибутація зустрічається надто часто.
Історично державні колекції походять від приватних. Сучасні приватні колекції часто мають унікальні речі, які можуть доповнити державні зібрання для розкриття теми чи періоду. Приватні зібрання часто більш фахові, ніж державні.
Усі державні музеї з історичною зброєю мають предмети походження з приватних дореволюційних колекції, відібраних у власників. Терещенківське, Тарновське, Ханенківське, Підгорецьке зібрання як приклади цього. Відбирали після 1917 року, потім після Другої світової щось забрали з німецьких музеїв, а зараз фонди поповнюють, наприклад, коли щось конфіскують на митниці.
Державні колекції комплектують за принципом «як вийде». Вони не можуть полювати за конкретними предметами на аукціонах. А колекціонер формує зібрання професійно, він знає, що саме йому треба. Як правило, він формує еволюційні ряди певних напрямів, колекційні ряди. Цього не може собі дозволити жоден державний музей.
У зібранні мого музею є унікальна колекція шабель, за нею можна вчити світову історію шаблі. У ній є унікальні предмети, аналогів яких немає взагалі у світі. Ця колекція могла б значно розширити потенціал того самого Історичного музею.
Багато археологічних предметів у державних музеях зруйновані і руйнуються через неефективність системи догляду та реставрації.
Державним інституціям заборонено звертатися до приватних реставраторів – для такої співпраці реставратор має бути сертифікований. Але більшість реставраторів, які зараз працюють з приватним сектором, не заморочуються ніякими сертифікатами, і при цьому вони здебільшого кращі, ніж “офіційні”.
У черкаському музеї є обладунок скіфа, який фактично на сьогодні перетворився на порохно через те, що музей не має фахівців з догляду за ним. І це стосується не тільки черкаського музею, це пошесть багатьох муніципальних і національних музеїв. Не вистачає фахівців, які могли б оперативно та фахово робити реставрації. Не вистачає також ініціативи, бажання брати на себе відповідальність за результати. Предмет лежить, гниє, а керівництво просто боїться доторкнутися до нього.
У 2014 році на першій збройовій конференції один доповідач розповідав про мечі, які є в Національному історичному музеї України. Представниця музею тоді заперечила, що в їхній колекції є конкретний меч. Доповідач показав фотографії, які доводили його правоту, а музейниця на це відповіла: “Мабуть, він у нас за поличку в сховищі упав, і ми його не помітили, десь він там лежить за поличкою”. Ось вам приклад рівня відповідальності.
Державні музеї зарегульовані та не встигають за викликами часу.
Музейні співробітники зв’язані різними обмежувальними документами і через це не хочуть або не можуть брати на себе відповідальність.
Державний музейний сектор не зміг адекватно відреагувати на появу металодетекторів і, як наслідок, на появу хобі металопошуку. У той самий час знайдені таким чином предмети фізично заполонили ринок старожитностей і збут сформувався в основному за кордон.
Окремо можна згадати про необхідність дотримуватися інструкцій про пакування музейних предметів для перевезення. Неможливо оперативно евакуювати предмети, не порушивши цю інструкцію. Це одна з причин провалу евакуації музейних колекцій, які нині захоплені РФ.
Багато приватних колекцій оприлюднюють свої фонди. Натомість фонди державних музеїв є закритими, а доступ до них – вкрай складним.
Ряд наших приватних колекціонерів складають, видають і продають каталоги своїх колекцій. Я теж готую такий каталог, робота над першим томом завершена приблизно на 80%. Та ви ніде не знайдете повної відкритої інформації про фонди державних музеїв.
Доступ науковців до предметів у державних музеях дуже обмежений, щоб оглянути та описати предмет можна прочекати пару років. Доступу для реконструкторів узагалі немає. У приватних зібраннях це вирішується за дні, максимум – тижні.
Приватні колекціонери, що прагнуть публічності, дуже гнучкі та відкриті до публіки: ми не беремо плати за вхід (тоді як НМІУ, наприклад, бере гроші навіть зі школярів), не обмежені розкладом і відкриваємо музей за домовленістю для груп чи окремих фанатів, учні їздять до нас маршрутками з різних міст та областей. Можна згадати про “Платар”, Feldman Family Museum – це відкриті колекції, вони регулярно проводять виставки, вони доступні та заохочують до співпраці.
Приватні музеї динамічніші. Конкуренція між музеями йде на користь суспільству. Взаємодія між державними та приватними музеями вигідна для всіх.
Приватні музеї частіше змінюють експозиції та виставки, стимулюючи повторне відвідування. Так само виставки приватних колекції в державних музеях заохочують відвідувати їх і приносять додатковий прибуток державі. Конкуренція також додає динаміки: моя виставка, присвячена 400-річчю Хотинської битви, стимулювала НМІУ організувати свою виставку на цю тему за декілька місяців; інша моя виставка історичної зброї “Від каменю до вогнепалу” стимулювала НМІУ організувати свою аналогічну виставку “През шаблі маєм права!”, теж за декілька місяців.
Важливо випрацювати умови співпраці між державним і недержавним музейним фондом, створити прозорі, зрозумілі і сучасні правила гри – не комуняцькі, не більшовицькі. Одне з завдань музеїв – просвітництво, то чому не опікуватися ним разом? Навіщо державі відмовлятися від приватного фінансування музейної та виставкової діяльності?
Пропоную в кожному обласному центрі створити музей приватних колекцій, коли держава надасть приміщення, а колекціонери організують роботу. Ми маємо приклад Ради Європи з принципів відкритості та демократичності, що задекларовано в Конвенції про значення культурної спадщини для суспільства.
Україна – країна вільних людей, де кожен має право на доступ до культурної спадщини.