Гарячі дискусії щодо колекціонування старожитностей в Україні не вщухають уже кілька десятиліть, а незаконне здобуття артефактів перетворилося на катастрофу національного масштабу. Неврегульованість законодавства, проста “романтика скарбошукацтва” і вільний доступ до металодетекторів, потужний чорний ринок локального та міжнародного рівнів, пасивність державних органів і правоохоронців, відповідальних за збереження культурної спадщини, – усе це призвело до формування численних незаконних приватних зібрань археологічних предметів. Через неспроможність держави контролювати питання захисту археологічних цінностей і людську жагу до володіння коштовностями наше суспільство стрімко втрачає частину своєї історії. Певну роль у цих багатошарових процесах відіграє й подекуди неоднозначна позиція державних музеїв.
Приватні колекціонери археологічних предметів – люди дуже різні, про більшість із них ми знаємо небагато. Якась частина артефактів осідає в нелегальних копачів, для яких металодетекторний пошук – це хобі. Щонайменше десятки тисяч таких діячів вишуковують старожитності в усіх без винятку регіонах України. Хотілось би назвати їх “чорними археологами”, але попри усталеність цього словосполучення, професійна спільнота воліє уникати його й не позначати так незаконну та аматорську діяльність. Адже археолог – це науковець, професіонал з відповідною освітою, який або діє в легальному полі, або не є археологом.
Раніше я стикалась із прихильниками незаконного пошуку в соцмережах або ж зрідка бачила постаті з металодетекторами у полях, крізь вікна транспорту. А от минулого року, після переїзду в невеличке містечко на Вінниччині, вперше перетнулась зі справжнім копачем у реальному житті. Майстер, що допомагав мені з облаштуванням житла, радо поділився тим, що цікавиться місцевою історією. Збігав до машини, приніс куртку, витягнув з внутрішньої кишені застібку-фібулу, найвірогідніше пізньоримського часу. Розповів, що детектористів тут кілька сотень. І що він особисто вболіває за збереження історичної пам’яті, адже інакше ці предмети вже продали б за кордон. З правоохоронцями не стикався та й не чув, щоб десь вони комусь перешкодили шукати.
Кілька сотень детектористів – на кількатисячне містечко. Порівняймо з кількістю професійних науковців, які працюють за умови отримання відповідних дозволів: їх – до тисячі, за приблизними підрахунками, на всю Україну.
Незаконно здобуті копачами археологічні предмети не тільки осідають у таких “любителів”, але й нагромаджуються у великі (часом неймовірно численні) колекції та входять в активний обіг на чорному ринку. Дуже поширеною є й практика вивезення знахідок за кордон. Тут варто згадати, що Україна не лише втрачає власні культурні цінності, а й, на жаль, є частиною глобальної системи транскордонної незаконної діяльності: через нашу державу нерідко “мандрують” відголоски грабунків культурних цінностей в інших країнах, наприклад, у Сирії чи Афганістані.
Приватні колекції різного масштабу та глобальний чорний ринок старожитностей об’єднані джерелом походження артефактів – нелегальним видобутком з історичних надр. Відповідно до чинного законодавства України, предмети археології не можуть бути предметами продажу, колекціонування приватними особами, не можуть вивозитися за межі держави. Водночас у законодавстві та в роботі правоохоронців є шпарини, що дозволяють уникати відповідальності.
Водночас відзначу, що ситуація поволі змінюється – останніми роками почастішали випадки прискіпливішої роботи із захисту культурної спадщини. Так, унікальний срібний пояс ІІІ століття, пов’язаний з військовою культурою давніх германців, що мігрували через територію сучасної України з півночі до Чорного моря, мешканець Кіровоградщини відкопав у Хмельницькій області та намагався продати через інтернет. На цьому його викрили співробітники Нацполіції в лютому цього року. Нещодавно кілька спроб вивезення культурних цінностей за кордон правоохоронці зупинили на етапі формування поштових відправлень. Наприклад, цієї зими з Київщини до адресатів у США намагались відіслати артефакти Русі IX–XIV століть, два залізні кайла ХІІ–XІV століть, 210 монет Римської імперії та Кримського ханства.
Частина з незаконно видобутих предметів осідає непублічно у “привілейованих” колекціонерів. Про них дізнаємося зрідка, найчастіше – після обшуків правоохоронців. Одна з найгучніших історій 2022 року – виявлення колекції старожитностей серед майна колишнього нардепа Валерія Горбатова, ексголови Ради Міністрів АР Крим, викритого працівниками Державного бюро розслідувань на фінансуванні терористичної організації ДНР і привласненні культурних цінностей. Минулорічна знахідка налічувала понад 6 000 одиниць історико-культурних цінностей, які зберігались в офісному приміщенні в Києві: у попередньо підготовлених “таємних кімнатах” та в умовах, “далеких від належних”. На цьому історія не завершилась. Кілька днів тому, під час нових обшуків, працівники ДБР знайшли у Горбатова ще одну схованку з понад тисячею артефактів від доби бронзи до середньовіччя.
Нелегальне переміщення археологічних предметів за кордон відбувається не лише через поштові відправлення. Іще один скандальний сюжет з минулого року стосується екснардепа та почесного президента АТ “Мотор-Січ” В'ячеслава Богуслаєва. Тоді СБУ вилучила колекцію скіфських, античних і давньоруських старожитностей під час спроби вивезти її разом з іншим коштовним майном Богуслаєва.
Іще одна категорія власників приватних колекцій археологічних знахідок – ті, хто воліє публічності та вважає свою діяльність проявом турботи про культурну спадщину. Власне з такими колекціонерами подекуди й мають справу деякі державні музеї. Часом вони організовують власні приватні музеї, часом намагаються експонувати надбання сумнівного походження в державних закладах. Серед найвідоміших – зібрання музею “Платар” і частини приватних колекцій Олександра Фельдмана, Віктора Ющенка, родини Шереметьєвих.
Тож повернімося до можливостей співпраці державних музеїв з власниками приватних зібрань. Значного розголосу набула нещодавня спроба ще одного відомого колекціонера, броварчанина Євгена Гредунова запропонувати співпрацю Національному музею історії України та надати закладу “свої” предмети для експонування. Про різні джерела їхнього походження власник свого часу розповідав цілком відверто: “В інтернеті є багато сайтів, де колекціонери або шукачі пропонують на обговорення цікаві речі, ніхто не відміняв аукціони. На жаль, держава не підтримує історичну науку і не фінансує повноцінно ні інститути, ні археологію. Через це в нас все, що не можна, все робиться”. Все, що не можна, все робиться — не найкраща індульгенція для людини, небайдужої до історії своєї держави.
У відповідь на цю пропозицію музей оприлюднив заяву щодо приватних археологічних колекцій та співпраці музеїв з їхніми власниками. Досить категоричний текст про неможливість такої співпраці, із посиланнями на Кримінальний кодекс України, міжнародне законодавство та кодекс музейної етики. Проте не без винятків, адже “деякі цінності культурної та природної спадщини становлять значний інтерес, що вимагає їхнього збереження як частини всесвітньої спадщини всього людства”. У таких випадках музей з дозволу кодексу музейної етики допускає “виняткове колекціонування або експонування музеєм предмета, про походження якого немає інформації”. Для цього особі, у власності якої опинився археологічний предмет, потрібно передати його до музею для віднесення до державної частини Музейного фонду України у порядку, визначеному законодавством. На заяву Національного музею зреагувала безліч коментаторів, переважно захисники приватного колекціонування. Тези цілком традиційні для цієї аудиторії: нелегальні копачі й постачальники приватних зібрань буцімто рятують спадщину від вивезення за кордон, від руйнування сільгосптехнікою чи забудовниками; приватна ініціатива краща за державну, і не повинно бути монополії; археологи та музейники бездіяльні, експозиції музеїв застарілі, а предметів не реставрують; варто запозичувати прогресивний європейський досвід, а не повертатися до совкових заборон.
Більшість цих аргументів відверто маніпулятивні. Насамперед через аматорський “порятунок” археологічні предмети виймаються з контексту та майже повністю втрачають наукову цінність. Для відтворення минулого важливий не предмет сам по собі, а все його оточення: характер ґрунту, особливості залягання, взаємне розташування супутніх знахідок і безліч інших нюансів. Тільки комплекс даних працює на відтворення минулого, а без цього археологічний предмет перетворюється на антикварну річ.
Щодо бездіяльності археологів і музейників – дописувачам варто було б проаналізувати, як змінилися сфери їхньої діяльності за останнє десятиліття (від себе додам: не аж так кардинально, але суттєво, в гуглі можна знайти чимало популяризаційних програм, вдалих прикладів співпраці зі ЗМІ й громадськістю, дехто навіть обережно кличе небайдужих громадян до участі в професійних експедиціях).
У частині запозичення європейського досвіду прихильники нелегального пошуку найчастіше посилаються на Великобританію. Але тамтешні практики зовсім не допускають вседозволеності у використанні металодетекторів. Аматорський пошук старожитностей досить суворо регламентований британцями і спирається насамперед на необхідність отримати дозвіл у власника землі та подальші непрості процедури в разі виявлення культурних цінностей. На тих, кому пощастить і чию знахідку після проходження цих етапів викупить державний музей, чекає сплата податку за досить високою ставкою. Зрештою, європейський і світовий досвід досить різний і переважно тяжіє до жорстких процедур і захисту державою культурної спадщини.
Для чого ж приватному колекціонерові, успішному в певних колах, наполегливо пропонувати співпрацю державному музею, відповідь якого є досить прогнозованою? Попри офіційну версію Євгена Гредунова, додам власні припущення. Експонування власного зібрання в державних музеях – це додатковий “рядок до резюме”, себто провенансу, тієї чи іншої знахідки. Це ознака того, що у колекціонера в партнерах – серйозна інституція з науковим бекграундом. Це аргумент щодо автентичності знахідок, адже відверту підробку до музейних вітрин не так вже й просто покласти. Це, зрештою, доступ до ширшої аудиторії відвідувачів і підвищення рівня публічності амбітного колекціонера.
Але жорстка позиція, озвучена в заяві Національного музею історії України, містить і абзац про винятки. Музей вважає неприпустимим експонувати предмети з колекції Гредунова; водночас випадки експонування знахідок сумнівного походження вже практикувались у стінах НМІУ. Так, у 2021 році окремою подією стало дарування музею бойової сокири Х–ХІ століть, інкрустованої сріблом із зображенням тризуба. Знахідку “врятував” і викупив на аукціоні львівський підприємець Тарас Хмеловський. Дарунок приймали з вдячністю, публічно, з обґрунтуванням унікальності артефакта й доцільності такого поповнення музейного зібрання.
За рік до цього на виставці «Золото Поділля: історія народів» серед іншого в НМІУ експонували ранньосередньовічні предмети періоду Великого переселення народів з Гайсинського та Барського скарбів, що перебувають на постійному зберіганні у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. Як зазначено в матеріалах до виставки, народний депутат Дмитро Тимчук (нині покійний) врятував від продажу Гайсинський скарб, після чого той випадково потрапив до музею. Барський скарб з нелегальних розкопок до колекції ВОКМ потрапив як подарунок від відомого колекціонера Олексія Шереметьєва. Національний музей історії України обстоює припустимість використання цих предметів їхньою винятковістю й унікальністю.
Прийняття археологічних предметів у дарунок від приватних колекціонерів музеями не поодинокий випадок. Інший відомий колекціонер з Харкова Олександр Фельдман 2020 року подарував 30 керамічних виробів трипільської культури Харківському історичному музею. Цікаво слідкувати за діяльністю сумського краєзнавця Сергія Гуцана, який не лише відкрив власний приватний музей, а й “опікується” дуже різними державними закладами. У 2021 році він подарував Сумському краєзнавчому музею 451 монету VIII–IX століть з нелегальних розкопок поблизу обласного центру, а ще 172 монети ранньомодерної доби передав до Глухівського музею археології. Археологічні знахідки колекціонер того самого року дарував і на Одещині – Арцизькому історико-краєзнавчому та Кілійському краєзнавчому музеям. Долучилась до справи і донька краєзнавця Інна Гуцан, яка передала Сумському музею стародавню зброю.
Приватний музей “Платар”, створений колекціонером Сергієм Платоновим (нині покійним) і колишнім нардепом Сергієм Тарутою, знаходив різні можливості співпраці з державними музеями, у тому числі організовуючи власні виставки археологічних артефактів сумнівного походження (навіть за кордоном). Стосовно цього неодноразово висловлювала своє обурення та робила заяви професійна спільнота. Активність цього закладу, щоправда, останнім часом суттєво знизилася. Хотілось би сподіватися, що внаслідок пильної уваги громадськості, проте мені це достеменно невідомо.
Усі згадані приклади є кейсами різного сутнісного порядку. Різною мірою вони впливають і на ціноутворення на чорному ринку. Нелегально видобуті знахідки регулярно продають чи то за кордоном, чи то непублічним колекціонерам, чи то для дарунку державним музеям. Усе це опосередковано формує попит і впливає на пропозицію. Чи можливо зупинити процеси нелегального видобутку? Інститут археології пропонує заборонити або обмежити цивільний обіг археологічних предметів, ввести кримінальну відповідальність не лише за незаконний пошук, а й за зберігання та продаж археологічних предметів, а також створити міжвідомчу робочу групу правоохоронців під процесуальним керівництвом Офісу Генерального прокурора. Наскільки реалістичною є ця пропозиція, зважаючи на значне поширення любові до колекціонування старожитностей серед державних діячів, сказати складно. Але я точно не поділяю аргументів копачів і колекціонерів про те, що заборони лише поглиблюють проблему. Адже коли йдеться про археологічну спадщину – вичерпний ресурс, який невпинно скорочується і ніколи не зможе бути відновленим, – потрібні жорсткі засоби впливу.
Ситуація сьогодні майже патова. Вона потребує виваженої й послідовної стратегії пошуку рішень і подальшого втілення їх у життя. Деякого оптимізму додає згадана активізація правоохоронців, які діють у межах уже чинного законодавства. Хай поки що це радше винятки із загалом невтішної картини, вони контрастують з майже повною бездіяльністю попереднього часу. За неофіційними даними археолога Максима Левади, дотримання в Україні законодавства з охорони рухомих предметів культурної спадщини нині перебуває у фокусі уваги міжнародних партнерів. Про це йшлося на нещодавній конференції Інтерполу та Європолу, організованій ЮНЕСКО. Спільна робота цих організацій є досить результативною на міжнародній арені, а от як партнери впливатимуть на українську ситуацію — побачимо. Відкритим залишається й питання нелегальних уже накопичених колекцій, предмети яких, як зазначено вище, потребують збереження як частини всесвітньої спадщини всього людства.
Поки суспільство вирішуватиме непрості стратегічні питання, для державних музеїв є просте тактичне рішення. Не вести внутрішніх діалогів про межу етичності співпраці з приватними колекціонерами, а спиратись у своїх діях на чинне законодавство. Хай і недосконале, проте з механізмами захисту культурної спадщини. Вислів про біле пальто зазвичай має негативні конотації. Проте у випадку спокуси прикрасити чи не прикрасити свою експозицію яскравими знахідками нелегального походження біле пальто варто одягнути й вивищитися над ситуацією. Щодо винятків і виняткових знахідок, у колі моїх однодумців вважається легітимним для музеїв приймати такі дарунки, але без зайвого піару дарувальників. Адже поява їхніх імен у державних інституціях – це дороговказ для продавців незаконних знахідок. Музеї є чи не “найменшим злом” у складному ланцюжку проблем збереження культурної спадщини. І їхній голос у суспільстві, як бачимо з кейсу з Євгеном Гредуновим, має значення.