Це ваш перший приїзд в Україну?
Аріан Мнушкін: Так, я і актори Театру дю Солей тут уперше. Окрім актора Армана Сарібекяна, він близько п’яти років жив і навчався в Україні. У Києві відчувається вся серйозність ситуації, відчувається відсутність людей у місті. Ми майже не гуляємо, бо дуже багато часу проводимо в театрі, працюючи зі стажерами. Максимально зосереджені на цьому робочому острівці, де під час тренажів виникають як радісні, так і прикрі моменти.
Парадоксально, але в Києві я чую набагато менше розмов про війну, аніж у Парижі. Удома ми буквально були прикуті до подій, що відбуваються в Україні: дивилися новини, слухали і читали інформацію про війну, про бої. Ми бачили ваші надії, які стали і нашими надіями. Ми поділяємо їх. Я постійно дивилася новини, і це стало поштовхом до пропозиції, яку я зробила акторам – поїхати в Україну. Ми не могли залишатися байдужими перед своїми телевізорами і нічого не робити.
Чи не виникали страх або тривога перед поїздкою?
А. М.: Ми собі сказали, що коли приїдемо в Україну, будемо діяти так, як діють українці.
Аріан Олівейра де Соуза: Наприклад, сьогодні під час роботи була повітряна тривога. Спершу всі якось так затримали подих, а через мить одразу переключилися на костюм, що не підходив до етюду, і одразу повернулися до роботи.
Про ваш театр кажуть, що він є не лише школою для акторів, а й школою життя.
А. М.: Я вважаю, що справжня театральна трупа – це, безперечно, школа життя. Бо між людьми формується сприйняття одне одного, з’являються відчуття поваги та рівності. Обов’язково має бути повага до попереднього досвіду. Це все про школу життя. Театр дю Солей не один такий. Багато театрів у світі існують за принципом школи життя. Бо якщо цього не відбувається, то театр чи трупа стають якоюсь інституцією або взагалі зникають.
Чи є певні особливості внутрішньої субординації у вашому колективі?
А. М.: Є певна ієрархія, яка пов’язана з терміном перебування в колективі. Тобто важливий час і досвід. Але вона точно не стосується фінансової винагороди. Усі зарплати в акторів однакові. Єдине, для новачків, які тільки влилися у трупу, і з ними не відбулося поки що нічого видатного, вони трохи менші. Усі рішення, які стосуються театру і трупи, вирішуються колективно методом голосування. Усі мають рівні права, коли мова йде про важливі питання. Але загалом театром керую я, коли мені дозволяють це робити (сміється).
В Україні роботу над виставою починають із розбору тексту. А з чого у вас зазвичай починається репетиційний процес?
А. М.: По-перше, у нас немає такого – “зазвичай”. Кожного разу це відбувається по-різному. Якщо трупа працює з написаною п’єсою, наприклад Шекспіра, є певна методика роботи. Але найчастіше я приходжу з пропозицією постановки на ту чи іншу тему, мінімалістичною пропозицією. І якщо трупа її відчуває та сприймає, актори починають працювати над нею переважно з імпровізації.
Загалом, будь-яка робота над постановкою вистави – це величезне дослідження. Це вивчення документів, архівів, історії, багато читання. Наприклад, вистава «Останній караван-сарай» розповідає про біженців. І під час роботи над цією постановкою я і актори трупи спілкувалися з біженцями в різних країнах. Було виконано цілий масив аналітичної і дослідницької роботи, який дозволив потім кожному актору запропонувати образ свого персонажа. Через імпровізацію. А потім ми всі разом спільно допрацьовуємо кожного героя.
Так само, якщо ми працюємо з написаними класичними текстами. Щоб якнайближче підійти до п’єси, до автора, ми починаємо напрацювання також з імпровізацій: актори показують своє бачення, свої відчуття того чи іншого персонажа.
Моріс Дюрозьє: Дослідницька робота над постановкою можлива за рахунок того, що трупа дає собі на це час. А також можливість помилитися. Бувають злети і падіння, які часто є болісними. Наприклад, недавно ми ставили «Дванадцяту ніч» Шекспіра і працювали над образом божевільного, який ніяк не вдавався. Репетицію зупинили, бо образ в актора не виникав. І близько тижня трупа спільно в імпровізації працювала над створенням цього образу. Допоки актору, котрий грав божевільного, нарешті не вдалося знайти персонажа. Аріан дозволяє трупі мати цей час для дослідження, для цього пошуку. І це дуже важливо для нас.
Традиції та навички яких майстрів ви продовжуєте?
Вінсент Мангадо: Моїми вчителями були старші актори трупи Театру дю Солей, які працювали до мене. Вони своїм прикладом надихали і вчили.
Арман Сарібекян: Моїм першим учителем був Віталій Іванович Денисенко (український режисер, викладач. – Авт.), який сьогодні приїхав до нас у Київ. Нині він є керівником Молодіжного театру в Дніпрі. Моїми педагогами так само є метри світового театру, які своєю творчістю, роботою захоплюють і надихають.
А. М.: Ми створені з множинності. Я володію певними скарбами, досвідом, якими зі мною ділилися вчителі в Японії, Китаї, Франції, Індії. Ми вчимося не завжди в найвідоміших людей, часом у зовсім безіменних. Але вони формують наше бачення, передають свої вміння. Часто нашими вчителями є педагоги, яких ми не хотіли, навіть відмовлялися слухати в молодості. І лише згодом зрозуміли, наскільки вони були важливими для нашого становлення.
Ваш театр ставить вистави на гостросоціальні та політичні теми. Чи плануєте висвітлити українські події у своїх подальших виставах?
А. М.: Я ще не знаю. Ми точно приїхали не за цим. Але водночас цей візит не може не залишити в нас сліду. І я дійсно поки що не знаю, чи може цей слід проявитися в певному мистецькому творі, чи ні. Навіть якби я вирішила зробити це, то моя згода зараз виглядала б як обіцянка, якої я можу просто не дотримати.
Перебуваючи тут, у Києві, відчуваючи і розуміючи цю давність стосунків, які мають між собою Україна та Росія багато століть, ці конфлікти, які закарбовані в історії... можливо, наш візит допоможе нам поглибити наше розуміння і знання про цю імперію, яка стала демонічною у своєму розвитку.
Моріс Дюрозьє: Навіть якщо трупа акторів ще не знає, куди заведе їх ця пригода і що буде створене потім, вони тут для того, щоб поділитися своєю практикою і знаннями з молодими акторками і акторами. І, можливо, потім вони будуть використовувати ці навички, інструменти у своїх роботах.
Чи знаєте щось чи когось з історії українського театру? Або, можливо, дивилися якісь українські вистави?
А. М.: Ні. Я була вражена сучасною історією України, починаючи з 2013–2014 років. Уже цього мені було достатньо. Тому першим рефлексом не було вивчити історію українського театру чи подивитися вистави. Бо я собі сказала, що все одно побачу наживо молодих українських акторів і зможу так познайомитися з українським театром. Похід у театр я теж не передбачала. Бо стажування забирає дуже багато енергії і сил. Увечері я почуваю себе просто мертвою.
Нині відновлюються зв’язки між українським і французьким театром, оскільки саме зараз, поки ми тут, у нашому театрі Влад Троїцький зі своїми акторками дають виставу. Сподіваюся, наші стосунки будуть поглиблюватися і розвиватися в подальшому.
Владислав Троїцький: «В Україні досі немає розуміння, наскільки потужною зброєю може бути мистецтво»
Як і коли виникла Кочова школа? І яким саме досвідом ви ділитеся на своїх тренажах з учасниками?
А. М.: Уперше ми провели щось подібне у Кабулі, в Афганістані, у 2005 році, ще не знаючи, що в подальшому це буде Кочова школа. Ми сподівалися, що в Афганістані можливий мир чи навіть прийде демократія. Нас запросили туди як гуманітарну організацію, і тоді вся трупа театру вирішила поїхати. А це 40 людей! А ще там ми зустріли Сіара, який тепер бере участь у наших тренажах.
Після цієї поїздки я зрозуміла, наскільки присутність акторів нашого театру була цінною як для стажерів, так і для мене. Саме тому, що це не майстер-клас. Це розділення певних практик. Найголовнішим є те, що актори театру можуть поділитися власним досвідом на практиці. Саме там зародилася ідея Кочової школи. Потім вона формалізувалася й отримала сьогоднішню назву. І вже першою стала школа в Чилі.
Чи є відмінності між усіма школами, які ми проводимо? Я сказала б, що немає різниці, до кого ми їдемо, тобто до людей якої національності. Але що відрізняє всі ці школи – це розвиток того, що відбувається. Хтось на початку проявляється, хтось – у кінці. У розвитку і є вся різниця. Універсальність театру все ж таки вища, ніж ідентифікація. Скажімо так, ми більше схожі між собою, аніж відрізняємося. Усім ми веземо один і той самий досвід, напрацювання, але розвиток оцього ділення і передачі — різний.
Завдяки цим школам у нашому театрі нині працюють бразильці, чилійці, французи, афганці, вірмени… трупа у нас дуже різноманітна за національностями.
Чи хотіли б запросити когось з українських стажерів?
А. М.: Я ніколи з вами не поділилася б цією інформацією (посміхається). Бо це стосується лише мене і акторів. Дуже багато талантів серед українських стажерів, серед студентів, бо більшість з них ще навчаються.
Що ви порадили б молоді не робити у своїй творчості?
Моріс Дюрозьє: Довіряти порадам або поясненням про те, хто такий актор. Тому що ця робота веде нас до того, щоб кожного дня ставити собі питання, відкривати щось нове, перепитувати себе, що таке театр. І це є найзахопливішим у цій роботі.
Вінсент Мангадо: Брехати собі на сцені.
Андреа Маршан: Обмежувати себе в бажанні спробувати все.
Аріан Олівейра де Соуза: Треба завжди довіряти своїм партнерам по сцені. Навіть якщо трапляються складнощі, єдине, що має бути – довіра між акторами.
А. М.: Брехати на сцені – це найгірше. А ще не варто розчаровувати своїх колег. Бо театральна робота — це зачарування, пошук оцього чарівного, зачарованого, чарів. І будь-яка цинічна чи прозаїчна думка вбиває це зачарування.
Арман Сарібекян: Ніколи не можна припиняти навчатися, бути допитливим і зацікавленим до нового, до іншого.
Сіар Кохі: Треба вірити!
Поль Платель: Не можна займатися цією професією з поганих причин. Наприклад, заради грошей або власного его. І оскільки в цій професії дуже багато привабливих речей, які не дуже гарно впливають на акторів, треба керуватися не поганими причинами.
Томас Ногуейра да Гама: Не можна втрачати надію як на сцені, так і за її межами.
Ведант Рамеш: Не забувати бути уважним і чутливим до навколишнього світу.
На вашу думку, наскільки важливою є роль мистецтва в часи війни?
А. М.: Це дуже незручне питання: що може зробити театр під час війни… Якщо мистецтво, різні види мистецтва, серед яких театр, нічого не важать у воєнні часи, не мають ні на що впливу, то чому кожен завойовник чи тиран перше, що намагається зробити — це знищити культурну інтелігенцію, митців та акторів? Чому вбили Мейєрхольда? Чому вбили Леся Курбаса? Чому багато творців були вбиті, знищені в той чи інший час, якщо мистецтво нічого не значило під час війни чи політичних переворотів? От тому це питання є дуже незручним. Тирани не люблять нас, творців мистецтва. І є причина для цього.
Організаторами поїздки Театру дю Солей в Україну виступили Національна спілка театральних діячів України, Французький інститут, Київський театр опери і балету для дітей та юнацтва, Чернігівський музично-драматичний театр імені Т. Г. Шевченка.
