Мистецький проєкт “Өмә”, що триває до кінця травня в Берліні у просторі "Kunstraum Kreuzberg", створений феміністками з мультиетнічним бекграундом. Виставка та публічна програма висвітлюють питання расизму, ідентичності, гегемонії щодо репрезентації імперіалізму РФ і пострадянського простору. Кураторська група “FATA collective” як головну мету проєкту визначає створення платформи для дослідження російського колоніалізму та колективного антиколоніального спротиву. Більшість учасників проєкту — росіянки; українок серед представлених на виставці художниць немає.
Питання про спротив російському загарбництву зсередини РФ для нашого суспільства є вкрай сенситивним. Як і питання пригноблення корінних народів у РФ. Велика кількість людей в Україні після початку повномасштабного вторгнення обірвали всі зв’язки з російською культурою та знайомими з РФ. Це закономірний наслідок того, що нам так і не вдалося побачити притомних спроб повалення політичного режиму зсередини країни. Уявлення про “хороших рускіх” стало мемом, а ненависть до цих самих “рускіх” підігрівається інформаційним україномовним полем та унормовується швидкозмінною культурною нормою.
Тим часом у культурному полі Західної Європи існують такі ініціативи, як “FATA collective”, що мають з нами одну й ту саму мету: не просто припинення війни, а й повернення всіх належних територій Україні, повалення путінського режиму, а також припинення білої слов’янської гегемонії щодо репрезентації досвіду людей в РФ, незалежність колоній, які перебувають у складі РФ, незалежність сусідніх країн від її впливу. На цьому моменті ми можемо чітко побачити головну відмінність деколоніальних ініціатив і ліберальних мігрантів з РФ. Перші перебувають у позиції багаторічного пригноблення, що відбувається за тією самою схемою, як це було з Україною — різний лише фінал цих історій. Другі презентують групу пригноблювачів з числом певних привілеїв, які не зацікавлені у знищенні імперського устрою та у відстоюванні інтересів корінних народів, проте зацікавлені в розширенні власних прав і свобод. Достатньо згадати, що Навальний казав про Крим, і стає зрозуміло, що ліберальна опозиція не пропонує ніякого альтернативного політичного плану.
Ключовим для цього розрізнення є визнання провини та готовність нести відповідальність з боку людей з РФ. Якщо цей компонент присутній, то початок діалогу можливий, адже ніхто не збирається грати в гру “ви жертви, і ми такі самі жертви, нумо дружити”. Ні, ми не “однакові жертви”. І ми не можемо бути рівними політичними суб’єктами в цьому діалозі.
З останньої фрази я почала свою відповідь на питання “Чи варто нам запрошувати українських художниць на виставку?”, поставлене мені однією з кураторок проєкту “Өмә”. А почалася ця історія так. У далекому лютому 2021 року в декількох активісток з’явилась ідея зробити резиденцію та виставку про деколоніальний фемінізм і політики ідентичності в РФ, під час яких можна було б порушити питання небілого, корінного, мігрантського та загалом расизованого досвіду жінок і квірперсон. Резиденція відбулася влітку того самого року на території РФ. Назву — “Өмә” [оме] — обрали як найвдаліший термін для рефлексії методологій колективності на різних рівнях впровадження проєкту. “Өмә” перекладається з башкортської мови як “колективні практики взаємопомочі”. Врешті, сформувалась робоча група, що на початку лютого 2022-го подала проєкт на подовження у німецький фонд. Він отримав грант, саме коли почалося повномасштабне вторгнення РФ на територію України.
Восени 2022-го відбувся перший контакт проєкту з українськими працівницями сфери культури задля обговорення можливостей солідарності та підтримки української сторони. Тоді ж, згідно з умовами гранту, затвердили локацію. Виставка мала проходити в Берліні — столиці країни, що перебуває під відчутним впливом російської пропаганди, зокрема, через історичні фактори.
Моя позиція як кураторки, художниці та активістки з перших днів війни полягає в тому, що проєкти, в яких на рівних позиціях мають працювати (або бути представлені) українки та росіянки — недопустимі. На жаль, саме таку конфігурацію пропонує велика кількість західних інституцій та ініціатив, намагаючись брати на себе медіаторську роль у дусі білого пальта. У Франції я навіть була на заході, де мене не попередили, що я буду на одній панелі з росіянами — при цьому росіянам повідомили, що я знаю про них і я не проти. Неодноразово західні феміністки хотіли “вчиняти” нам добро, не питаючи про наші позиції, прийнятні для нас способи та подекуди навіть потреби. Досвід такого спілкування, хоча, звичайно, він не є репрезентативним, я маю щодо всіх західних активістів та активісток у сфері культури.
Участь у проєкті “Өмә”, який формально можна було маркувати як російський, врешті почався для мене з готовності слухати нас. Тож я сказала: “Ні, ми не “однакові жертви” і ми ніколи не будемо рівними політичними суб’єктами в цьому діалозі; тому я вважаю некоректним запрошувати українських художниць на цьому етапі. Але було б чудово використати цей майданчик для того, щоб говорити про Україну”. Так народилась окрема публічна програма, присвячена Україні. Кілька івентів підготувала я, а іншу частину — українська художниця та кураторка Наташа Целюба. Власне, одним з івентів була панельна дискусія “Чому на цій виставці немає українських художниць?”, а іншим — закритий воркшоп для українок та українців, присвячений роботі з питанням національної ідентичності через візуальну поезію. Дискусія велась українською мовою із синхронним перекладом на німецьку, що було принциповою позицією в нашій мігрантській реальності.
Проєкт “Өмә” поєднує виставку, резиденцію, публічну програму, платформу для дослідження та антиколоніальної дії, ресурсний простір. Поки російська пропаганда ганебно експлуатує антиколоніальну адженду для критики НАТО та Євросоюзу, а також застосовує її як виправдання “звільнення” України від імперського гніту Заходу, активістки, художниці та дослідниці, задіяні в проєкті, оприявнюють расизоване насильство, русифікацію та імперські амбіції РФ, що напряму пов’язані з питанням розподілу ресурсів. На виставці можна побачити ряд робіт, що не просто артикулюють небілий і корінний досвід усередині РФ, а акцентують увагу на спротиві та спроможності протистояння. При цьому мистецтво використовується для деметафоризації деколоніального дискурсу.
Колективне невдоволення постає тут у формі конкретних вимог: репарації, повернення земель корінним народам, незалежність усім, хто її прагне — як політична, так і культурна. Боротьба на рівні самовизначення трансформується в оприлюднення конкретних імен, назв і міжнародних зв’язків, винних у насильстві та розповсюдженні пропаганди (робота un|rest group “Topography of Decay”). А солідарність своєю чергою постає як конкретна дія в горизонтальному просторі. Те, чим вона і має бути тут і зараз. У рамках цього проєкту є можливість об’єднуватися навколо спільного через досвід імперського пригноблення, що є протилежністю до безконечних намагань посадити в одну кімнату зайця та вовка, розказуючи їм, що вони однакові. Солідарність з пригноблювачем неможлива. Тільки солідарність пригноблених має реальну потенційну силу.
