Битва богів. Коли Двобог виконує обіцянку 1944
Сєров зняв фуражку й витер піт. Пальці торкнулися зашкарублого шраму — згадки про перехід Каркінтської затоки. 1918-го зелені спробували вирізати йому на лобі зірку. Лєканя ледь відбрехався, що він свій. Як доказ показав мішок із контрибуцією. На ранок зелених порішили червоні, а недорізана зірка стала доказом того, що Лєканя ідейний і постраждав за переконання.
Для біографії постріляв контру в буремні 20-ті. Він зневажав їх за слабкість, за те, що дали себе перемогти, але не ненавидів, як вчила партія. Сильні почуття взагалі були не для нього. Вбивай і не дай себе вбити. Будь із переможцями. Міцно тримай наган і партійну корочку, а страждають та мучаються совістю нехай інші.
За вірну службу він отримав квиток на навчання до військової академії. НЕП і оця вся штовханина за новий лад були йому не цікаві. Поки він намагався пристосуватися, економічні свободи згорнули. Почалася ера трійок і судів. Ось де знадобилися його точне око й безвідмовний наган. Сєров згадав ночі у вогких підвалах. І чого від цих ворогів народу вічно смерділо сечею і страхом? Хай ким би вони були до допитів — членами Політбюро, жерцями Двобога чи кремлівськими кухарками, — у підвалах НКВС завжди смерділи однаково. Так би й сидів у тих гадючниках, якби не війна. І Германія, друг сєрдєшний Зоргушка, не забув про боржок. І хто б подумав, малахольний, а тепер — велика людина. Кажуть, самого вождя лікує. «Шукає секрет довголіття, — Сєров всміхнувся безглуздій думці й любовно погладив фартовий парабелум. Скільки років, а жодної осічки. — А най би й так. Най би жив вічно. Свої люди всюди потрібні. Головне сьогодні не опростоволоситися».
Сєров озирнувся на колону. ЗІЛи гарчали на розбитих коліях. Його відкритий «Вілліс» укрився шаром рудої пилюки. Людка здуру надягла білі рукавички й тепер манірно обмахувалася трофейним віялом. Баба — вона і в степу баба. Ще й постійно сіпала Вальку.
— Валюшечко, попий води. Валюшечко, не висовуйся з кабіни, будеш весь брудний.
— Ще хоч слово від тебе почую — кривавою слиною вмиєшся, зрозуміла? — Сєров ошкірив золотого зуба.
Людка пирснула й відвернулася до вікна. Знала, сучка, що й вона сьогодні поживиться. Водій — чорнявий жовторотик — втиснувся в сидіння й міцніше вчепився в кермо. Валюша застромив пальця в носа, витяг козу, злякано подивився на батька й обтер пальця об брюки.
«Люсьчині гени. Генеральська дочка, а син — імбецил. Шістнадцять, а все за мамчину цицьку тримається. А я в його віці вже з Кіммерику білих вибивав», — ліниво подумав Сєров. Мимовільно сплив спогад, як вони з Гєрманією вдерлися до печери, де народжувала кіммеринка, і як потім він розрядив у неї обойму.
Він харкнув кислою слиною і скривився, згадавши про вчорашню горілку. Половина особового складу ще вибльовувала звільнення Кіммерика. Інша німців і в очі не бачила. Але офіцери й бійці НКВС-НКДБ не для того. Вони ловили внутрішнього ворога, потвор, що маскувалися під мирне населення, а насправді прагнули повалити величний лад нового бога.
«Стрелити дитину хіба кожен може? — міркував він, дістаючи портсигар. — А Лєканя Сєров може. Ворог народу не має віку чи статі. Лише вирок від Двобога».
Лєканя подивився на дружину й сина. Шейтан би дер їх сюди перти, але вибір був невеликий. Пташка донесла, що головний СМЕРШевець Абакумов уже точить на нього зуб. А родина — завжди найслабша ланка. І не те щоб Люськи шкода, батя її давно напросився, але свого віддавати не хотілося. Сєров розмріявся, як скине тут родину, подалі від кремлівських зірок. І навідуватиметься відпочивати від кривавих трудів праведних на благо Двобога. А тут — краса, воля, море недалеко. Ще й свій дім, чесно переданий Зоргушкою.
Сєров тріумфально набрав повні легені перепеченого повітря і зайшовся кашлем.
— Бляць, до цієї духоти теж доведеться звикати. Куди їдеш, Мазєнін? Тобі повилазило? Табличку не бачиш? Нам на Ак-Шеїх.
— Я Мазайло, товаришу комісар, — пробурмотів водій і звернув на ґрунтівку.
— Один собачий відросток. — Сєров натягнув на лоба кашкета й поклав руку на парабелум. — Зупинишся, як побачиш найкращий будинок у тій дірі.
Сєров насупив носа. Операція тривала лише добу. У Сімферополі вже формувалися ешелони, на стіл Берії поклали перші доповідні про кількість, яку вже депортували з півострова, а цих наче хтось попередив. АкШеїх вимер. Тільки покинуті собаки та замкнені в загонах вівці наповнювали повітря тривожними звуками.
— Розосередилися. Як у 33-му в селах куркулів, шукати всюди, — наказав Сєров.
У ніздрях залоскотало. Він упізнав запах. Це смердів страх, а отже, кіммеринці були на місці. Сєров вийшов із машини. Халупи, вапнякові паркани, розвішені на палюгах шкури, — тут усе наче застигло в минулому сторіччі. Раптом він відчув на собі чужий погляд. За покрученим саксаулом ховався хлопчик п’яти-шести років. Чорні очі обпекли.
— Альо, чорнявий! Не бійся. Де всі?
Хлопчик кліпнув великими, як дві сливи, очима, і шмигнув до сусідського подвір’я. Сєров побіг за ним. «Вілліс» покотився слідом. Сєров зазирнув за паркан. На порозі великого, вимазаного білою глиною будинку сиділо двоє: дівчинка років десяти й уже бачений ним хлопчик. Сестра смішила брата найдавнішою у світі грою — затуляла руками обличчя, а потім відривала долоні й робила «ку-ку». Дівчинка зауважила чужого й обернулася. Вона мала різнокольорові очі — каро-зелене та синє. Дівчинка знову затулила обличчя, а коли прибрала долоні, Сєров ледь не зойкнув. На місці дитячого личка він побачив темряву — густе безкінечне провалля. Омана тривала лише мить. Сєров вийняв зброю й жестом наказав підійти водієві. Люська із сином мали залишатися на місці.
— Шефіко, йди додому! — з будинку вийшов чоловік.
Йому не було й тридцяти. Слабке підборіддя ледь засіяло чорне волосся. Його очі були широко розплющені, великі губи тремтіли. У руці бовталася нагайка, сорочка просякла потом. За ним вибігла перелякана жінка. — Аліє, сховай дочку й не виходьте, — наказав кіммеринець дружині.
Молодиця щось прошепотіла дочці. Дівчинка не ворухнулася. Хлопчик сховав обличчя в спідницю матері.
У селі застукотіли двері. Десь заплакало немовля. Завили пси. Жалібно, наче перед грозою, замекали вівці. Усі ці звуки долинали до Сєрова немов крізь товщу води. У своєму листі Зоргушка попросив про просте, про дрібницю: про знищення кількох кіммеринців. Можна було б не бруднити рук. Коли переміщують тисячі голів, хіба за кількома додивишся? Сєров так собі й думав: замість вбивати, просто закине у найбруднішу теплушку, а там вже — воля Двобога і наглядача. Шансів доїхати до кінцевої катма. Нове місце хотілося отримати чистим, щоб потім не відмивати від крові. Але, здається, він таки виконає прохання давнього друга. Цього хотів і Двобог. Сєров ступив на подвір’я і закляк. Він знав, що Двобог говорить знаками, надсилає одкровення прислужникам і дуже рідко кричить. А тепер Двобог волав.
На ґанку з’явилася стара. Її щоки перерізували глибокі зморшки. На правій руці ледь помітно виступало кругле тату зі змієногою жінкою в центрі. Стара подивилася на дітей, потім на кіммеринця, наче Сєрова тут і не було.
— Номане, з долею неможливо боротися. Твій батько знав, що вони прийдуть. Одного разу тебе порятувала Албасти. Другого шансу не буде. Треба йти.
Вулицею йшла група бійців. Сєров зробив знак, щоб вони зупинилися. Перед очима постала давно забута сцена в печері. Жінка в муках народжує сина. Його забирає потвора, а потім уже мертва мати нападає на двох підлітків. Парабелум став важким, наче на- лився кров’ю.
— Номане? — солодко протягнув Сєров. Зов Двобога став як ні- коли гучним. — Як ти вижив? Кажу, як вижив, пришелепкуватий, тебе ж потвора забрала? — Він розтягнув губи в посмішці, ніби зустрів давнього знайомого. І з подиву аж зсунув кашкета на маківку. — Мій друг юності Герман Зорг про тебе написав, а я не повірив. Але тепер один хєр. Зорг сказав вас винищити на корню. Щоб і духу не було! І я з радістю виконаю прохання.
Сєров звів запобіжник і випростав руку. Цей жест він любив найбільше, наче доторк до холодного металу вливав у нього силу Двобога.
Хлопчик на ґанку тихо завив. Дівчинка залишилася незворушною.
— Я можу виконати вирок тут і зараз. Ця земля вже не належить кіммеринцям. Так повелів Двобог. Лишитися можуть тільки мертві! — Сєров підвищив голос так, щоб було чутно на сусідніх подвір’ях. — Але сьогодні я добрий. Дам останній шанс. Спершу ми поговоримо, і ти переконаєш мене, чому я маю зберегти життя твоїм цуцикам.
Сєров наказав відвести жінок і дітей до деревця, що виросло з фундаменту на розі будинку. Сєров подивився на «Вілліс». Спершу думав його відіслати, але потім вирішив: нехай дивляться, якою ціною батя заробляє їм світле майбутнє. Люська з цікавістю розглядала будинок. Для неї він уже був порожній. Валька втупив очі в кіммерицьку дівчинку.
— Підійди ближче. — Сєров махнув парабелумом до Номана Герая. У нього забрали нагайку й штовхнули до комісара. — Мазепенко, тягни з машини мою поклажу.
Водій покірно зачимчикував до «Вілліса», хоч і пробуркотів, що комісар знову наплутав із його прізвищем. За мить біля ніг Сєрова він поклав заколочений дерев’яний ящик.
— Відкривай.
Водій розгублено покрутив головою. Про кліщі він і не подумав. Потім помацав кишені й витяг складаний ножик.
— Мазепенко, а ти часом не з кіммеринців? — хмикнув Сєров, спостерігаючи за недолугими спробами помічника відкрити ящик, і навіть підморгнув Номану. — Знаєш, що там?
Кіммеринець похитав головою. Нарешті Мазайло впорався з цвяхами й витяг із ящика дерев’яну колиску. Точніше, те, що від неї залишилося.
Під час навчання у військовій академії Сєров спробував показати цінну контрибуцію місцевій професурі. Але вошива інтелігенція і після революції залишилася контрою. Більшість сказала, що це «скіфський період з пізнішим оздобленням ханської доби»; «передайте до музею», — радили вони. «Нічого надзвичайного», — сказав один козлобородий. «Це колиска, яку, за легендою, Діва подарувала Кіммерику. Той, хто нею володіє, володіє Кіммериком», — сказав найрозумніший. Але додав, що то все казки без жодного практичного застосування, і порадив переплавити золоте оздоблення. «Двобог не любить інших богів». Сєров так і вчинив. Стару бронзу залишив, а от із золота зробив собі коронку та кульчики Люсьці. Уже думав і колиску викинути, але отримав листа від Зоргуші. А той слів на вітер не кидав. Дуже цікавився артефактом. Усе питав, чи досі він у Сєрова. Лєканя, звісно, збрехав, що дорога родина загубила його під час евакуації. Але ж недаремно Зоргушка цікавився.
— То що, впізнаєш? — повторив Сєров, указавши на колиску.
Це була коробка з напівкруглими ніжками, щоб зручніше колихати. Бильця з’єднувала перекладина, за яку мати могла б переносити ліжечко. У заглибленні мав лежати матрац чи догма — перший рушник, у який загортали новонародженого. От тільки ця колиска ніколи не знала ваги дитячого тіла. Вона була темною від старості, і лише залізні зірки, вкриті червоною емаллю, палали на боках, наче незагоєні рани. Зірки Лєканя вліпив напередодні поїздки в Кіммерик, як символ того, що тепер ця земля належить йому.
Очі кіммеринця розширилися. Губи заворушилися в шепоті. Він простягнув руки, наче хотів торкнутися реліквії свого народу.
— Впізнаєш? Це було вирито неподалік від вашого села. Я думаю ще копнути, коли сюди переберуся. Кажуть, у могильнику багато лишилося. Але поки про це, — Сєров показав на колиску. — Зможеш полагодити — виживеш. І твої залишаться живі. Навіть Зоргуша не дізнається. Поїдете собі на місця поселення, як люди. Слово за вас замовлю. А слово заступника комісара держбезпеки дорого коштує. Не зможеш — тут вам і амінь. Чесна угода, як гадаєш? То як, домовилися? Зробиш так, щоб ця штуковина ожила й дала мені владу? — посміхнувся Сєров, сам особливо не вірячи в те, що говорить. Але спробувати було варто. Не даремно ж Зоргуша-голова стільки розпитував про цей мотлох.
Темними щоками кіммеринця заструменіли сльози.
— Вона нарешті повернулася. — Номан Герай звів руки до неба й ступив крок.
Його очі палали. Сєров уже вирішив, що кіммеринець пристав на його пропозицію, але обличчя чоловіка викривилося, і він кинувся до колиски.
— В ім’я засновника нашого Сакатево! В ім’я місяцеликої Діви! — заволав Номан Герай і спробував вирвати колиску з рук Сєрова.
Але куди йому було тягатися з підвальною витримкою члена революційної трійки. Комісар одним вивіреним рухом ударив кіммеринця проміж очі руків’ям парабелума.
— Я однаково не розумію твоєї тарабарщини. Але як не хочеш допомагати — діло твоє. — Сєров подав знак автоматникам. — Спершу в розхід родину, а ця мерзота нехай дивиться.
Від деревця, куди він наказав відвести родину, почувся рик. Потім закричав Валька. Сєрову не було коли розбиратися, що привиділося сину. Його погляд зупинився на дочці Герая. На круглому обличчі не залишилося нічого дитячого, нічого людського, лише давнє зачаєне бажання крові. Дівчинка криво всміхнулася.
— Ні, Шефіко, — закричав заюшений кров’ю Номан. — Не впускай її до себе! Борися. Опирайся відьмі. Навіть зараз Амага не має перемогти.
Але дочка не чула батька. Час зупинився. Звуки із сусідніх подвір’їв стали ледь чутними. Дівчинка роззявила рота й випустила в повітря слова. Сєров не розумів сказаного, але лють ударила його в груди.
— Що вона говорить? — Сєров пнув Номана.
На обличчі кіммеринця залишилися самі очі, вони наче визирали з кривавого озера. Чоловік сплюнув на землю червоний згусток слини, ледь посміхнувся і промовив:
— Відьма сказала, що віднині не залишить ані тебе, ані цього будинку, ані всіх, хто в ньому оселиться. Аж допоки сама земля не забере цього проклятого місця. Не чіпай Шефіко. Вона лише дитина, у яку вселився дух. — Номан, наче у молитві, підняв до Сєрова руки.
Вони обидва знали, що це його останні слова. Сєров вирішив закінчувати цирк. Кіммеринець, як і його дочка, були несповна розуму. Сєров випростав руку з парабелумом і примружив око. Але раніше, ніж він натиснув на гашетку, пролунав постріл. Сєров обернувся і побачив Вальку. На обличчі сина розповзлася божевільна посмішка. Він забрав у водія револьвер і тепер стріляв у тих, хто стояв біля дерева. Люська заверещала. На сукні дружини Герая розцвіла кривава пляма. Стара з татуюванням кинулася до дівчинки. Її зупинила автоматна черга. Сєров перехопив руку Вальки. Не вистачало, щоб поранився, оглашенний. Очі сина скажено крутилися. Здавалося, він не розуміє, де він і що робить. Здавалося, у нього теж щось вселилося.
— Усім припинити вогонь! Що з вами таке? Здуріли стріляти без наказу? — У голові гуло від пострілів, у повітрі клубився дим.
— Лєканю, — подала голос Люська. Сєров повернув голову так, що захрустіли хребці. Тільки її не вистачало. — Дівчинка, вона так страшно дивиться.
Сєров із подивом усвідомив, що дочка Номана залишилася неушкодженою. Тонкі чорні коси сповзали по ситцевій сукні. Руки опущені вздовж тіла. Ноги ледь розставлені. Тонка посмішка затремтіла, губи розкрилися й оголили бліді ясна з жовтуватими короткими зубами. Дівчинка почала здіймати руки, достоту як мати Номана тоді в печері. Верхів’я дерев затріпотіли. Тварини, що замовкли після останнього пострілу, знову завили.
Військовий щось запитав, потім віддав наказ, потім просто закричав.
Дівчинка втупила в Сєрова божевільний погляд старих злих очей і повторила прокляття. Автоматна черга прошила худе тіло. Шефіко лише похитнулася. Її руки злетіли. У загальному хаосі вони здавалися зміями, що готувалися вкусити. Червоні плями розповзалися по світлому ситцю. Дівчинка важко дихала. З викривленого рота стікала кров. Ікла жовтіли. Вона стрибнула на Сєрова й повалила на землю.
— У пам’ять про богиню, яка спить. На честь Спалахів, які очистять Кіммерик. Такі, як ти, ніколи не заволодіють цією землею, — просипіла дівчинка, клацаючи зубами.
— Ага, твоя баба вже хотіла мені кадик вирвати. — Сєров схопив колиску й з розмаху опустив її на голову дівчинці.
Почувся неприємний хрускіт. Половина обличчя перетворилася на криваву рану. У живому оці спалахнуло здивування, а потім страх. Дівчинка ступила назад і підняла руку, наче прагнула затулитися від колиски. Сєров натомість витягнув дерев’яну коробку, як щит, нарешті дістав зброю і вистрелив кілька разів упритул. Усі кулі влучили в розбиту голову. Шефіко повалилася на землю. Сєров обережно торкнувся тіла дулом і переконався, що вона нарешті мертва. Хотів добити Номана, але кіммеринець уже випустив дух. Валька плакав у материних обіймах. Жінки Герая валялися обабіч деревця. Стара в останньому поруху схопила гілку — і тепер здавалося, наче дерево намагається розбудити колишніх господинь.
— Зарити, щоб інші не бачили, — все ще важко дихаючи, наказав Сєров. — Тут іще був хлопчик. Де він? Мазєнін, де хлопчик?
— Товаришу комісаре, хлопчика не було, — сказав водій.
— То перевір! Усі мешканці АкШеїх уже в ЗІЛах? Мусимо вирушати, немає чого прохолоджуватися! — Сєров відчув тремтіння в грудях. Наче все складалося якнайкраще. Він завершив операцію з виселення кіммеринців, виконав доручення Зорга, отримав обіцяний будинок, але на душі було неспокійно. Перед очима досі стояли різнокольорові очі дочки Герая, а у вухах лунав її шепіт. Сєров підібрав Золоту Колиску, витер пил із зірок. Давнє дерево приємно лоскотало пальці. Двобог його захистить. Потвора помилялася. Це його земля. Тепер точно його. Сєров важко сів на коробку.
— То ти знайшов хлопчика, Мазайло? Його обов’язково треба знайти! Не вистачало, щоб цей клятий рід продовжився.
— Хоч ім’я моє вивчив, — пробурмотів водій і голосно додав: — Не було ніякого хлопчика.