Вистава Дмитра Захоженка починається зі стилізації під класицистичну манеру гри, та зрештою мольєрівська фабула переривається: актори починають говорити побутовою мовою, у них стирається грим, монологи часом не вʼяжуться із сюжетом.
Наразі одна з естетично найсильніших робіт у репертуарі театру. Утім закладені у виставу наративи збивають з пантелику й призводять до неочікуваних висновків.