Тривалий час Театр Заньковецької перебував у творчій та ідейній кризі. Зрештою він став схожим радше на заклад розважального мистецтва й відзначався переважно в скандалах: непродовження контрактів, бунти акторів, наймання радикальних громадських організацій, аби залякати керівника театру, низькоякісні вистави. У червні цього року Міністерство культури одним з небагатьох своїх розумних наказів призначило на посаду в.о. директора — художнього керівника театру режисера Максима Голенка. Доти він працював головним режисером Дикого театру (Київ) і Драматичного ім. В. Василька (Одеса). Від початку керівництва в Театрі Заньковецької Голенко багато розповідав про плани на рік – термін укладеного контракту. Озвучені в різних інтервʼю імена запрошених до співробітництва режисерів викликають непідкупний інтерес; одне з них — Давид Петросян, киянин, що останні 7 років був режисером у Театрі Франка. 20 жовтня Петросян переміг у конкурсі на посаду головного режисера Театру Заньковецької, а за місяць до цього, 23 вересня, там відбулася прем’єра його постановки «Земля» за повістю Ольги Кобилянської.
Ця вистава наразі одна з естетично найсильніших робіт у репертуарі. Утім закладені в неї наративи збивають з пантелику й призводять до неочікуваних висновків.
Конфлікт між класикою та сьогоденням
Згадаймо, як визначає термін «класичний» сучасний німецький філософ Ганс Ульрих Ґумбрехт. Він каже, що класичними ми називаємо «феномени, що походять з минулого, але промовляють до нас так, ніби є нашим теперішнім». Також пам'ятаймо, що вистава – це інтерпретація класичного тексту Ольги Кобилянської, у якій режисер уже розставив акценти на деяких деталях історії, побудувавши за нас містки із сьогоденням. У цьому діалозі минулого й сьогодення ніби все гаразд, але є нюанс.
За сюжетом Кобилянської, Батько (у повісті – Івоніка Федорук, роль виконує Андрій Козак), «місцевий бізнесмен» має намір відкупити старшого сина Михайла (роль виконує Володимир Пантєлєєв) від служби у війську. Але щось іде не так, син таки йде в солдати. Мати (у повісті – Марія, роль виконує Любов Боровська) на фоні переживань за дитину починає надто токсично поводитися з молодшим сином Савою (роль виконує Ярослав Дерпак). Жінки – Анна (наречена Михайла, роль виконує Оксана Козакевич) і Ріхара (кохана Сави, роль виконує Діана Каландарішвілі) – на сцені виглядають радше як містичні істоти, відьми, або ж психоемоційні сутності, які маніпулюють чоловіками. Для Михайла Анна уособлює бажання повернутися додому й жити щасливо й мирно. У варіанті Сави мова йде про боротьбу за свій шмат щастя, який от-от відійде Михайлові після повернення. Під «щастям» мають на увазі землю, що перейде в спадок. І земля тут – не просто яблуко розбрату, вона ніби оживає та керує головним конфліктом твору. Зрештою, це не є добре чи погано. Питання, що цим хоче сказати команда постановників.
Історія закінчується тим, що Сава вбиває брата і спалює хату. Рахіра, яка торохтіла брязкальцем, викликаючи асоціацію з гримучою змією, підштовхнула його на цей вчинок. В одній сцені Сава заходить в охоплену вогнем хату і, ймовірно, так вчиняє самогубство. Це все відбувається навколо конфлікту за спадок і через небажання служити в армії. Земля, яка для багатьох сьогодні асоціюється з домом, що його в нас відібрали й руйнують, у виставі підступно отруює серця персонажів і вбиває. Виглядає, що провідні наративи вистави не релевантні нашій дійсності.
Як можна читати класику
Коли Сьюзан Зонтаг говорила про бажання аналітиків інтерпретувати той чи інший твір, вона акцентувала на певній їхній пихатості, яку можна зауважити і за автором цієї статті. Дослідниця визначила дві причини потягу до інтерпретації: твір надто старий і потребує реставрації або ж аналітик вважає, що знає тему краще за автора.
Дивлячись на структуру вистави, видається, що вона дотримується класичного тексту Кобилянської: принаймні в історичному контексті до неї менше претензій. Якщо розглядати виставу як класичний матеріал, у якому глядач самостійно має розкривати алюзії на сучасність, то можемо виокремити деякі теми, придатні для діалогу з командою постановників. Першою є тема батьків, діти яких пішли на війну. У виставі бачимо, наскільки болісно Марія сприймає розлуку із сином Михайлом. Перекладаючи цю модель на сьогодення, згадуємо, як багатьом болить розлука з близькими, що йдуть до Збройних сил; як чужому горю співчувають, але своє все одно болить більше; як батьки, що не хочуть відпускати дітей, за місяць проживають роки і старіють передчасно. У виставі також присутній натяк на олігархів і спроби відкупу від війська: режисер використовує критичний підхід до певних сучасних процесів у суспільстві. Також виразною є тема стосунків. Михайло в прощальній сцені говорить: «Тримайся мене, Анно, як я піду. Скоро повернуся — справимо весілля». На що Анна відповідає: «Ти не повернешся скоро, Михайле». Мабуть, не мені розповідати, що відчувають люди в стосунках, які через війну поставлені на паузу, у яких не знаєш, про що думати і на що надіятися. Також зрезонувала і тема смерті на фронті. Фраза Михайла: «День перед тим, як ми мали вже їхати, ховали хлопця. Зробили парад. Але за його труною не йшов ніхто». Це перегукується з деякими розповідями про похорони воїнів, на яких немає жодної рідної людини загиблих, бо всі вони на окупованих територіях.
Але центральним у постановці видається питання землі, яке Сава з надривом кидає в зал: «Що значить чоловік без землі?!» І тут хочеться відкоригувати значення. Адже цей класичний матеріал у сьогоденні працює дуже дивно. Сава говорить про певний достаток себе як чоловіка, якому йдеться про утримання сімʼї. Нам же радше йдеться про людину, для якої пейзажі, утворені на певній території, асоціюються з домом. Тому перефразоване питання звучить так: «Що значить людина без дому?!» І в контексті цієї фрази можна перечитати весь твір.
Візуальні наративи вистави
У першу чергу увагу привертає фактурна сценографія (художниця Даниїла Колот). Основною в ній є вкрита соломою похила конструкція, що нагадує і дах, і пшеничне поле. Можливо, в такий спосіб режисер і художниця звʼязують поняття землі та дому в єдине ціле. Але в контексті сюжету цей символ лише викликає чергові суперечності.
З огляду на війну, яку розпочала Росія, земля асоціюється в нас із домом і є осердям, навколо якого консолідувалося українське суспільство. Це проявляється в одній з умов припинення війни – вихід до кордонів 1991 року. У виставі ж дім і земля – це одна з причин основного конфлікту, причина братовбивства. І думати про братів, які вбивають одне одного за землю, видається дещо дивним у контексті розвʼязаної Росією війни.
Окремо увагу привертають початок і кінець вистави. На початку ми бачимо жіночі ноги, що визирають із «пшеничного поля»; під плач новонароджених можна відчитати появу нового життя. Потім завʼязується соціально-побутова драма селянської сімʼї із загостреними класичними конфліктами на темах любові, багатства, війни, спадку, стосунків батьків і дітей. У кінці протиборчі сторони гинуть і жінка в масці з пшениці засіває поле знову. Цикл закривається. Люди народжуються, конфліктують, любляться, вмирають і знову народжуються. Чим не класичний сюжет?
Але читаючи його як цілісний текст, можна побачити, як Земля (персонаж) народжує, убиває та знову засіває себе. Бачимо, як конфлікт стає безпричинним. Чи можемо ми його пристосувати до наших днів? Висловлюю своє категоричне ні. І це загалом є питанням до того, чи можна дивитися на події сьогодення через призму класичних творів і як їх потрібно інсценізувати, щоб вони не заперечували дійсності.
***
Загалом ці питання лишаються в площині адаптації класичного тексту, адже деякі «вічні цінності» часом не корелюються із сучасністю. Режисер Давид Петросян проблематизував текст, наскільки це було можливо. Але видається, недостатньо. Назагал постановка цілком притомна: без шароварщини, жартів нижче пояса й тупих селян, що здатні лише смішити царицю (або сучасного глядача). Можна спробувати прочитати цю виставу як окремий, вирваний з усіх контекстів сценічний твір з класичною (відстороненою, узагальненою) моделлю конфлікту. Але не думаю, що ми можемо затерти або узагальнити політичний контекст країни, у якій живемо. Згадаймо дискусійне запитанням режисерки Рози Саркісян, яке вона озвучила у своїй лекції в рамках освітньої програми the black box: «Чи може театр не бути політичним?»