Театр Заньковецької — дуже особливе місце для Львова, вітаю вас із цим призначенням. Хоча це, мабуть, не таке свято, яким може здаватися на перший погляд?
Свято чи ні — то вже таке, але це щоденна робота щонайменше на рік. Я зрозумів, що впродовж наступного року буду привʼязаний до цього театру і до Львова, це необхідно для того, щоб вдалося щось тут зробити. Щоб здійснити задумане, треба стати із цим театром єдиним цілим, віддати всю свою енергію, тому я зараз відмовляюся від усіх постановок у Києві, в Польщі і в інших місцях. Сподіваюсь, у нас тут щось вийде і, дай боже, цікавеньке.
Чому ви вирішили змінити Одесу на Львів? Це була пропозиція чи ваша ініціатива?
Це була доволі неочікувана пропозиція від Міністерства культури. Вони порадилися з колегами серед львівських культурних діячів, а я, якщо чесно, взагалі не очікував її. Але це дуже цікава пропозиція і мені було дуже важко від неї відмовитися. Потенційно це реально дуже крутий театр з купою можливостей, один із центрових.
Для мене зараз задача взяти і зробити з цього місця в першу чергу живий театр. У якомусь сенсі це створення нового сучасного європейського театру у форматі того театру, який вже існує, не порушивши його. Мені це цікаво, і тому я взявся. Здається, якраз підійшов до того віку, до тієї точки на своєму шляху, коли готовий і спробую впоратись із цим.
Будівлі Театру Заньковецької вже 181 рік; її заснування було знаковою історією меценатства, а через відносини театру з кожною владою, яка очолювала місто — а це була і німецька окупація, і польський та радянський періоди, і незалежність, — можна відслідковувати тенденції в дотуванні культури та ціннісні пріоритети культурної політики. У цьому ключі зараз часто звучить питання про ваш вік і досвід як очільника такої установи (режисеру 45 років. – Ред.).
Я сподіваюсь, це не означає, що мені має бути стільки ж років, скільки цьому театру (сміється). Хоча так, я знаю, що однією з причин, чому сюди так довго обирали режисера, було те, що шукали шістдесятирічного і поважного, щоб він нічого не поламав тут із того, що було зроблено до нього. Але так не буває. Данченко (Сергій Данченко, український режисер, очолював театр Заньковецької у 1970–1978. – Ред.) зайшов сюди, коли йому було 33 роки, коли він тільки розпочинав свій шлях. І по-справжньому моцним режисером він став тут, у Львові, ступивши на цю сцену, в досить молодому віці. Тут відбувалося його становлення, і вже потім він поїхав до Києва. Тому якщо покопирсатись в історії, вона підказує і таке.
Якщо говорити про місце цього театру на культурній мапі сучасної України, воно виглядає дещо розмитим, значною мірою внаслідок кількадесятирічного опору будь-яким змінам усередині театру. Які ваші відчуття щодо цього зараз, коли ви посіли цей “трон”?
Я, не дай боже, не сприймаю це як трон. Ми колись із друзями шуткували, що українські театри нагадують феоди, які роздають: є герцогства – це національні театри, є баронства – такі маленькі феоди. Театр Заньковецької – це, звісно, великий феод, але не дай боже так до нього ставитись. Я доволі спокійно ставлюся до влади і всього з нею повʼязаного. Усе-таки я прийшов, щоб тут почався живий процес, щоб наповнити театр прекрасними живими виставами, а більше мене нічого не цікавить. Можливо, це такий мій ніжний внутрішній інфантилізм, але в таких ситуаціях він мене рятує, він дуже помічний.
Розкажіть про вашу попередню роботу в Одесі.
Я пробув в Одесі близько трьох років. Там є прекрасна директорка, доволі креативна, з хорошим правильним его — це Юлія Пивоварова, яка мене туди запросила. Там і до мене були реально круті режисери: Іван Уривський там починав до того, як пішов у Театр Франка; там поставив одну з найкращих вистав Стас Жирков; Дмитро Богомазов там поставив чотири вистави. Тож я прийшов на намолене місце.
Але там також були якісь внутрішні пертурбації, з театру пішла частина трупи, і мені довелося шукати людей, набирати команду. Я вважаю, що в нас був розкішний рік до війни –- вісім прем'єр з нуля. І це при тому, що фактично не було фінансування, бо якось одеська влада ніяк не могла зрозуміти, навіщо Одесі єдиний український театр у місті. Вони як могли, м'яко кажучи, знущалися з нього.
Потім ще був довгий шлях, який випало пройти вже під час війни, бо багато людей суто з трупи театру пішли в ЗСУ. У нас були дуже моцні актриси, частина з них виїхали за кордон. Утім для мене велика радість, що вони не підлогу миють, а працюють у польських театрах. Наприклад, двоє стали провідними акторками у театрах в Бидгощі та Познані. Вони виявилися затребуваними, і це свідчить про те, що ми набрали настільки талановитих акторів, що вони зуміли реалізувати себе і в Європі. Дуже добре, що так трапилося, але ми їх, на жаль, втратили. І довелося знову шукати людей, збирати трупу.
Попри весь жах, спричинений війною, минулий рік для українського театру став багато в чому проривним. Вимушена міграція спричинила комунікаційний сплеск між діячами з найрізноманітніших театрів і регіонів, якого направду галузь потребувала десятиліттями. В результаті народилось чимало найнесподіваніших колаборацій, нових вистав і творчих обʼєднань, а у Львові ще й додались три нові театри, засновані харківʼянами. Наскільки важко вам було шукати людей в Одесі в умовах повномасштабної війни?
Шукати людей завжди складно, а в цих обставинах було дуже важко. Я розумію, якою повинна бути трупа, що всі мають бути різні, а в мене ще й завищені критерії, за якими ми шукаємо людей. Ніколи не знаєш, де саме ти знайдеш людину, яка тобі потрібна. У результаті двох людей ми знайшли в Рівному, двох забрали з Миколаєва, також до нас приєднався такий відомий актор, як Марк Дробот з [київського] Молодого театру. Останнє наше надбання — прекрасна актриса Римма Зюбіна, яка зʼявилась у складі моєї останньої премʼєри в Одесі “Карпатський вестерн”. Усе це сузірʼя ми вивели на одеську сцену, і ця вистава стала піковою для нас. Але інше питання –- наскільки цікавою ця історія була тоді Одесі.
Чи Одеса була на той момент готова до україноцентричного театру?
Нам із цим було на початку дуже складно; на щастя, зараз уже нарешті зʼявився нормальний попит на український продукт. Наш театр був одним із двох культурних центрів українства в Одесі, першим був музей покійного Ройтбурда (Одеський художній музей. – Ред.). Актори в театрі залишились, я нікого не забирав зі собою з команди, і сподіваюся, що вона залишиться на плаву. Ми не втрачаємо звʼязку і будемо щось придумувати, я намагатимусь зі свого боку допомагати і контролювати цю історію наскільки зможу.
Ми, до речі, зробили виставу, яка, наскільки я розумію, була в Одесі першою від початку повномасштабної війни — “Саша, винеси сміття”. Якщо я не помиляюся, ми її презентували у квітні 2022 року. З початком війни частина людей поїхала, але хтось залишився, буквально декілька акторів, і вони самі почали смикати мене і просити щось придумати разом, бо всі потребували якогось продуху. Це були одні з найскладніших репетицій у моєму житті: будівля театру була весь час без опалення, це були доволі стрьомні місяці.
З міркувань безпеки грали цю виставу під сценою, над нами було сценічне коло, і візуально це створювало досить цікавий ефект. Ми вклали в цю виставу всю свою енергію, всі переживання, і для мене вона стала дуже особливою. Це єдина вистава, на якій, знаючи, як вона зроблена, я все одно ридаю разом з глядачами. Але це не стрес, це сльози рефлексії, справжнього катарсису. Такого ефекту я не спромігся добитись у жодній іншій виставі. І я сподіваюся, що ця вистава буде жити. Було б круто, якби її ще десь побачили.
Розкажіть про репертуар, який буде в Театрі Заньковецької. Зараз у багатьох театрах почали зʼявлятися додаткові альтернативні майданчики, малі сцени, які є просторами для експериментальних форматів. Водночас коли йдеться про національний статус, який має ваш театр, є вимоги певної відповідальності, певної місії.
Я думаю, що наш театр повинен якось це поєднувати. Я вважаю, що у форматі великої сцени ми повинні забезпечувати те, що я називаю “театр розумного видовища”, за яким приходить глядач. Але це видовище може бути різним. Не обов'язково давати по двадцять водевілів. Показова історія була в Рівному, коли нас туди запросили з постановкою “Зерносховище”. Багато було розмов про те, навіщо під час війни ставити виставу про Голодомор, вбухувати в неї купу грошей, адже люди і так страждають. Як показало життя — нічого подібного. Ця вистава, особливо в перші місяці, йшла тричі на місяць з аншлагами, це був хіт. Усе, що трапилося з країною, підштовхнуло глядача — ви ж бачите, наскільки люди почали цікавитися зараз своєю історією, своєю культурою, саме українською. Це дуже круто, і це треба використовувати. Утім не забуваймо, що таке театр і для чого потрібно “видовище”. Театр наповнює нас енергією, ми всі підживлюємося від нього, як від батарейки.
Повертаючись до питання в контексті Театру Заньковецької — звичайно, буде йти класика, але не в архаїчній версії. Ми зараз ведемо перемовини щодо співпраці з [режисером] Давидом Петросяном. Навіть якщо це буде постановка “Земля” (вистава Петросяна за повістю Ольги Кобилянської. – Ред.), це буде модернова версія, в якій глядачі зможуть по-новому відкрити для себе цей матеріал і акторську роботу, побачать усе з нового ракурсу.
Ще один задум, який, маю надію, втілиться та стане хітовою історією для кожного львів'янина — це вистава за сценарієм Наталки Ворожбит про Володимира Івасюка. Ми плануємо її до ювілею, до 75 років з дня його народження, готуємо на 4 березня. У майбутньому за цим матеріалом має зніматися кіно, а поки що ми домовляємося зробити з нього виставу, яка стане своєрідним промо для майбутнього фільму. Так колись уже було з “Кайдашами” Ворожбит, коли спочатку вийшла вистава в Дикому театрі, а через пару років — серіал. До речі, постановка “Львівське танго” про [композитора] Богдана Весоловського, що зʼявилася в театрі минулого року, — одна з найпопулярніших вистав нині. Тому наша історія про Івасюка, маю надію, стане гідним продовженням у цьому напрямку. Я хотів би, щоб таких вистав з'являлося якнайбільше. Може, через рік з'явиться, наприклад, вистава про [Кузьму] Скрябіна, чому ні?
Щодо додаткових майданчиків, ми зараз перевіряємо наші технічні можливості, щоб відкрити на четвертому поверсі сцену під дахом. Там ми зможемо робити експериментальні проєкти, які як керівник я не маю права пустити на велику сцену, але дуже хочу знайти для них місце в стінах театру. Це буде місце для сучасної української прози, сподіваюся, у цьому році вдасться такий майданчик запустити. А ще всі ці історії про фасад…
Дякую, що нагадали! Це питання, яке мене цікавить зі самого дитинства: тридцять років я дивлюся на ці стіни і не можу зрозуміти, невже не існує способу причепурити їх?
Я вас розумію, це дуже соромно. Коли я вперше приїхав, шофер таксі, їдучи повз, тицьнув пальцем на будівлю зі словами “а це наша ганьба”. Це жахливо, це дратує, і мене також цікавить “чому?!”. Але тут усе залежить від багатьох факторів: будівля належить не лише театру, частина належить місту, і зараз я намагаюсь розібратися з тим, як це працює, хто має право це робити. Маємо розуміти, що це питання мільйонів, ще й під час війни, коли на культуру виділяють мінімум. Я сподіваюсь, ми зможемо щось із цим зробити, щоб театр був максимально живий внутрішньо та адекватно виглядав зовнішньо.
***
Аудіоверсію інтерв’ю можна знайти за цим посиланням.