Кремлівський план щодо завоювання північного та східного регіонів Україні виявився так само наївним, як і заздалегідь приречена спроба захоплення Києва. Головною метою був 1,4-мільйонний Харків — колишня столиця Радянської України. 2014 року Москва безуспішно намагалася спровокувати там проросійське повстання на кшталт тих, що спалахнули в Донецьку й Луганську. Із Бєлґорода до Харкова було звезено активістів і провокаторів, одному з яких навіть удалося на короткий час здійняти над будівлею Облдержадміністрації російський прапор.
Готуючи тоді репортаж із Харкова, я написав про похорони двох молодих фанатів Путіна, застрелених у сутичці з українськими націоналістами. Місто лихоманило. Перед пам’ятником Лєніна на найбільшій площі України — майдані Свободи — постійно відбувалися конфлікти. Прихильники Заходу розписували постамент патріотичними гаслами. А противники силкувалися захистити монумент, чергуючи коло нього в наметах із власним символом — смугастою «георгіївською» стрічкою, головним кремлівським атрибутом святкування перемоги над фашизмом. Того ж таки 2014 року пам’ятник демонтували.
Найімовірніше, Путін сподівався, що тісний зв’язок Харкова з Росією стане запорукою згоди містян на агресивне збройне поглинання. Чимало харків’ян були російськомовні, мешкали всього за 30 кілометрів від російського кордону і мали родичів у Санкт-Петербурзі, Москві та інших населених пунктах РФ.
Почасти Харків нагадував комуністичний тематичний парк, готовий до повторного возз’єднання з «батьківщиною». Брукований центральний майдан із пам’ятником Лєнінові (нині вже знесеним), помпезна неокласична сталінська архітектура, танковий та авіаційний заводи… Відвідавши місто на початку 1930-х, англійський письменник-мандрівник Роберт Байрон без зайвих сантиментів написав, що «тут немає родзинок, окрім гарного модерністського Поштамту й Будинку промисловості».
А проте останні десятиліття перетворили Харків на динамічне сучасне європейське місто, космополітичний освітній центр і домівку для тисяч студентів, навіть з Азії та Африки. Люди переїжджали сюди заради вищої освіти і часто-густо лишалися назавжди, щоб саме тут побудувати кар’єру і створити родину. Це було чисте місто. Із новим зоопарком, що був спроєктований німецьким архітектором і пишався своїми страусами, тиграми та зебрами. Із зеленими парками та оглядовим колесом. Колишній мер Геннадій Кернес, який помер 2020 року через ускладнення від коронавірусу, уславився корумпованістю й водночас щирою гордістю за місто, бажанням зробити його ошатним.
Ось чому Харків являв собою головне випробування цієї загарбницької війни: чи можна захопити його і не втратити?
Російська танкова колона рухалася тим самим шляхом, що й навіжені путінські активісти вісім років тому. Перетнувши кордон із Бєлґородом, загарбники попрямували до північних околиць міста. Ранком 24 лютого харків’яни прокинулися від звуків обстрілів і бомбардувань. Дехто побіг на станцію метро, інші зачаїлись у своїх квартирах. Наступної ночі окупанти влаштували потужну артилерійську атаку.
Зранку 27 лютого, в неділю, росіяни спробували захопити Харків. Заїхавши з північної околиці й проминувши станцію метро «Перемога» (останню зупинку зеленої лінії підземки), колона бронетехніки, позначеної літерою Z, рушила до центру. Сунучи житловим районом Шишківка, зокрема вулицею Саперна, загарбники час од часу стріляли.
За кілька годин їхній план було викрито.
Контратакуючи, українські загони відкрили по окупантах вогонь із легкої зброї та гранатометів. Спочатку бої зав’язалися на південному сході й у центрі, а потім на вулиці Шевченка, де чимало барів та кав’ярень. Одна група росіян сховалася в порожній школі, і кулеметні черги загримотіли на засніженому дитячому майданчику. Машини поглинуло полум’я.
До вечора атаку відбили. Місто лишилося під контролем місцевої влади.
Колону російської техніки було знищено, кілька окупантів, включно з водієм і молодим кулеметником, опинилися в полоні. Попри невизначене майбутнє Харкова, наприкінці лютого вже складалося враження, що росіяни надто широко роззявили рота.
У відповідь на свій провал Генштаб РФ удався до шалено вбивчих дій.
Росіяни почали руйнувати місто звіддаля. Артилерія, ракетні системи залпового вогню «Град», крилаті ракети «Калібр», касетні бомби тощо, тощо — усе це падало на Харків диявольською зливою. Москва вже й не намагалася вдавати, ніби цілить у військові об’єкти. Обстріли провадилися безладно — снаряди влучали в житлові будинки, школи й дитячі садки, пробивали дахи й застрягали в кухнях. Метою такого терору було посіяти страх і відчай.
Якщо Путін і збирався врятувати російськомовне населення України, то спосіб порятунку він обрав дуже дивний. Адже на перехрестях і в чергах від рук окупантів гинули здебільшого ті, хто саме російську вважав своєю рідною мовою. За що їх карали? Вони не зустрічали своїх визволителів так, як кортіло кремлівському керманичеві.
«У Харкові мешкає чимало росіян. Путін розраховував на їхню лояльність. А дістав облизня», — так сказала мені Майя Миронова, яка тоді перебувала на станції метро «Завод імені Малишева» — переховувалася, за її словами, приблизно з тисячею людей, котами й собаками. «Таке враження, наче Путін хоче винищити нас до ноги. Це жахливо», — зауважила інша мешканка міста, Галина Падалко, додавши, що через цілодобові обстріли всі вікна в її квартирі «тряслись і вібрували».
Місто мусило несамовито страждати.
Після невдалого російського наступу минуло кілька днів. Олег Саєнко і його дівчина Дарина трималися своєї квартири на сьомому поверсі будинку на вулиці Клочківській,197 —у тихому районі, звідки рукою подати до ботанічного саду. Розробник програмного забезпечення, Олег працював допізна. Опівночі пролунали два гучні вибухи. Російські ракети впали простісінько біля дому.
Олег вибіг на балкон і роздивився. Ракета стирчала з хідника. Сіра, гладенька, геть абсурдна, вона вгатилася між дитячим майданчиком і крамницею, куди місцеві ходили на закупи. А навколо коїлося щось жахливе. Одній жінці відірвало ногу. Зблідлу й шоковану, постраждалу тягнули до під’їзду, а її кінцівка так і лежала просто неба. Незабаром жінка померла. «Майже всі були певні, що Росія не бомбардуватиме місто. А тепер люди налякані», — зітхнув Олег.
Після обстрілів харків’яни кинулися тікати. Артем Мажулін три ночі ховався в підвалі ще з тридцятьма людьми, переважно жінками, дітьми й літніми. На щастя, був серед них і електрик — він лагодив блоки живлення, щоб усі мали змогу заряджати телефони. Четвертого дня Артем і його брат також вирішили виїхати. Порожніми вулицями, обабіч поораними танковими траками, вони дісталися залізничного вокзалу. Увечері їм удалося сісти в переповнений потяг і вирушити на захід разом зі студентами з Індії, Пакистану й Нігерії.
Розчарована невтіленими амбіціями, Росія розпочала нову фазу наступальної операції й посилила атаки на цивільну інфраструктуру Харкова, Києва та інших міст. Обстріли Вогнем і мечем здійснювалися не хаотично, а цілеспрямовано, щоб спричинити паніку і примусити українців капітулювати. Велична Харківська облдержадміністрація, зведена 1954 року, неокласичний Апеляційний суд, регіональне управління Служби безпеки України, побудоване ще за сталінських часів, — усе це зазнало удару. Снаряди падали коло Успенського собору, між атракціонів і біля дитячої залізниці в міському центральному парку, убиваючи водіїв та інших цивільних, включно з дітьми (як-от п’ятнадцятирічний хлопець, котрий допомагав годувати тварин у зоопарку).
А втім, подеколи дії окупантів оберталися проти них. До прикладу, вони знищували станції стільникового зв’язку, потрібні для комунікації між військовими, а відтак змушені були користуватися мобільними, що легко прослуховувалися. Завдяки цьому українці мали змогу визначати їхню дислокацію і ліквідовувати старших командирів. Так було знешкоджено щонайменше десятьох. Значні втрати серед російських генералів свідчили про безлад у лавах загарбників і погану організацію всієї кампанії.
Авжеж, російські обстріли й бомбардування мирних міст забрали силу-силенну невинних життів. Але тих українців, котрі опинилися на захоплених територіях, очікувала інша форма знищення. На них почалося полювання.