Отже, Трієр. По-перше — він не дворянин і прийменник «фон» до свого імені придумав у 20 років, коли зняв короткометражку про садівника орхідей; можливо, хотів так покепкувати з вигаданих титулів режисерів Йозефа фон Штернберга й Еріха фон Штрохайма. Родина була звичайна, батьки — державні службовці. Ларс Гольбек Трієр (так звали за документами) успадкував від рідні любов до лівацького антуражу й кіно. Першу забезпечили батько-соціал-демократ і мати-комуністка; згодом у Ларса на телефоні навіть стояв рингтон з мелодією «Інтернаціоналу». А щодо кіно вплинув дядько Берге Хьост, відомий данський документаліст. Улфа — Бергова сестра і мати Трієра — подарувала синові восьмиміліметрову камеру і приносила з роботи старі плівки, аби Ларс учився монтувати.
Уже у 12 років Ларс знявся як актор у Томаса Віндінга в серіалі «Таємне літо». Першу стрічку зафільмував у 20 років, у 1976-му — вищезгаданого «Садівника орхідей». Одразу після Данської кіношколи випустив повнометражний дебют «Елемент злочину» (1984), що здобув призи на кінофестивалях у Каннах, Чикаго і Мангаймі. Ця робота разом з подальшими «Епідемією» (1987) і «Європою» (1991) склала трилогію «Європа». Уже тоді стало зрозуміло, що в Данії зʼявився автор з унікальним баченням. 1994-го він підкорив країну містично-лікарським телесеріалом «Королівство», знятим під впливом «Твін Пікс» Девіда Лінча. Можна сказати, що після виходу цієї похмурої та іронічної саги імʼя Ларса фон Трієра знала кожна данська домогосподарка.
Наступного року Трієр здійснив потрясіння в масштабах Європи — започаткував рух «Догма 95». «Догматики» в маніфесті «Обітниця цноти» проголосили максимальне наближення кіно до реального життя: пропонували відмовитися від спецефектів, декорацій, штучного освітлення; «музика не може звучати у фільмі, якщо вона реально не звучить у сцені, яку знімають», «камера має бути ручною», «фільм не повинен містити несправжню дію», «жанрове кіно заборонено» тощо. До руху приєдналися кінематографісти з понад 30 країн, від Колумбії і Сінгапуру до Нової Зеландії і Швейцарії. Сам Трієр зняв у цій стилістиці, мабуть, найкращий фільм — «Ідіоти» (1998), остаточно закріпивши статус зірки світової режисури.
Надалі кожна прем’єра Трієрового фільму ставала міжнародною подією, хай і не завжди однозначною. «Та, що танцює у темряві» (2000) з Бйорк у головній ролі отримала «Золоту пальмову гілку» в Каннах. Дві частини незавершеної трилогії «США: Країна можливостей» — «Доґвілль» (2003) і «Мандерлей» (2005) — викликали, з одного боку, захват через новаторську естетику, з іншого — скандали через відверті сцени і тематику рабовласництва і расизму. «П'ять перешкод» (2003) явили нове слово в документалістиці. «Антихрист» (2009) спровокував у багатьох відразу жорстокими сценами (на премʼєрі чотири глядачі знепритомніли), а Екуменічне журі Каннського кінофестивалю навіть присудило фільму антинагороду за мізогінію. «Меланхолія» (2011) визнана одним з кращих фільмів про кінець світу. «Німфоманка» (2013), наповнена сороміцькими епізодами, спричинила закиди в сексизмі й мізоігінії. «Дім, який побудував Джек» (2018) знову шокував багатьох надмірною жорстокістю.
Поза знімальним майданчиком Трієр так само давав приводи для обурення. Зокрема, на післяпрем'єрній пресконференції «Меланхолії» у відповідь на запитання про використання німецької естетики у фільмі (зокрема, музики Вагнера) режисер відповів, що розуміє Гітлера, навіть десь йому співчуває, що євреї «той ще геморой», і закінчив плутаний монолог реплікою «Добре, добре, я нацист». Як наслідок, Трієра оголосили персоною нон ґрата в Каннах, а французький режисер Клод Лелуш назвав виступ автора «Меланхолії» творчим самогубством.
Ще один скандал стався відносно недавно і був пов’язаний з Україною. Після рішення Данії та Нідерландів надати Україні винищувачі F-16 Трієр обурився в Instagram: «Панові Зеленському, панові Путіну і не в останню чергу пані Фредеріксен (прем’єрка Данії), яка наче втратила розум від шаленого кохання, коли позувала в кабіні однієї з найстрашніших машин-убивць нашого часу й усміхалася від вуха до вуха: "Російські життя теж мають значення!"».
Уже наступного дня відіграв назад, якщо це можна так назвати:
«Звісно, я вболіваю за Україну всім серцем! Я просто стверджував очевидне: що всі життя в цьому світі мають значення!.. Видається, що це забута фраза з часів, коли пацифізм був чеснотою! З любовʼю, Ларс».
Наразі Трієр через важку хворобу відійшов від режисури.
Його феномен у кінематографі полягає в тому, що майже для кожного фільму він знаходив нове формальне рішення і протягом життя зміг переконливо поміняти стилістику — таке вдається дуже небагатьом.
«Елемент злочину» — своєрідне переосмислення фільму нуар. «Європа» — інверсія фронтового кіно про Другу світову. «Розсікаючи хвилі» (1996) — житіє сучасної святої, проте, мʼяко кажучи, неканонічне. «Ідіоти» — унікальний сплав ігрової та документальної оптики. «Та, що танцює у темряві» — рідкісне поєднання мюзиклу і трагедії. «Доґвілль» — вражаюче введення театральної умовності в кінокадр. «Пʼять перешкод» — вишукана гра з кількома типами екранного висловлювання. «Меланхолія» — заворожливо красива і лячна візуальна поема про кінець світу. «Німфоманка» — відчайдушна спроба довести, що еротика на екрані теж може бути мистецтвом. «Дім, який побудував Джек» — провокативний горор, знятий з погляду серійного вбивці.
По суті, усю карʼєру Трієр намагався перевинайти кінематограф. І кілька разів йому це вдалося.
Розповідаємо про п'ять його кращих фільмів.
«Ідіоти» (1998)
Звичайний день. Ресторан. Самотня відвідувачка Карен зі співчуттям дивиться на групу диваків, людей явно з психологічними розладами, які нервують решту бешкетом. Один бере її за руку і веде разом з іншими в таксі. Карен не опирається. Майже одразу вона дізнається, що приєдналася до химерної суміші секти з революційним осередком і хіпацькою комуною. Вони шукають свого «внутрішнього ідіота» і так звільняються від гальм, травм і комплексів; поводяться на публіці відповідно, весь час провокуючи непорозуміння і скандальні ситуації. Така практика називається в них спасингом, похідним від данського spaz (судоми). Живуть «ідіоти» в домі, який Стоффер, їхній лідер, має продати за дорученням свого дядька.
Фільм знятий згідно з вимогами «Догми 95»: природне освітлення, «стрибаюча» камера (в одному фрагменті Трієр зумисно лишив оператора, який випадково потрапив у кадр), музикант вживу грає за кадром на губній гармоніці під час зйомки фінальних титрів, самі титри написані крейдою на підлозі, а щоб добитися від акторів органічності при зйомці сцени групового сексу, Трієр і всі члени знімальної групи зʼявилися на майданчик у чому мати народила.
Результатом стала трагікомічна, новаторська і глибоко емоційна стрічка (один рецензент лаявся на «емоційну брутальність»). І хоча «Ідіоти» не мають жодної великої міжнародної нагороди, цей фільм за впливом на світове кіно може дорівнятися «На останньому подиху» Годара.
«Та, що танцює в темряві» (2000)
Діється в Сіетлі в середині 1960-х. Сельма (Бйорк) гарує на фабриці, ще й бере приробіток удома; все через те, що її син Джин без операції може втратити зір через спадкову хворобу. Далі нещастя тільки наростають. Сельму звільняють з роботи за поламаний верстат. Сусід-поліцейський у відчаї через банкрутство краде Сельмині заощадження. Та вбиває крадія, щоб повернути гроші й таки оплатити операцію сина. Дива не стається: буде суд, буде вирок, буде смерть у зашморзі.
І ось серед усього цього мороку й безвиході Трієр вводить світлий і несподіваний складник: мюзикли. Їх Сельма обожнює. Грає в аматорській постановці «Звуків музики», ходить на них у кіно, а головне — весь час прокручує їх у голові. І там, в уявному просторі, відбувається головний спектакль. Там Сельма танцює, співає, там вона вільна і щаслива.
Варто зауважити, що акторський досвід Бйорк на момент зйомок був мінімальним. Але вона блискуче впоралася зі складним психологічним малюнком ролі Сельми. Ба більше, Бйорк у видіннях Сельми грає саму себе; так одна акторка створює одразу два полюси — жертву і зірку, і між ними вирує колосальне емоційне поле. Навіть у досвідчених Каннах глядачі ридали вголос.
«Та, що танцює в темряві» відзначена «Золотою пальмовою гілкою» і премією «Фелікс», а Бйорк отримала нагороду Каннського кінофестивалю і приз Європейської кіноакадемії за найкращу жіночу роль.
«Доґвілль» (2003)
Трієр, створюючи цей фільм, надихався в першу чергу епічним театром Брехта з його мінімалізмом, найвищим ступенем умовності й ефектом відчуження (Verfremdungseffekt), який апелює не до емоцій, а до аналізу.
Тож уся дія розгортається на підмостках, у так званому чорному ящику: чорна підлога і затемнений задник. Усі будівлі Доґвілля накреслені білою фарбою на підлозі, а всередині цих кордонів стоять меблі. Актори обходять невидимі стіни, відчиняють і зачиняють невидимі двері. Навіть місцевий пес Мойсей теж намальований.
У це небагате умовне містечко потрапляє Ґрейс (Ніколь Кідман), яка тікає від впливового батька-мафіозі. Спочатку доґвілльці приймають її дуже гостинно, ховають від бандитів. Але батько підвищує ціну за інформацію про втікачку — і ставлення починає змінюватись.
Трієр розігрує цю драму за допомогою світла. У порожньому просторі це мало не основний структуруючий засіб. Промінь театрального софіта, скерований на того чи того персонажа або персонажку, підтверджує сам факт його або її існування. Якщо білі контури на підлозі задають простір Доґвілля, то його буття визначає складна гра світла й тіні. Навіть розмови на дозвіллі йдуть про атмосферні ефекти на океанічному узбережжі. У зав’язці привітне денне світло допомогло Грейс побачити «скромну красу Доґвілля» і прийняти рішення лишитися тут. Але згодом зʼясовується, що містяни якраз і є непрозорими в усіх сенсах. Хтось вдає сліпого, хтось підробляє старовинне скло, хтось каже, що письменник, але нічого не пише. І ця муть, ця тінь поступово заповнює все. Уже у фіналі, знов-таки, зміна освітлення — цього разу місячного сяйва — допомагає Гейс побачити весь жах і всю потворність Доґвілля. І віддати наказ знищити його.
Довершена кіногенія, самодостатня форма втілення і майстерно прорахована структура роблять «Доґвілль» одним з найбільш значущих фільмів кінця ХХ століття.
«Меланхолія» (2011)
У «Меланхолії» відбуваються дві катастрофи — інтимна і світова. Причому про другу нам повідомляють ще в пролозі: бачимо, як у Землю врізається велетенська блакитна планета під назвою Меланхолія. Але потім Трієр, буцім нічого не сталося, переходить до сімейної драми. Героїня першої частини «Жюстін» у виконанні Кірстен Данст виходить заміж, однак що далі, то більше вона розуміє, що їй це одруження непотрібне. Тож зчиняє бешкет, руйнує шлюб і заодно кар’єру.
Жюстін протистоїть розсудлива і раціональна сестра Клер (Шарлотта Генсбур). У другій частині під назвою «Клер» сюжет розвивається вже після провального весілля. Жюстін, майже непритомна від депресії, приїздить у гості до Клер та її цілком благополучної родини — чоловіка і сина.
Обмежившись одним обійстям і кількома актор(к)ами, Трієр ставить вічні питання: чи є меланхолія запорукою правдивого бачення світу, у чому сенс життя, якщо наш світ усе одно приречений на знищення, чи є злом життя як таке? Контрастна пара яскравих акторок втілює нелегкий сюжет без видимих зусиль: депресивна емоційність Данст проти раціональності Генсбур, спокійний фаталізм першої проти панічної втрати контролю у другої.
І саме тому такою переконливою є відповідь, заготовлена Трієром у фіналі, коли Жюстін, Клер і її малий син Лео перед неминучим зіткненням ховаються у споруджений з кількох гілок курінь — «чарівну печеру», за словом Жюстін. Надзвичайно місткий символ: чарівна печера — це те, що й робить нас людьми: мистецтво, або любов, або усвідомлення власного кінця.
Кірстен Данст відзначена Призом Каннського кінофестивалю за найкращу жіночу роль.
«Німфоманка» (2013)
Холостяк середніх років Селіґман (Стеллан Скашгорд) ввечері натикається на побиту жінку на імʼя Джо (Шарлотта Генсбур). Дає їй прихисток у себе. Дещо отямившись, Джо висповідується господареві.
Виявляється, героїня Генсбур — німфоманка. Її сексуальний апетит з юних років невситимий. Чотиригодинний фільм розбито на глави, подібно до роману, а крім того, продюсери розділили його на дві частини, які почергово випустили в прокат. Однак далеко не весь хронометраж відданий еротиці: найпронизливіші фрагменти, наприклад, повʼязані зі смертю батька Джо. Загалом же «Німфоманка» — це не еротична драма, а розгорнутий Трієрів коментар на тему еротики; причому якщо Селіґман намагається осмислити почуте в термінах алегорій і мистецтва, то Джо більше схиляється до екзистенційного самоусвідомлення в дуалізмі Ероса і Танатоса.
Розв’язка доволі несподівана: Джо здобуває не смерть чи любов, а свободу і внутрішню гармонію, остаточно позбувшись і бажання догоджати чоловікам, і почуття провини. І вона, хай і за кадром, тікає до нового життя.
Фільм номінований на сім міжнародних премій; Генсбур отримала найвищу кінопремію Данії «Боділ» як найкраща акторка.