Про що ви думаєте, коли займаєтеся звичними для вас справами? Коли беретеся за рутинну роботу, рухи для якої вже давно відточили до автоматизму. Для мене виконання звичних речей стає чудовим фоном, щоб подумки продовжити вже почату розмову. Ні, це не завжди про промотування реплік, які можна було кинути у сварці чи зробити компліментом у випадковому приємному смолтоці. Займаючись звичними речами, я також міркую про враження від мистецького твору. Веду думки через слова і підсилюю їх жестами, хай вони стосуються буденної справи, як-от прибирання книжкових полиць чи нарізання цибулі до майбутньої страви.
Про що ви думаєте, коли займаєтеся важливими для вас справами – чи вибудовуєте ви діалог із глядачем, із мистецьким медіумом, чи цей монолог залишається непочутим? Свої монологи, розпочаті в процесі побутових справ, через слова і жести, я веду на папір – і сподіваюся, що вони стануть діалогами. Словами передам думки про виставу «Медея» Оксани Дмітрієвої, прем’єра якої відбулася наприкінці березня 2025 року. Жестами спрямую по черзі на свої три міркування про те, як постановка говорить про жіночий досвід. А ще – чи запрошує вона до діалогу і чи залишається ще однією інтерпретацією класичних сюжетів.
Розмова Перша. Шукати жінку?
Коли про якогось персонажа заявляють у назві твору, відповідно формується очікування: ось за ким ми спостерігатимемо далі. Майже завжди це було так. Хоча востаннє я так повелася на «Айвенго», коли сам персонаж з’являється і діє буквально на кількох сторінках твору. З того часу я перестала бути зручною читачкою, яку автор веде текстом, натомість пробую розглянути ці історії на кількох рівнях.
Із «Медеєю» Оксани Дмітрієвої вийшло не так само, але цікаво. Медею як персонажку знаємо передусім із давньогрецьких міфів. Найпопулярніший сюжет, який пов’язують із нею – це помста невірному чоловікові, Ясонові. Проте цікаво, що Медея активно фігурує і в іншому міфі, приквелі до її сюжету помсти: йдеться про мандрівку аргонавтів. Корабель Арго на чолі з Ясоном прибуває у Колхіду, щоб дістати золоте руно, трофей, який допоможе героєві здобути владу. Проте у Колхіді Ясон має пройти низку випробовувань від тутешнього царя Еета. У цьому героєві допомагає чаклунка Медея, її роль зводять до радше помічниці у діяннях Ясона та поверненні всіх аргонавтів до домівки, а далі – у місто зі своїми законами Коринфу. Тут Ясон відхрещується від Медеї та планує весілля з дочкою місцевого царя Креонта.
Відомий сюжет про помсту так і ввійшов у мистецтво під назвою «Медея» і спершу Еврипід осмислив історію персонажки у своїй однойменній драмі. Помста стала способом відрефлексувати всі події й жертви, на які Медея пішла заради Ясона на шляху до Коринфи. Цей сюжет можна назвати спробою надати гучності саме жіночому голосу в цій історії. Та до всього Еврипід завершує одним із найвідоміших тепер варіантів міфу, який завершується вбивством синів Медеї і Ясона. Тож за ним персонажку й відтак вічний мистецький образ Медею таврують як чаклунку, зрадницю й дітовбивцю. Режисерка Оксана Дмітрієва коментує цей епізод: «Дуже важлива тема – як працює пам’ять, тому що історія може розповідатись по-різному, як і історія Медеї. Той, хто знайомий із міфом, зразу уявляє, що Медея зла чаклунка, яка вбивала усіх на своєму шляху. А чи це правда? Що насправді відбулося в Коринфі? Прочитала, що Еврипіду греки заплатили, аби він написав такий фінал, що Медея вбиває своїх дітей. Тобто, як працює держава з нашою пам’яттю? І що історія може бути розказана, як кому вигідно?».
Постановка Оксани Дмітрієвої розпочинається монологом Медеї: «Хто я? Маю говорити про себе, коли йдеться про мене». Справді, хто така Медея у виставі на сцені українського театру тепер? На мою думку, Дмітрієва представляє її як збірний образ жіночого досвіду: вона свідка, якій не вірять, свідка, яка вижила і була змушена покинути свою країну. Звернення до сюжету Медеї стає певним способом поміркувати про актуальні теми, але йдеться не про інтерпретацію. У центрі не персонажка, а радше дзеркало, роздріблене не шматки: деякі фрагменти тримаються рамки, деякі випадають, ранять. Але дивлячись у це дзеркало з різноманіття досвідів бачимо і не бачимо себе.
Бачимо, бо це про свідчення, яким не вірять. Свідчення, яким не вірять ще й тому, що їх озвучила жінка. Тема актуалізувалася після низки історій про багаторічний харасмент, зокрема, і в театральному середовищі – тут, як і в «Медеї» ситуація суперечлива. «Ким ти була до мене?» – запитує Ясон Медею, намагаючись звести її до допоміжної функції. Намагаючись натиснути авторитетом, адже героєм міфу про аргонавтів залишається таки чоловік. Чи не про недоторканність майстра ідеться і в справах харасменту, найгірше, що такі справи завершуються або звільненням за угодою сторін, щоб «знизити напругу», або досі на розгляді й поки не завершуються справжнім покаранням. «Мої слова вартісніші», – звучать зі сцени слова Ясона. Слова, які справді почують, тим паче у фалоцентричному світі: в місті, де закон – чоловік Креонт; у протиріччі, в якому сини займають сторону батька. «Вартісніше золото», – відповідає Медея, починаючи свою боротьбу за право голосу, право зібрати заново свою ідентичність, яку вона вибудовувала до приходу Ясона.
У певний момент Медея стає вигнанкою в чужому місті, Коринфі, де опинилася після втечі з Ясоном і золотим руном. Вона перестає бути зручною і не мовчить про свій біль свідчення. «Свідок – трохи жертва і кат: дивиться на вбивство і тікає. Я мала залишитися і померти?». З уст Медеї звучать слова про жахіття спаплюженої батьківщини, Колхіди, про насилля, що коїлося на її землі (до слова, міф про Арго вважають першою історією про колонізаторство, прихід завойовників). У нашому випадку в «Медеї» Дмітрієвої йдеться про теми окупації й травматичного досвіду. Свідчать про це метафорично: через артоб’єкти як-от круглі камінці, які по черзі крутять то жінки з хору, посестри Медеї, то аргонавти – і йдеться про землю чи захоплення жіночого тіла, через дерев’яні руки як знаряддя насильства. Через зойки, скрики, різкі оборонні рухи, які видають і Медея, і її посестри – як наслідки пережитої травми. Постановка не пропонує повністю безпечний простір для рефлексії, радше обережно витягає те, що могло замовчуватися і про що поки складно озвучувати – але можливо намацати способи проговорити, хай поки метафорично. Та водночас – це про фіксацію того, що тут і зараз. Щоб роки не дозволили замовчати і переписати спогади.
Свідчення, що звучать на сцені, залучають і до діалогу: глядачів постановки розсаджують прямо на головній сцені на конструкції-амфітеатрі – і це про алюзію до спостерігання як у часи давньогрецьких трагедій, та до долучення до свідчень – глядачі й самі стають свідками.
Розмова Друга. Між рядками
Військовослужбовиця і поетка Ярина Чорногуз підмітила, що митці можуть звертатися до початкових форм мови (тих же міфів або казки), щоб на їх основі писати сучасні тексти – йдеться про витворення простору для проговорення власного болю. Вічні сюжети можуть ставати такою основою і мовою, щоб повернутися до травматичних тем особливо зараз, коли війна досі триває, а ми тут і тепер підшукуємо слова для свідчень.
Крім п’єси Еврипіда, яка стала рамковою основою, власного тексту-монологу про свідчення сьогодення Оксана Дмітрієва звертається до твору Гайнера Мюллера “Verkommenes Ufer Medeamaterial Landschaft mit Argonauten” (1982) й майстерно працює з цими матеріалами. Зокрема у «Медеї» переплітаються і сюжет давньогрецької драми, і підсилюються через політичні тези монологи персонажів-досвідів, і розкривається тема жінки, що проживає сьогочасну війну. Німецький режисер ХХ століття Мюллер теж узяв за основу міф про Медею та опрацював його на рівні форми (фрагментуючи сюжет, складаючи у триптих) і змісту, закладаючи критику тогочасного уряду Східної Німеччини. Тож це і про виписування того, що хвилює. А ще можна говорити про інтертекстуальність – як тексти інших вплинули на сприйняття і на постановку загалом. Та який відбувся діалог.
«Коли це все закінчиться? – А коли це почалось?» Питання, що звучать і в Мюллера, і в Дмітрієвої. Для режисера це свідчення реальності, що от-от зруйнується. А Медея стає матеріалом для міркувань про прийдешню катастрофу: «Дякую за твою / зраду, яка повернула мені зір / бачити те, що я бачила… Чути музику, яку ти грав / руками своєї команди й моїми, тієї, / що була твоєю сукою і твоєю повією, / на тілах, кістках, могилах мого народу».
«Коли це все закінчиться? – А коли це почалось?» Питання, що знову звучать і в Мюллера, і в Дмітрієвої. Для режисерки це біль свідчення реальності тут і зараз. А Медея хоч і є збірним образом досвідів, та залишається агентною на відміну від тексту Мюллера. Проте наша реальність уже зруйнована, а про неї продовжують говорити словами режисера ХХ століття, тож часом це може викликати дисонанс: «Нинішня молодь – привиди мерців війни, що буде завтра. То що лишається нам – Бомботворство… Діти проєктують ландшафти зі сміття».
Розбите дзеркало досвідів, у якому бачимо і не бачимо себе. Не завжди бачимо, бо і Медея водночас суперечлива: справді хто вона – чужинка, варварка, зрадниця?.. Відповідь на це питання шукаємо і ми, глядачі, і сама Медея у п’єсі Дмітрієвої. «Тікала від пекла, але пекло назавжди залишалося в мені. Я весь час, рятуючи тебе, Ясоне, я вчиняла злочин», – каже вона. А коли діти Медеї виголошують: «Ми сини Ясона, завойовника земель, ми теж попливемо за золотим руном. А що – можем павтаріть?» – то, як і ці слова-тригери з реальності, хочеться перенести і саму Медею в реальну географічну площину, можливо, накласти на неї сучасні контексти – то де вона зараз, якою ціною дався їй цей порятунок?..
Хоча саме так – «Якою ціною Медеї дався цей порятунок?» Це все ж про жінку, що проживає передусім травматичний досвід. Чи теперішньої російсько-української війни, чи події минулого, – складно сказати. Тому й цьому у розбитому дзеркалі запитань й ідентичностей Медеї на завжди бачимо себе. Та й не завжди потрібно – і це просто привід почати діалог про це. Можна довго порівнювати, які текстові фрагменти і як саме адаптують, але постановка відгукується передусім на емоційному рівні – це про історію, яку, буває, складно розповісти, але й не можливо змовчати. І те, що зараз з’являються такі свідчення, допомагає відшукати власну мову і проговорити, що ми відчуваємо: чи то минуле, чи реальне, чи майбутнє.
Розмова Третя. У просторі
13 лютого 2026 року я відвідала виставу «Медеї» Оксани Дмітрієвої у Франківському драмтеатрі. Показ відбувся в межах шоукейсу до 115-річчя театру: за шість днів гості події могли відвідати 14 знакових вистав. Гасло подій – «Деколонізуємо пам’ять – утверджуємо ідентичність» і йдеться про звернення до спадщини української культури, яка з 1939 й до 1991 року була під радянською окупацією. Відповідно історія наших здобутків переписувалася як того забаглося владі. Франківський драмтеатр звертається до спадку, зокрема, через простір міста (екскурсії Івано-Франківськом), просвітництво (лекція у фоє Театру від докторки філософських наук, дослідниці української культури та ідентичності Наталії Кривди), і власне перегляд постановок. Також, як зазначає генеральний директор, художній керівник Театру Ростислав Держипільський, це про продовження театральної традиції Леся Курбаса.
У шоукейсі зібрали вистави, через які й пропонують простежити певну тяглість – це переважно постановки Театру на літературні прозові тексти (наприклад, українських письменниць Ірини Роздобудько, Марії Матіос), п’єси українських і світових класиків чи новітніх класиків (Івана Котляревського – передусім це «Наталка Полтавка», з якої Театр і веде лік своєї діяльності – а також Томі Янежича, Вільяма Шекспіра). Або вистави-експерименти з локусом дії (як-от постановка Romeo & Juliet Держипільського, коли глядачі з акторами переміщаються від внутрішнього дворика до укриття у приміщенні Театру).
І наче за логічним рядом сюди можна вписати й «Медею» як продовження текстової традиції, певний експеримент із глядацьким досвідом і тема повернення собі власної історії. З другого боку, вистава цікава візуальними рішеннями, за яким можна впізнати саме спільну роботу Оксани Дмітрієвої (яка також директора Харківського театру ляльок) та митця Костянтина Зоркіна, який працював з артоб’єктами для постановки. І все ж ця вистава відчувається особистою: як Мюллер через Медею-матеріал розщеплював власне «я», пишучи про своє передчуття катастрофи, так і Дмітрієва відіграє себе: через тексти, акторів, досвіди, суперечності. Принаймні ці думки довкола постановки «Медеї» виникають у мене – про це я міркую, займаючись не автоматичною справою: а намагаючись разом за текстом свідчити досвід сьогодення.
Якщо звертатися до схожих вистав, також про досвіди під час війни, передусім жіночі, то це, наприклад, перформативно-рухова вистава «Місячні» харківської режисерки Ніни Хижної і драматургині Аліни Сарнацької. У центрі – теми тіла, сексуальності, материнства та історії про різних жінок, які маркують у контексті сучасної війни. Або постановка «Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки» Станіслава Мойсеєва за текстом Максима Курочкіна, коли твори не пропонують готових відповідей, але пробують осмислити реальність. «Медея» робить це також по-своєму: звертаючись до попередніх традицій, підважуючи усталений образ і роздрібнюючи його на досвіди-свідчення. І відгукується – якщо говорити про пошук форми для проговорення. Водночас такі постановки як «Місячні» й «Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки» більше відповідають виклику часу принаймі за вибрану сучасну мову для свідчень.
І все ж принаймні постановка «Медея» підштовхує до діалогу, що, хотілося б, тривав далі та виходив за межі як мінімум цього тексту.