«Чорнобиль позначив кінець епохи модерну»
Ми говоримо з вами у місяць і рік, коли Україна згадує 40-ві роковини Чорнобильської трагедії. Знаю, що ця тема — точніше її осмислення в літературі — вам близька. Чому?
Ця тема для мене справді важлива. Бо я розглядаю Чорнобиль не лише як локальну подію. Аварія вплинула на весь світ, з неї фактично почалася нова епоха, яку ще називають епохою ризику. Так, мене цікавить рецепція Чорнобиля, котру осмислювали видатні філософи, зокрема: Жан Бодріяр, Ульріх Бек, Поль Віріліо. Справедливо сказано, що після Чорнобиля вже не мало значення падіння Берлінської стіни, тобто навіть зміна геополітичної та геокультурної картини світу була вторинною порівняно з Чорнобилем. А ми чомусь про це не говоримо.
Можливо, тому що після Чорнобиля в нас було здобуття незалежності 1991 року, початок війни з Росією 2014-го та її повномасштабне вторгнення 2022-го. Для України, гадаю, ці події більш значущі, ніж Чорнобиль, бо тепер саме вони визначають наше майбутнє.
Так, але я кажу в ширшому, глобальному контексті. Чорнобиль позначив кінець епохи модерну, підірвав самовпевненену віру в спроможність перетворити природу, поставив нас перед лицем нуклеарного апокаліпсиса. А щодо нашої країни, то Чорнобиль мав політичні, соціальні й економічні наслідки. До прикладу, після Чорнобиля ми вперше зіткнулися з таким явищем, як переселенці із зони лиха, з таким соціальним феноменом, як «чорнобильці. Нині, під час війни, ми знову зіткнулися з окупованими зонами і масовим переселенням, як і з тим, що інтерес людини зосереджений передусім на виживанні її самої та її близьких.
Чорнобиль змінив наше мислення, уперше вивів нас, я сказала б, у зону віртуальної реальності. Не в буквальному сенсі, звісно. Але ми дізналися, що є радіація — невидима, нематеріальна, яка, проте, впливає на наше життя, і що наше відчуття й наше мислення не збігаються. Це було перше значне зрушення в мисленні людини в епоху нуклеарності. І перше усвідомлення, що мирний атом не завжди мирний, і що атомна / ядерна війна ще ближче, ніж ми уявляли. Власне, і зараз війни, зокрема війна США з Іраном, тривають через володіння ядерною зброєю.
Тобто ми досі проходимо випробування Чорнобилем як катастрофою, яка має довготривалі наслідки. Філософи загалом називають нинішнє людство суспільством ризику, а запустила цей ризик значною мірою катастрофа на ЧАЕС.
Оцінімо не сам Чорнобиль, а літературу про нього. Вона, на мою думку, має бути просякнута антиімперським наративом. Чи бачите інші акценти, які варто тут розставляти?
Маєте рацію. Недарма Чорнобиль називали могильником СРСР. Аварія стала каталізатором національного руху за незалежність, однією з його провідних тем. І література відбила це повною мірою. Почати хоча б з Юрія Тарнавського, представника Нью-Йоркської школи, який написав у поемі «Урана» дуже сильно і пристрасно про те, як у судомах конає імперія, а Україна стає смертельною Уранією.
Або візьміть роман Володимира Яворівського «Марія з полином наприкінці століття» — він занурює Чорнобиль в українську історію, у сільський антураж, але водночас показує, як Чорнобильська аварія пов’язана з радянською дійсністю, яка викорінює людей і впливає на родину, традиції, проявляє символічний жіночий аспект цієї трагедії… Візьміть «Чорнобильську мадонну» Івана Драча — це взагалі одна з найсильніший національно-апокаліптичних поем, пов’язаних з аварією 1986 року.
Письменники-шістдесятники надали Чорнобильській аварії національного сенсу, створили необхідну мистецьку напругу. Усі вони: і Ліна Костенко, і Драч, і Сверстюк — писали про гуманітарну трагедію, ба більше, говорили про духовний Чорнобиль і тим створювали метафору, яка підсилювала боротьбу за незалежність. Вони ж закладали в неї ідею про загроженість модерної цивілізації — з її сліпою вірою у техніку, прогрес, розвиток технологій.
Бо Чорнобиль показав наслідки такого «прогресу», а це був імперіалізм, екологічна катастрофа, війни. І література про Чорнобиль, і сам Чорнобиль є великим протистоянням з традиційним радянським наративом, а тому я вважаю, що говорити про це слід і надалі.
Тут є предмет для дискусії, як на мене. Імперія вже померла. А ми продовжуємо наші постколоніальні студії. Ми говоримо про наші рани давно, детально і багато. Може, час переходити до інших тем, а не плекати травму?
Ми дійсно маємо властивість плекати й нагромаджувати травми, заганяти себе в них. Ба більше, створюється певний кумулятивний ефект, коли травма нашаровується на травму: Голодомор, Друга світова, Чорнобиль, Євромайдан, нинішня війна… Переді мною зараз лежить роман Лєни Лягушонкової «Мій прапор запісяв котик», де якраз фіксується це занурення в травму, яка навіть приносить мало не мазохістське задоволення, — спочатку у травму радянську, а потім пострадянську.
Наша література досить вузька насправді. Ми хворі на нашу історію і говоримо або про історію, тобто про минуле, або про свої сподівання, тобто про майбутнє. А де ж наша сучасність? Маю враження, що всі роки ми втікаємо від неї. Сучасність не говорить нами і через нас. Ми не вкорінюємося в неї.
Може, лише зараз Україна якраз бореться за цю сучасність, відвойовує її. Українське суспільство виховувалося традиційно на жертві. Ми всі загрузли в нашому віктимному комплексі. Але подивіться, яка в нас прекрасна, багата країна, якою вітальною енергією володіють українці, згадаймо Майдан. Я вже не говорю про нинішню війну. Звичайно, шкода, що про нас світ дізнається і говорить лише у зв’язку з такими трагічними подіями, як Чорнобиль чи війна, але наш спротив гідний подиву.
То ми ниємо чи діємо? Ми жертви чи деміурги?
Ми ті, хто бореться — з власними комплексами зокрема. І велику роль у цьому відіграють література і культура. Згадаймо Бу-Ба-Бу, яке є ровесником Чорнобиля (мистецьке об’єднання «Бурлеск-Балаган-Буфонада» у 1985-му створили Юрій Андрухович, Віктор Неборак й Олександр Ірванець. — Авт.). Бубабісти допомогли нам вижити в темні часи 1990-х і згуртуватися, вони боролися сміхом та іронією з наслідками тоталітаризму, втягували все суспільство у гру і сміхом відживлювали нас після травм. Літературні 1990-ті сформували значною мірою те покоління, яке зараз воює — українізували, навчили розмовляли українською, привчили відвойовувати «свою територію». І, зрештою, сформували нових громадян.
Зійдемося на тому, що частково ми травму подолали, але частково під впливом, як ви кажете, віктимного комплексу. Із такими вихідними даними українська література може претендувати на місце окремого культурного феномену?
Річ у тім, що будь-яка серйозна література, і не лише українська, пише про травми. Але треба показувати також вихід з травми. І наша література вже показує це. Ми вже посіли місце у світовому літературному процесі завдяки тим самим Андруховичу, Забужко, Жадану. І ми отримуємо гідні міжнародні нагороди тощо… Але є щось, що заважає робити це успішно, і це щось — вузькість тематики, кон’юнктурність на актуальному... Усі пишуть про одне й те саме. Зараз, природно, майже кожен вважає, що треба писати про війну — і ті, хто до неї причетний, і ті, хто не причетний зовсім.
Тим часом про війну може говорити не лише війна, але й інші ситуації та досвіди, навіть життя десь на якомусь далекому хуторі. Досвід війни аж ніяк не ігровий, писати про нього дуже відповідально. Зустріч зі смертю багато що змінює в людині, і якщо такий досвід дійсно був, то саме він народжує справжню літературу, яка вражає і зачіпає. Ту літературу, яка відкриває Україну світові.
«Русисти почали брали у свої курси українську тематику, бо західна наука — це боротьба за студентів, які йдуть туди, де їм цікаво»
На тлі таких процесів русистика, як і раніше, визначально впливає на слов’янські студії чи ситуація все ж таки змінилася?
Я була б рада сказати, що ситуація змінилася, але це не зовсім так. На русистику працювали не лише Росія, але й інші країни, і в неї десятиліттями вкладали великі гроші. Я пам’ятаю славістичні з'їзди, де вся славістика зводилася до русистики. Але важливо визнати і силу ворога. На раз-два ми з нею не впораємося, бо русистика розвинена і сильна й це те, чому нам навіть слід повчитися. Я маю на увазі передусім її багатоманітність і професіоналізм. Коли в бібліотеці я бачу стелажі книг з русистики й читаю їхні назви, я інколи люто заздрю. Роботи в нас ще дуже багато, щоб так ґрунтовно вивчити самих себе…
На жаль, навіть зараз, коли ми говоримо про деколонізацію російської літератури, приміром, у нас ще не написані серйозні речі, які підважували б і доводити її імперськість. Самі себе ми можемо переконати в чому завгодно, а от переконати світ значно важче. Крім того, русисти мають потужне лобі по всьому світу. Майже скрізь, як я вже казала, славістику зводять до русистики. Україністів у західних університетах дуже мало, бо мало академічних позицій з українських студій.
Але війна трохи порушила монополію... У 2022 році — а я тоді викладала у Прінстоні та Гарварді — бачила на власні очі, як ситуація почала змінюватися Ба більше, русисти почали брали у свої курси українську тематику. Бо західна наука — це боротьба за студентів, які йдуть туди, де їм цікаво. А війна відкрила Україну світу, студенти почали цікавитися і захотіли знати про неї більше. Хоча з часом академічний світ почав повертатися до своєї «норми» — і русистика знову замикається на собі...
Щоб були зрушення, з цією ситуацією потрібно працювати на державному рівні. У нас чимало проблем навіть на рівні того, як викладати україністику всередині самої України. Глибока, приваблива, компаративна — вона має бути саме такою. І в зарубіжжі нічого сподіватися на винятковість, там в університетах велика конкуренція між різними ділянками знання, і україністика має змагатися за студентів і актуальність.
Ви розповіли про мімікрію русистів, а як на неї відреагували західні літературознавчі академії? Вони зазнали детерміністичного впливу російсько-української війни — перебудували свою роботу, переглянули пріоритети?
Звичайно, що переглянули. Власне, навіть серед самих русистів є ті, хто замислюється і прагне щось зрозуміти… А в університетах зміни наявні: впроваджують нові курси з україністики, відкрили кілька нових позицій в університетах, є чимало грантових програм. Але слід розуміти, що ціла гуманітаристика по всьому світі у великій кризі. Усім потрібні інформатика, ІТ, право, економіка… Відповідно, гуманітаристика стискається, як шагренева шкіра. І знайти своє місце в ній для україністики — завдання непросте.
«Кобилянська і Леся Українка — одні з найцікавіших письменниць-феміністок, і не лише в Україні»
Тривалий час ви осмислювали фемінізм в українській класичній літературі, присвячували монографії творчості Лесі України й Ольги Кобилянської. Це ще актуальний напрям для вас?
Так, дуже актуальний. Я зацікавилася і почала займатися феміністичною критикою ще у 1990-ті, коли в Інституті літератури виник феміністичний семінар, очолюваний Соломією Павличко. І з тих пір не переставала… Зараз ми відкрили для себе гендерну тематику і захопилися нею — а це ширше поняття, ніж фемінізм. При цьому фемінізм став зводитися до жіночого руху, просвітництва. Мене ж цікавить фемінізм як концепція, яка є підривною багато в чому, бо від самого початку йшлося про жіночу видимість у культурі, історії, політиці, про можливість відверто говорити про різні проблеми жіночого життя, про тіло і сексуальність, про материнство з усіма його проблемами. Феміністична критика зі самого початку мала досить радикальний характер — йшлося про право вибору, можливість самореалізації, підрив патріархальних структур.
Кобилянська і Леся Українка — одні з найцікавіших письменниць-феміністок, і не лише в Україні. Моє бажання полягає в тому, щоб ввести їх у загальноєвропейський феміністичний рух. Тому я порівнюю їх з відомими діячками цього руху — Гелен Ланге, Еллен Кей, Лаврою Маргольм, Лу Андреас-Саломе та іншими. Я ввожу нові теми і підходи. Скажімо, говорю про феномен феміністичної дружби, про жіночу культуру сестринства, жіночу солідарність і взаємопідтримку. Коли я пишу, приміром, про Лесю Українку й Ольгу Кобилянську, то говорю про глибоке взаєморозуміння між ними, яке заліковувало їхні власні травми і живило їхню творчість. Це також був духовно-інтимний зв’язок, не лише раціональний — через доторк, жести, мову…
Вони ділилися найпотаємнішим, зокрема й про творчість. Леся розповідає Ользі про «мою Кассандру», а її «Одержиму» начисто переписує Кобилянська. Леся коментує «Через кладку» Кобилянської і пише новелу, яка має таку саму назву, як і Ольжина, та називає її відлунням. Загалом деякі їхні твори я розглядаю як їхніх спільних «дітей» — така там була суголосність. Певного роду закоханість, дуже своєрідна, і я називаю їхні стосунки філією, про яку говорив колись Платон.
Буквально за день до нашого інтерв’ю читала обговорення того, чи потрібен українкам бостонський шлюб. Це якраз і є те сестринство і партнерство, про які ви кажете. Плюс спільне проживання без сексуальної складової. Йдеться про підтримку одна одної, потреба в якій зростає разом зі збільшенням в Україні вдів. Якщо на цю тему ведуть дискусії, це означає, що наш соціум став більш феміноцентричним?
Зараз ми називаємо це бостонським шлюбом, а раніше такого терміна не існувало, хоча явище було. Жінки почали об’єднуватися для спільного життя разом з початком феміністичного руху ще у ХІХ столітті. Якщо, приміром, жінка йшла з родини, як Нора в Генріка Ібсена, і не мала, де мешкати, вона могла знайти компаньйонку-подругу, щоб жити разом. Жінки й дівчата об’єднувалися, мешкали, вчилися й виживали разом…
Однак мені здається, що феміноцентричним українське суспільство стає ще з моменту розпаду СРСР. Бо в 1990-ті жінки довели свою життєздатність і вітальність, часто брали на себе виживання і родини, і країни. Хоча їм завжди було важче. Але скільки ми маємо жінок, які вибилися в найрізноманітніших сферах! Як приклад останнього можна згадати Юлію Тимошенко та її спробу фемінізувати пострадянську політику. Як вона використовувала свої жіночі ролі й маски, як одягалася — усе це мало значення, усе це було предметом обговорення. Ми зараз не говоримо про неї як про урядовця, а лише про те, що зробила Тимошенко, щоб зробити себе, жінку, видимою в політиці.
Її образ у ботфортах і мініспідниці, в якій вона літала до Рема Вяхірєва, — це радше об’єктивація, ніж фемінізація…
Візьмемо інший приклад, який я також розбираю у своєму дослідженні, і це Вєрка Сердючка. Я кажу саме про образ провідниці. Тобто жінки, якій можна поплакатися, пожалітися як старшій подрузі, ба навіть матері — такою вона була у «СВ-шоу». Це провідник-медіатор у новий світ. І було неважливо, з яких низів ти походиш — а вона грала «жінку з низів», — ти цінна, якщо ти маєш серце. Друге послання від Сердючки — можна стати зіркою, якщо ти навіть з глибокої провінції і розмовляєш суржиком. Такою була Україна у 1990-х, це наше дзеркало. Скажу таку річ: в Україні нема проблеми з феміноцентричністю, у нас радше криза маскулінності. І ця криза зовсім не проаналізована і не пропрацьована — ані в літературі, ані в культурі.
До речі, про фемін. Вашу «Femina melancholica», знамениту монографію про Кобилянську, не перевидавали з 2002 року. Друге видання готують тільки у 2026-му. Чому виникла така пауза? І що підігріло інтерес видавця зараз?
А це вже моя особиста травма (сміється). Я дуже люблю цю книжку, вона писалася як інтелектуальний роман. В ній я аналізую Кобилянську з різних сторін, наголошую на її трактуванні жіночої емансипації, порівнюю її з Ніцше, говорю про мазохізм у її творах, показую, як вона відкриває тему жіночої природи і сексуальності. Це я роблю на основі її щоденника, який, до речі, мав би стати бестселером, але про нього мало хто знає… Щодо вашого питання, чому так довго не було другого видання — тут усе просто: я не маю таких знайомств у видавничих колах, аби вирішити це питання легко і швидко. Та головне — я писала інші книжки, а їх вийшло досить багато після «Femina melancholica».
А чи переосмислювали ви свій твір і свою героїню?
Я радше доповнювала. Наприклад, я пропоную новий погляд на зв'язок Кобилянської з німецькою мовою та літературою. Тут усе складніше, ніж ми собі уявляли досі. Вона розмовляла і писала німецькою, тривалий час плекала мрію бути саме німецькою письменницею. Мала в німецькій успіх. Коли німецькою була надрукована «Битва», її назвали літературною сенсацією. Німці залюбки друкували й інших наших авторів — вони захоплювалися Стефаником. І Кобилянська стає посередницею між українською та німецькою літературами.
Другий момент, який я також переосмислюю, — її марлітівський сентиментальний стиль. Була така німецька письменниця Єугенія Марлітт, яка писала «для жінок», тобто писала романсову літературу, або жанрову, як ми сказали б зараз… Іван Франко принизив Кобилянську, коли назвав її твори «марлітівськими сентиментальними», тобто типово жіночими і несерйозними. Хоча насправді Марлітт була дуже успішною письменницею, а жіночою літературою називали і твори сестер Бронте. Марлітт вважають предтечою фемінізму: вона писала історії як рольові моделі для своїх героїнь, а сама була цікавою особистістю.
І ще дещо з приводу кризи маскулінності, про яку я говорила раніше. Кобилянська фіксує це на межі ХХ століття і пов’язує з європеїзацією та модернізацією. Вона виводить у своїх творах два типи чоловіків, постійно протиставляючи цивілізованого й освіченого «чужинця» і «мужика». І говорить про неєвропейськість, патріархальність останнього, подекуди ідеалізуючи «чужинця». І ось саме це — криза маскулінності у творах Ольги Кобилянської — також є окремою темою в моїй книжці.
«Те, що ми не хочемо знати правду, свідчить про глибину нашої історичної і колективної травми»
У вас був пост на фейсбуці, де ви писали: якщо популяризувати класику так, як це робимо зараз ми, то краще не популяризувати зовсім. Це був крик душі про гламуризацію і консюмеризм, унаслідок чого той-таки Франко виходить «успішним селфмейд чоловіком у джинсах» — цитата з посту. Пані Тамаро, а як треба?
Насправді в нас багато роблять для популяризації класики і не тільки класики. Але все це нагадує, як вам пояснити… Це відкривання себе на тлі того, що українська література є порожнє море, аж тут — о диво! — до берега прибилася якась цікавинка. Нібито в нас нічого не було і немає, ніби наша література нецікава… Це постійне бажання сенсації, я сказала б.
Хоча, з іншого боку, це прекрасно, що ми відкриваємо нові тексти, що плекається читання. Бо воно виконує і терапевтичну функцію. І ще один важливий момент. Ми хочемо бачити наших письменників щасливими й успішними, що також, напевно, є ознакою нашої травми. Бо не хочеться пам’ятати, що Франко помирав у такій скруті, що й сорочки «на смерть» не було. Тож коли ми робимо наших кумирів модними і крутими — це наша проєкція самих себе, наших ідеалів. І те, що ми не хочемо знати правду, те, що ми від неї втікаємо, свідчить про глибину нашої історичної і колективної травми.
Але окрім такої самоомани, є ще й орієнтація на зрозумілість і простоту. І це не добре, бо хороший твір має різні глибини й рівні, а ми примітивізуємо його. Література має бути на відстані розуміння. Приміром, скільки б я її не вивчала, скільки б до неї не йшла, між мною і класикою залишається дистанція. І це пошана, це нерозгаданість, якийсь момент подиву. Але нині письменство стає заробітком на кшталт «вони змогли — і я зможу, їх надрукували — і мене надрукують…». Тому авторів у нас чи не більше, ніж читачів.
І таки друкують. Те, що навіть не заслуговує бути макулатурою…
Я сама багато писала і говорила про деканонізацію, зняття з п’єдесталу, звільнення від забронзовілості наших класиків. Але все ж варто їх не лише руйнувати і спалювати, як Семенко спалював спримітизованого просвітою «Кобзаря», але й розуміти, що все ж таки ми потребуємо канону, бо це національний капітал. І наша література насправді цікава, навіть та, де про село і кріпаків. Пам’ятаю, мені написав один хорватський дослідник, що він закоханий у Нечуя-Левицького, у його бароковий світ, у його стиль і слово… Однак у тому, що цей аспірант відкрив Нечуя, була винятково його особиста заслуга. Ані добрих перекладів Нечуя, ані добрих книг про Нечуя тоді я ще не могла йому порекомендувати.
Варто працювати також над тим, як представити і популяризувати нашу літературу у світі. Мають бути добрі переклади різними мовами, гарно видані, з якісними ілюстраціями і — головне! — з ключем до розуміння. А як нам бракує добре написаних біографій! Та що там казати, якщо в нас немає навіть сучасної біографії Тараса Шевченка. До речі, свої власні книжки — про Лесю Українку й Ольгу Кобилянську — я намагалася писати в жанрі інтелектуальної біографії, вони зорієнтовані не лише на широку публіку, а передусім на інтелектуального читача і в Україні, і поза нею.
Власне, мемчики з Шевченком, який тримає гітару або коктейль Молотова і над яким в’ється рядок «Вогонь запеклих не пече», адресовані поколінню з кліповим мисленням. Щоб бодай так на секунду затримати його увагу. Щоб це покоління хоч дочитало до кінця пост на фейсбуці, бо засадити його за «Кобзар», напевно, марна справа. Як пристосуватися до того, що культура читання нині проходить стадію серйозної трансформації, на яку впливає і штучний інтелект зокрема?
Тут теж не все просто. Надто довго наша класика була забронзовілою — все за каноном, за Шевченка в кожусі навіть зараз іде бійка. Тобто зараз спрацьовує бажання звести з п’єдесталу того ж таки Шевченка. Тому ми й перевдягаємо класиків, робимо з Шевченка диджея, панка, рокера, того, хто стоїть з нами на Євромайдані… Це теж певного роду творчий момент. Зрештою, Шевченко справді не весь час ходив у кожусі, він був і кріпаком, і солдатом, і художником, і представником богеми, і паничем врешті-решт… І попкультура відіграє велику роль у популяризації й осучасненні класики.
Про популяризацію. Як на мене, найкраща популяризація — це екранізація. Але з цим зовсім біда. Я розумію, що далеко не всі твори Лесі Українки є кінематографічними. Але взяти ту саму Кобилянську — вона просто проситься на широкий екран. Тим часом єдина екранізація її «Землі» 1954 року. Або візьмемо Нечуя-Левицького: він створений, щоб за ним знімати кіно. Проте за моїм улюбленим твором Нечуя — повістю «Старосвітські батюшки та матушки» — не знято жодного фільму взагалі. Чому так, на вашу думку?
Дуже добре, що ви згадали «Старосвітських батюшок». Мені хорватський дослідник, який прийшов у захват від Нечуя, якраз про цей твір і писав… Чому немає екранізацій? До речі, пригадую, що на початку 1990-х з’явився серіал «Царівна» на основі повістей Кобилянської, зняли також фільм «Для домашнього вогнища» за Іваном Франком. А фільм «Камінний хрест» Осики — це шедевр! «Тіні» Параджанова знають краще, ніж текст Коцюбинського. Тобто в нас є спроби екранізації, але одиничні. Звісно, було б добре, щоб режисери билися за те, хто черговий раз буде знімати «Землю» Кобилянської, бо вона того варта. Думаю, нам бракує інтелектуальної гри з тією ж класикою… Це називається вибудовування інтертексту. Перегравання образів, реконструкція їх, творення альтернативної історії чи сюжету… І все це вбудовується в сучасність, як у «Кайдашевій сім’ї» Наталії Ворожбит, до прикладу. Всього цього ми не дуже вміємо чи не дуже хочемо, на жаль. А для кіно це необхідно.
А з приводу Лесі Українки я не погоджуся. З її поем, драм можна вичитати велику драму й осмислити її на екрані. Скажімо, тему «Одержимої» — діалогу-суперечки Месії та Міріам, хіба на цьому не можна зробити фільм? Можна. Дуже добре, що «Кайдашеву сім’ю» Наталка Ворожбит обернула на блискучий серіал — як у неї заграв цей твір! Усі ці можливості є, і їх треба використовувати. Мені здається, що ми досі соромимося свого, що для нас краще будь-яке, аби чуже. І що ми досі в полоні своєї провінційності. Дуже хотілося б, щоб усе було інакше, але…
«Наше літературне поле атомізоване, замкнене на своїх, які читають переважно своїх і пишуть переважно про своїх»
Ви сьогодні схвально відгукнулися про сучасних авторів умовно старшого покоління: Бу-Ба-Бу, Оксана Забужко, Юрій Андрухович… І покритикували умовно молодше покоління — за одноманітні теми, нав’язливі спроби бути в тренді… Але все-таки чи бачите ви серед молодих сучасників тих, хто підіймає літературу на новий рівень?
Скажімо так: для мене цікавим феноменом є, наприклад, тексти Євгенії Кузнєцової. Я сказала б, що це твори про… ельфів. Тобто про ідеальних чоловіків і жінок. Ці тексти легко читаються і мають своєрідний терапевтичний ефект. Персонажі Євгенії не безтілесні — вони з плоті і крові, мають свої проблеми, але ці проблеми дуже легко розв’язуються. І її твори популярні, що свідчить про нашу потребу в них. Те саме стосується, на мою думку, і того, що пише Тамара Горіха Зерня.
Ціную я і те, що робить Софія Андрухович. Вона рідко друкується, але кожен її роман є явищем. Це стосується «Фелікс Австрії», «Амадоки», «Катананхе». Софія зачіпає складні теми: зокрема, в «Катананхе» звертається до гри з міфом, а також теми старіння і сексуальності старшої жінки, що є непопулярним — значно частіше ви знайдете підлітку або молоду жінку як головного персонажа. Але у світі якраз спостерігаємо зміщення акценту на зрілі характери, на слабкість і зв’язок, який тримає людей усупереч смерті. На жаль, у нашому суспільстві досить сильно простежується ейджизм, я сама це вже відчуваю. Друге, що слід відзначити — Софія Андрухович цікавиться інтертекстом, що видно з її «Амадоки». Сподіваюся, Софія буде в цьому розвиватися і далі.
Згадаю і Оксану Луцишину та її феміністичну тематику, що добре прослідковується у «Івані та Фебі». Вона знімає ореол святості з материнства, а це теж тема, яка зустрічається нечасто. А в «Любовному житті» Луцишина пише про травму, яку українська жінка несе крізь життя, куди не занесла б її доля, навіть в еміграції, як ця травма перешкоджає комунікувати і любити.
Інший зріз — це Чех, Чапай, це та комбатантська проза, яка напряму пов’язана з війною. Їхній досвід глибокий, болісний і справжній. А тому правдивий. Це не просто свідчення, це вже Література… Література, яка, як не дивно, інколи зароджується з посту у фейсбуці. І тут ми можемо говорити про нову форму існування літератури, котра як вірш, приміром, з’являється миттєво і миттєво збирає реакції. І отакий новий формат літератури, новий досвід, який її породжує, — це те, чим ми можемо бути цікавими для світу. Скажу при цьому, що маємо дуже сильну сучасну поезію. Назву бодай кількох авторів: Ія Ківа, Галина Крук, Юлія Мусаковська, Максим Кривцов, Валерій Пузик та інші.
А наскільки вивчення літератури в нас загалом відстає від творення літератури? Колись ви говорили про підупалий авторитет науки — це стосується і літературознавства також?
Так. Я взагалі сучасного українського літературознавства в нинішньому медійному просторі, на жаль, не бачу. Сама престижність цього заняття падає. Краще писати не фахово, а яскраво, бо так тебе гарантовано прочитають. Тому падає і зацікавлення академічною літературною критикою. Тим паче, що всі ніші вже зайняті — про літературу розкажуть сто блогерів, правда, іноді її не читаючи.
Власне, так. Нинішня літературна критика в особі молодшого покоління справляє гнітюче враження. Вона не академічна і більше нагадує «дружбу за інтересами». Як повернути їй глибину та науковість?
Щодо «дружби за інтересами» ви добре сказали. Але академічне літературознавство не динамічне, дещо консервативне і переважно зосереджене в університетах. Там є чимало цікавих дослідників, але вони переважно нечасто зустрічаються в медіях і нечасто виступають публічно. Вони могли б бути експертами, але цю роль перебрали на себе блогери. Скажу, що нові можливості відкриваються у зв’язку з тим, що після початку повномасштабної війни чимало вчених виїхали за кордон. Вони фактично між домом і закордоном, беруть участь у конференціях, різного роду заходах на Заході і паралельно включаються в український літпроцес.
А про те, як повернути видимість літературної критики (не кухонної, а професійної) в літпроцес і культурний простір, скажу, що це непросто. По-перше, функції експерта і тип експертизи змінилися. Тепер рідко хтось потребує фахового коментаря. Достатньо коментаря з погляду «здорового глузду» або «не читав, але скажу». Багато що впирається у відсутність майданчика. Де може зараз виступити літературний критик чи науковець? Класичних паперових журналів більше немає, профільних онлайн-видань небагато…
Наше літературне поле атомізоване, замкнене на своїх, які читають переважно своїх і пишуть переважно про своїх. Але задля справедливості скажу: ми маємо також і дуже добрих професійних літературних критиків, які тяжіють до академічного аналізу. Їх читати цікаво. Тобто тут проблема подвійна. Академічному літературознавству бракує динамізму й легкості, щоб виходити на публіку та популяризувати свій фах і тримати увагу слухачів. А слухачі тим часом прагнуть чути й бачити розкручених, відомих спікерів, і це ті два полюси, які не сходяться.
Підсумовуючи сказане, яку проблему сучасної української літератури ви вбачаєте як головну? Невидимість для світу (якщо це є), турбулентність моменту, у який вона твориться, часте аматорство тих, хто рветься на високу полицю і не дотягує до неї? Або інше? Сформуйте ваш топ трьох-п'яти ключових моментів.
Одна з проблем та, про яку я вже говорила: нашій літературі подекуди бракує глибини, вона орієнтована на легке читання. Хоча в хорошому творі можуть бути різні шари — і той верхній шар, який, на перший погляд, легкий, виступає тим мотором, що витягує за собою інші смисли — їх вдумливий читач залюбки буде розшифровувати. Але важливо, щоб такий інтертекст був національним — магічний реалізм Маркеса виростав на своєму ґрунті, і нам це також потрібно.
Крім того, сучасна література є синкретичною, і українська має поєднувати історію, до якої ми часто звертаємося, і сучасність. Але нам уміння перескакувати з епохи в епоху, зшивати їх одним текстом часто бракує. Бракує нам і полістилістики на кшталт тієї, яку бачимо у Володимира Рафєєнка. Приміром, його «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» — цікавий експеримент, де змішані в одне ціле і фантастика, і фантасмагорія, і реалізм. У Рафєєнка вони гармонійно поєднуються, і це також важливо. Нарешті, нам бракує і певних тем — майже ніхто нині, крім Сергія Осоки, не пише про село — ця тема вважається немодною.
А загалом українська нація є літературоцентричною — усі хочуть писати, і це добре. Бо колись з цього всього виросте справжня література. А поки ми радше задовольняємо свою потребу в терапії — там, де не можна поділитися наболілим, розповісти про травму, ми пишемо, щоб виговоритися на письмі. А ще, на жаль, література вважається найпростішим і найлегшим способом надрукуватися і стати знаменитим та багатим. Але те, що ми маємо так багато авторів, навіть аматорів, говорить про нашу життєстійкість і вітальність. Бо писати — це робота і розмова з кимось уявним, і ми це нині робимо — значною мірою попри війну й усі випробування.