«Петрович» і «Магістр» на сторожі будівництва АЕС
У 1966 році радянський уряд ухвалив постанову про спорудження кількох атомних електростанцій сумарною потужністю в 11,9 млн кВт. Одна з них, що мала постати на території України, мала робочу назву «Центральноукраїнська».
Для станції довго шукали місце: розглядали шістнадцять варіантів у Київській, Вінницькій і Житомирській областях. АЕС мала забезпечувати електроенергією не тільки північний і центральний регіони України, але й Ростовську область Росії. Зупинилися на місцевості під Києвом поблизу села Копачі, перша згадка про яке датується 1685 роком. Цього села вже не існує: після аварії воно було настільки забруднене, що всі 393 сільські двори зрівняли з землею і засипали товстим шаром ґрунту.
А у 1966–1967 роки село ще живе буденним життям. У цей час Рада Міністрів УРСР дає добре на виділення земельної ділянки у 1676 гектарів під будівництво станції. Хоча землевідвід погодили ще у 1967 році, будівництво розпочали лише у 1970-му. Тоді ж нагляд над роботами доручили Шостому управлінню КДБ, яке займалось економічною контррозвідкою, боротьбою з диверсіями і з саботажем. Воно створило на станції «агентурний апарат» із 17 кадебістів і 58 «довірених осіб», тобто інформаторів.
Будівництво лише розпочалось, а Комітет державної безпеки вже взявся шукати серед робітників «неблагонадійний елемент». Перевірити мали 9294 людей і 40 субпідрядних організацій. Відсіювали колишніх членів Організації українських націоналістів, громадян німецького й китайського етнічного походження, «контактерів із капіталістичними країнами» і засуджених за скоєння тяжких злочинів.
В архіві СБУ збереглися кілька псевдонімів агентів, яких замаскували під працівників станції: «Магістр», «Петрович», «Дніпро». Інформатори позначені літерами: «І», «Т», «Ф». Їхні перші повідомлення були про те, що Міненерго УРСР не має досвіду експлуатації атомних електростанцій, на відміну від союзного міністерства. Це не дивно: Чорнобильська станція стала першою, зведеною в Україні.
Окрім браку досвіду, кадебісти фіксували й «систематичні порушення технології виробництва будівельно-монтажних робіт і нераціональне використання виробничих ресурсів». Із розгортанням будівництва станції «нагору» йшло дедалі більше таких доповідних. Агенти з ЧАЕС повідомляли у Комітет держбезпеки УРСР, наприклад, що в бетонні блоки вставляють арматуру зі сталі, яка погано зварюється, тому роботу доводиться переробляти. Крім того, хтось підчищає проєктну документацію і вносить туди самовільні правки. Також по зовнішньому периметру станції немає ані огорожі, ані охорони. Тому робітники займаються улюбленою справою радянського пролетаріату: тягнуть додому все, що можна вкрасти на виробництві.
Прикметно, що «всесильний» КДБ — принаймні, такою ми звикли вважати спецслужбу часів СРСР — ніяк не впливав на ситуацію. Приміром, у лютому 1976 року на ЧАЕС надійшли браковані труби для циркулярного водоводу, які виготовив Курахівський котельно-механічний завод. Керівництво станції мало б повернути їх виробнику. Але директор ЧАЕС Віктор Брюханов відправив труби у монтажний цех. Кадебісти поінформували про це київський обком КПУ, але там, схоже, ніхто й вухом не повів, бо поганої якості труби з Курахового продовжували надходити на станцію й надалі.
Бувало, що події розгортались за іншим сценарієм. На пошкоджену гідроізоляцію керівництво ЧАЕС розпорядилося класти фундамент, не усунувши недоліки будівництва. Про інцидент дізнався перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький і надіслав шифротелеграму міністру енергетики та електрифікації СРСР Петру Непорожньому. У телеграмі Щербицький просив Москву створити відомчу комісію для перевірки дотримання правил безпеки на об’єктах атомної енергетики УРСР.
Уявіть, яким довгим шляхом проходило рішення: від доповідної агента КДБ на станції до керівництва республіканського КДБ, звідти до партійної верхівки УРСР, від партійної верхівки УРСР до органів Компартії у Москві! І це при тому, що йшлося лише про потребу замінити гідроізоляцію…
В усіх рапортах, що циркулювали між конторами, йшлося про низьку якість будівництва і численні виробничі травми. І поки партійні боси обмінювались шифрограмами, робітники розкрадали майно і працювали на відчіпного. Чорнобильська АЕС народжувалась у безгосподарності й нехлюйстві, бо недарма кажуть, що у семи няньок — дитя без ока. Няньок у станції було багато, але жодна з них не зуміла простимулювати тодішній робітничий клас працювати на совість.
Ловись, рибко, велика й маленька, у радіоактивному ставку
Йшов 1976-й — десятий рік від розробки проєкту ЧАЕС. Москва почала квапити Київ і вимагати здати в експлуатацію бодай один енергоблок. Перший планували запустити спочатку у 1974 році, потім — у 1975-му. Нарешті робітники станції взяли на себе «соціалістичне зобов’язання» ввести його в дію у грудні 1976 року. Агентура КДБ доповідала, що це неможливо через низький коефіцієнт корисної дії робочих станцій і відсутність певного обладнання. Зрештою втрутився міністр Непорожній: він зажадав від керівництва ЧАЕС запустити станцію «за будь-яку ціну».
Але забаганки міністра так і залишилися забаганками. Перший реактор ввели в експлуатацію у вересні 1977 року. При цьому ніхто так і не проаналізував, чому використовують браковані матеріали, відхиляються від проєкту, чому суміжні організації постачають обладнання низької якості. Не допомогли ані агенти КДБ, ані Компартія: перший енергоблок побудували абияк. Другий — так само. Про це знали як у Києві, так і в Москві. Схоже, що всім було начхати на безпеку станції: партійне керівництво хвилювало лише урочисте перерізання стрічки на введеному в експлуатацію об’єкті.
У 1979 році голова КДБ УРСР Віталій Федорчук написав детальну доповідну до ЦК КПУ. Він повідомив про проблеми з гідроізоляцією фундаменту, які так і не усунули; про дефекти у каркасі машинного залу, відсутність пожежної сигналізації на центральних складах підприємства, загоряння на об’єктах другого енергоблока. Записка Федорчука потрапила зрештою до Щербицького, а той… відправив ще одну шифрограму Непорожньому, запропонувавши створити додаткову комісію для перевірки. КДБ і КПУ ходили по колу, нічого насправді не роблячи для безпеки станції.
Результати невдовзі далися взнаки. Перша аварійна ситуація на ЧАЕС виникла у лютому 1979 року. Спрацював автоматичний захист, який зупинив перший енергоблок. Ніхто не постраждав, лише країна недоотримала електроенергію, про що поінформували керівництво республіканського КДБ. Друга аварійна ситуація сталася в червні того ж року через погану гідроізоляцію. КДБ УРСР доповіло про інцидент центральному комітету КПУ; доповідь залишили без уваги.
Перша потенційно небезпечна для здоров'я персоналу АЕС позаштатна ситуація сталася 19–20 квітня 1981 року. З трубопроводу першого енергоблоку витекли радіоактивні води й забруднили ділянку площею 180 квадратних метрів. Але і на це ніхто особливо не відреагував. Загалом від початку експлуатації атомної електростанції у 1977 році і до моменту запуску у грудні 1981 року третього енергоблока на ЧАЕС сталося 29 аварійних зупинок.
Про них писали численні доповідні записки, які ні на що не впливали. Доповідали, що навіть контрольно-вимірювальні прилади нікуди не годилися: на станції було неможливо виміряти як слід рівень радіації. Водночас керівництво ЧАЕС взялося розводити рибу у… забрудненому радіонуклідами ставку-охолоджувачі. І не просто розводити, а ще й продавати її мешканцям Київщини через Іванківський рибокомбінат.
Маловідомий факт: упродовж 1978–1980 років працівники станції влаштовували стихійні страйки. Але зовсім не через радіаційну небезпеку, про яку вони, скоріш за все, гадки не мали. Страйкарів хвилювала затримка виплати заробітної плати (так, в СРСР також затримували зарплату).
У 1980 році ініціатором протестних акцій став робітник Ященко, який жив у Прип’яті. Він клеїв листівки на дверях гуртожитків (а їх у місті було 24, й мешкало там сукупно біля 10 тисяч людей) і закликав виходити на мітинг. У Прип’яті, крім затримки зарплати, причинами для протесту були погані житлові умови та перебої з постачанням харчів у магазини. КДБ вжило заходів проти «стихійних збіговиськ» і скандал зам’яли.
У 1982 році на ЧАЕС сталася аварія, яку можна вважати останнім попередженням перед великим вибухом. 9 вересня на станції запускали реактор першого енергоблока після капітального ремонту. Під час запуску стався розрив технологічного каналу, що призвело до викиду радіоактивних речовин у довкілля. Рівень радіації на станції перевищив допустимий поріг у десятки разів, а у навколишніх містах і селах — у сотні. Висновків ніхто не зробив.
Щоправда, у 1983 році Прип’ятський підрозділ КДБ УРСР розробив і почав впроваджувати план «Атом». Для цього кількість агентів КДБ серед персоналу станції збільшили. Завдяки цим агентам і «довіреним особам» Комітет держбезпеки сформував перелік конструкторських дефектів РВПК («реактора великої потужності канального»). У доповідній записці йшлося про надзвичайно низький рівень безпеки цього типу реакторів. Пізніше, у серпні 1984 року, Шосте управління КДБ УРСР інформувало київський обком КПУ про недбале ставлення ремонтного персоналу до своїх обов'язків, про виявлені «руйнування несучих і огороджувальних конструкцій реакторного відділення діючого третього енергоблока».
Кадебісти намагалися бити на сполох, аналізуючи всі технічні помилки і промахи, які стали помітними після введення в експлуатацію перших трьох реакторів. Але їхні спроби привернути увагу залишалися голосом волаючого у пустелі. Наприкінці 1983 року на ЧАЕС запустили четвертий реактор. Він також був вкрай небезпечного, мало контрольованого типу РВПК, де як теплоносій використовується пара. Четвертий реактор вибухне за два з половиною роки. Це зупинить будівництво п’ятого енергоблока, який планували ввести в дію наприкінці 1986 року.
Численні довідки, огляди, аналітичні записки у різноманітні управлінські структури не дозволили уникнути наймасштабнішої техногенної катастрофи ХХ століття. Тому що всі ці управлінські структури виконували в СРСР роль «потьомкінських сіл», де за парадним фасадом не було нічого, що бодай віддалено нагадувало би справжню турботу про народний добробут.
У пошуках диверсантів і зовнішнього ворога
Четвертий реактор вибухнув о першій годині 25 хвилин 26 квітня 1986 року. Була субота, і переважна частина країни Рад мирно спала у передчутті двох вихідних днів. А за тиждень мали бути травневі свята. Тоді кияни заполонять парки міста і прибережні зони Дніпра, будуть шашлики, посиденьки, випивка і гуляння серед молодої весняної зелені, вже просякнутої кінськими дозами радіації.
Бо після того, як у ніч на 26 квітня будівля енергоблоку й покрівля машинного залу частково обвалилися, з розвалу реактора в атмосферу потрапили радіоактивні речовини. На станцію прибув оперативний склад Прип’ятського міськвідділу КДБ. Частина кадебістів почала опитувати персонал станції: шукали можливу диверсію. Дивно, адже саме працівники КДБ роками повідомляли про технічні недоліки в роботі ЧАЕС! Причину аварії слід було шукати у методах господарювання СРСР, а не у міфічних диверсантах.
Інші працівники КДБ займались не менш «корисною» справою: виконували завдання керівництва завадити витоку інформації про аварію. О 2 годині 30 хвилин на ЧАЕС прибуло вище кадебешне начальство: група контррозвідників на чолі із заступником голови КДБ УРСР генерал-майором Юрієм Петровим. А надвечір 26 квітня «підтягнулись» і члени союзної урядової комісії на чолі із заступником голови Ради міністрів СРСР Борисом Щербиною.
Вже наступного дня працівники Прип’ятського міськвідділу КДБ були задіяні в евакуації жителів Прип’яті. Завдання кадебістів полягало у «недопущенні паніки серед евакуйованих» і в тому, щоб інформація про масштаби аварії не поширилась. Проте від 1 травня 1986 року кадебісти — згідно з отриманими директивами — знов долучились до «плану припинення розвідувально-підривної діяльності спецслужб противника, зарубіжних антирадянських центрів і ворожих елементів у зв'язку з аварією на Чорнобильській АЕС».
Щодня до 19 години столичний підрозділ спецслужби мав надсилати депешу до КДБ УРСР про обстановку в Києві. І хоча КДБ цікавило, поміж іншим, «розповсюдження провокаційних чуток і листівок», був запит і на інформацію іншого роду. Зокрема чи дотримуються санітарних норм у харчовій промисловості, як працює міліція, скільки вже госпіталізовано пацієнтів із променевою хворобою. Шосте відділення КДБ отримало також завдання оцінити грошові збитки від радіоактивного забруднення сільгоспугідь північних районів Київщини і медичні наслідки підвищення рівня радіації у Києві та прилеглих районах.
Тим часом прокуратура Київської області 26 квітня 1986 року порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 220 Кримінального кодексу УРСР («Порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах»). Керував групою слідчих заступник прокурора Української РСР Михайло Потебенько. Крапку в його успішній кар’єрі за півтора десятиліття поставить справа про зникнення і вбивство Георгія Гонгадзе. У 2002 році президент Кучма відправить Генпрокурора України Потебенька у відставку, формально — у зв’язку з ротацією кадрів, фактично — через вимоги тодішньої опозиції.
Але повернімось у 1986 рік. Тоді наряду зі слідчими прокуратури працювали представники КДБ, які з’ясовували, чи був вибух на ЧАЕС диверсією зовнішнього ворога? Вже на початку травня вони сумнівалися. У спільному донесенні керівників оперативно-слідчих груп КДБ СРСР та КДБ УРСР на московську Луб’янку йшлося, що аварія сталася під час планового випробування, метою якого було визначити, наскільки можна розширити можливості реактора. Звідси, очевидно, й походить припущення, що реактор хотіли використати для виготовлення ядерної зброї. Проте надані архівом СБУ матеріали це не підтверджують.
Письменник і колишній дипломат Юрій Щербак, автор досліджень історії Чорнобильської катастрофи, каже, що не АЕС будували для виробництва ядерної зброї, а навпаки: тим, що лишалось після виготовлення ядерної зброї, заряджали атомну станцію. «Реактор, встановлений на Чорнобильський АЕС, був виготовлений в США і спочатку призначався для виробництва збройового плутонію, — каже Юрій Щербак. — Усі АЕС — породження ядерного військового комплексу».
У більшості експертиз, проведених після аварії, зазначено, що причиною аварії був розрив труб у системі охолодження, викликаний швидким випаровуванням води. Після цього пара стала некерованою і почала розганяти реактор. Критичний стрибок потужності і призвів до вибуху й руйнування четвертого енергоблока.
7 травня 1986 року спеціалісти оперативно-технічного управління КДБ СРСР дійшли висновку, що потужність вибуху була еквівалентною 50–60 тонн тротилу. Після цього версію теракту відкинули остаточно. У повідомленні представників КДБ йшлося: «Причиною радіаційної аварії є неправильні дії персоналу станції після виникнення первинної пожежі та відмова або пошкодження блокуючих захисних систем. Залишаючи осторонь технічні деталі, про які судити важко, думка більшості людей зводиться до того, що загальною причиною аварії стала низька культура працівників АЕС. Мова йде не про кваліфікацію, а про культуру роботи, внутрішню дисципліну і почуття відповідальності».
«Цілком ймовірним є те, що управління реактором довірено людям кваліфікованим і відповідальним. Однак у штаті АЕС — великий обслуговуючий персонал, рівень підготовки якого залишає бажати кращого. Ці працівники виконують допоміжні функції, однак накладання окремих дрібних погрішностей могло в сумі призвести до непередбачуваних наслідків. Серед можливих причин аварії називають поспіх зі здачею в експлуатацію четвертого енергоблока. Говорять, що здавали його достроково до з'їзду КПРС, а тепер повинні були зупинити реактор для доопрацювання...» — зробили висновок у КДБ.
Після двох тижнів розслідування обставин слідчі стали наголошувати на визначальній ролі людського фактору в Чорнобильській трагедії. Це було і правдою, і неправдою водночас. Але для радянської влади було найлегше покласти відповідальність на працівників ЧАЕС. Керівництво станції отримало обвинувальний вирок. У 1987 році до десяти років ув’язнення були засуджені директор ЧАЕС Віктор Брюханов, головний інженер Микола Фомін і заступник головного інженера Анатолій Дятлов. Начальник зміни Борис Рогожкін отримав п’ять, начальник реакторного цеху Олександр Коваленко — три, а інспектор Держатоменергонагляду Юрій Лаушкін — два роки ув’язнення.
На версію «людського фактору» в кінці 1980-х пристало і Міжнародне агентство з атомної енергії. Але у 1993 році там переглянули власні висновки і більшість із них відкинули. У 2000-х роках МАГАТЕ повернулося до аналізу аварії і головною її причиною назвало недоліки у конструкції реактора. Комплексно до вибуху на ЧАЕС призвели небезпечний реактор, недостатньо кваліфікований і поінформований персонал, а також очевидні помилки, яких цей персонал припустився в силу дефіциту знань про роботу і безпеку реактора.
Після трагедії
Тотальне засекречування всього, що можна було засекретити, зіграло з КДБ злий жарт. Спецслужбі треба було представити радянському уряду своє бачення того, що слід робити далі зі зруйнованим реактором. Незрозуміло, чому цим мали займатися у КДБ, а не у профільних відомствах. Кадебісти обережно опитували київських фізиків і зрештою запропонували владі створити у забрудненій зоні… «науково-дослідний інститут із вивчення та прогнозування довготермінового впливу підвищеного рівня радіації на живі організми». При цьому автори ідеї спиралися на досвід Киштимської аварії 1957 року у закритому місті Челябінськ-40.
Челябінськ-40 колись звався Озерськом, але цей топонім було заборонено вживати у будь-яких документах. Тому у секретних зведеннях аварію називали Киштимською — за розташованим неподалік містом Киштим. 29 вересня 1957 року у Челябінську-40 вибухнула величезна ємність для радіоактивних відходів. Забруднення охопило територію 23 000 км² із населенням 270 тисяч людей у Челябінській, Свердловській і Тюменській областях Росії. Правда про подію замовчувалась, а на місці вибуху поспіхом створили Східно-Уральський державний заповідник. Ніяких науково-дослідних інститутів там не було, лише зона відчуження, яку згодом створять і довкола Чорнобиля.
Але це буде згодом. А поки що кадебісти продовжують інформувати про недоліки роботи — тепер уже з ліквідації наслідків аварії. В Радянському Союзі — ядерній наддержаві — забракло санітарних обмивочних пунктів, дозиметричних приладів та інших важливих речей. Населення СРСР необізнане в питаннях йодової профілактики, воно продає, купує і споживає забруднене радіоактивними речовинами молоко, м’ясо й масло. Евакуйовані люди й ліквідатори аварії живуть у неприйнятних умовах, їм бракує засобів індивідуального захисту. Тимчасові могильники радіоактивних речовин зведені з порушеннями технології, а дезактиваційні роботи на вулицях Києва проводять неналежним чином. Про все це КДБ доповідає звичними каналами нагору і аж до компартійної верхівки, але такі доповідні, як і раніше, не мають жодного ефекту.
Радянська система управління стагнує, вона надто політизована і зациклена на міфах про власну могутність (зокрема, ядерну), про керівну роль партії, про самовідданий труд простого радянського робітника. Насправді ж цим кораблем, який помалу йде на дно, не керує ніхто: ані КПРС, ані КДБ, ані управлінці середньої ланки.
Робітничий клас — «будівничий комунізму» — складається з бідних, демотивованих, погано освічених людей. Вони живуть у бараках, чекають на мізерну зарплату і на те, що у місцевий магазин завезуть хоча б якийсь харч. Їхня продуктивність праці вкрай низька, потяг до самоосвіти — нульовий, а мораль обнулена потребою вкрасти хоч що-небудь на роботі. Влада зосереджена на гонитві озброєнь, протистоянні західному світу і пошуку внутрішніх ворогів. Колос на глиняних ногах тільки чекає поштовху, аби впасти і розбитися на друзки.
Таким поштовхом стала аварія на Чорнобильській АЕС, сорокаріччя якої ми згадуємо сьогодні. Звісно, це був далеко не єдиний і, напевно, не визначальний чинник у падінні СРСР, але він також відіграв свою роль. Хоча б тому, що інформація про трагедію замовчувалася або будувалась на тотальній брехні. Цю брехню країні Рад її громадяни вже не пробачили. І події подальших років — аж до 1991-го — були тому яскравим підтвердженням.
LB.UA висловлює подяку архіву СБУ за надані матеріали.