Петрович і Магістр на сторожі будівництва АЕС
1966 року радянський уряд ухвалив постанову про спорудження кількох атомних електростанцій сумарною потужністю 11,9 млн кВт. Одна мала постати в Україні й мала робочу назву «Центральноукраїнська».
Для станції довго шукали місце: розглядали шістнадцять варіантів у Київській, Вінницькій і Житомирській областях. АЕС мала забезпечувати електроенергією не тільки Північний і Центральний регіони України, але й Ростовську область Росії. Зупинилися на місцевості під Києвом поблизу села Копачі, першу згадку про яке датують 1685 роком. Цього села вже не існує: після аварії воно було настільки забруднене, що всі 393 сільські двори зрівняли із землею і засипали товстим шаром ґрунту.
А в 1966–1967 роках село ще живе буденним життям. А Рада Міністрів УРСР саме дозволяє виділити 1676 гектарів під будівництво станції. Хоча землевідвід погодили ще 1967 року, будівництво розпочали лише 1970-го. Тоді ж нагляд над роботами доручили Шостому управлінню КДБ, яке здійснювало економічну контррозвідку, боролося з диверсіями і саботажем. Воно створило на станції агентурний апарат із 17 кадебістів і 58 довірених осіб, тобто інформаторів.
Читайте такожЗона радіації: як реформа управління держпідприємствами може зупинити бізнес на трагедії
Будівництво лише розпочали, а Комітет державної безпеки вже взявся шукати серед працівників «неблагонадійний елемент». Перевірити мали 9294 людей і 40 субпідрядних організацій. Відсіювали колишніх членів Організації українських націоналістів, громадян німецького й китайського етнічного походження, «контактерів з капіталістичними країнами» і засуджених за скоєння тяжких злочинів.
В архіві СБУ збереглися кілька псевдонімів агентів, яких замаскували під працівників станції: Магістр, Петрович, Дніпро. Інформатори позначені літерами І, Т, Ф. Їхні перші повідомлення були про те, що Міненерго УРСР не має досвіду експлуатації атомних електростанцій, на відміну від союзного міністерства. Це не дивно: Чорнобильська станція стала першою, зведеною в Україні.
Окрім браку досвіду, кадебісти фіксували «систематичні порушення технології виробництва будівельно-монтажних робіт і нераціональне використання виробничих ресурсів». З розгортанням будівництва станції «нагору» йшло дедалі більше таких доповідних. Агенти з ЧАЕС повідомляли Комітет держбезпеки УРСР, наприклад, що в бетонні блоки вставляють арматуру зі сталі, яка погано зварюється, тому роботу доводиться переробляти. Крім того, хтось підчищає проєктну документацію і вносить туди самовільні правки. Також по зовнішньому периметру станції немає ні огорожі, ні охорони. Тому робітники вдаються до улюбленої справи радянського пролетаріату: тягнуть додому все, що можна вкрасти на виробництві.
Прикметно, що «всесильний» КДБ — принаймні такою ми звикли вважати спецслужбу часів СРСР — ніяк не впливав на ситуацію. Приміром, у лютому 1976 року на ЧАЕС надійшли браковані труби для циркулярного водоводу, які виготовив Курахівський котельно-механічний завод. Керівництво станції мало б повернути їх виробнику. Але директор ЧАЕС Віктор Брюханов відправив труби в монтажний цех. Кадебісти поінформували про це київський обком КПУ, але там, схоже, ніхто й вухом не повів, бо поганої якості труби з Курахового надходили на станцію й надалі.
Бувало, що події розгортались за іншим сценарієм: керівництво ЧАЕС розпорядилося класти фундамент на пошкоджену гідроізоляцію. Про інцидент дізнався перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький і надіслав шифротелеграму міністрові енергетики та електрифікації СРСР Петру Непорожньому. У телеграмі Щербицький просив Москву створити відомчу комісію для перевірки дотримання правил безпеки на об’єктах атомної енергетики УРСР.
Уявіть, яким довгим шляхом проходило рішення: від доповідної агента КДБ на станції до керівництва республіканського КДБ, звідти до партійної верхівки УРСР, від партійної верхівки УРСР до органів Компартії в Москві! Хоча йшлося лише про потребу замінити гідроізоляцію…
У всіх рапортах, що циркулювали між конторами, йшлося про низьку якість будівництва і численні виробничі травми. І поки партійні боси обмінювалися шифрограмами, робітники розкрадали майно і працювали на відчіпного. Чорнобильська АЕС народжувалась у безгосподарності й нехлюйстві, бо недарма кажуть, що в семи няньок дитя без ока. Няньок у станції було багато, але жодна не зуміла простимулювати тодішній робітничий клас працювати на совість.
Ловись, рибко, велика й маленька, у радіоактивному ставку
Йшов 1976-й — десятий рік від розробки проєкту ЧАЕС. Москва почала квапити Київ і вимагати здати в експлуатацію бодай один енергоблок. Перший планували запустити спочатку в 1974 році, потім у 1975-му. Нарешті робітники станції взяли на себе «соціалістичне зобов’язання» ввести його в дію у грудні 1976 року. Агентура КДБ доповідала, що це неможливо через низький коефіцієнт корисної дії робочих станцій і відсутність певного обладнання. Зрештою втрутився міністр Непорожній: він зажадав від керівництва ЧАЕС запустити станцію «за будь-яку ціну».
Але забаганки міністра так і залишилися забаганками. Перший реактор ввели в експлуатацію у вересні 1977 року. При цьому ніхто так і не проаналізував, чому використовують браковані матеріали, відхиляються від проєкту, чому суміжні організації постачають обладнання низької якості. Не допомогли ні агенти КДБ, ні Компартія: перший енергоблок побудували абияк. Другий так само. Про це знали як у Києві, так і в Москві. Схоже, що всім було начхати на безпеку станції: партійне керівництво хвилювало лише урочисте перерізання стрічки на введеному в експлуатацію об’єкті.
Читайте також«Аварія на ЧАЕС так чи інакше сталася б», — уцілілий інженер ЧАЕС Столярчук
У 1979 році голова КДБ УРСР Віталій Федорчук написав докладну доповідну для ЦК КПУ. Він повідомив про негаразди з гідроізоляцією фундаменту, яких так і не усунули; про дефекти в каркасі машинного залу, відсутність пожежної сигналізації на центральних складах підприємства, загоряння на об’єктах другого енергоблока. Записка Федорчука потрапила до Щербицького, а той… відправив ще одну шифрограму Непорожньому, запропонував створити додаткову комісію для перевірки. КДБ і КПУ ходили по колу й насправді нічого не робили для безпеки станції.
Результати невдовзі далися взнаки. Перша аварійна ситуація на ЧАЕС виникла в лютому 1979 року. Спрацював автоматичний захист, який зупинив перший енергоблок. Ніхто не постраждав — лише країна недоотримала електроенергію, про що поінформували керівництво республіканського КДБ. Друга аварійна ситуація сталася в червні того самого року через погану гідроізоляцію. КДБ УРСР доповів про інцидент Центральному комітету КПУ; доповідь залишили без уваги.
Перша потенційно небезпечна для здоров'я персоналу АЕС позаштатна ситуація сталася 19–20 квітня 1981 року. З трубопроводу першого енергоблока витекли радіоактивні води й забруднили ділянку площею 180 квадратних метрів. Але і на це ніхто особливо не відреагував. Загалом від початку експлуатації атомної електростанції 1977 року й до моменту запуску у грудні 1981 року третього енергоблока на ЧАЕС сталися 29 аварійних зупинок.
Про них писали численні доповідні записки, які ні на що не впливали. Доповідали, що навіть контрольно-вимірювальні прилади нікуди не годяться: на станції було неможливо виміряти як слід рівень радіації. Водночас керівництво ЧАЕС узялося розводити рибу в… забрудненому радіонуклідами ставку-охолоджувачі. І не просто розводити, а ще й продавати її мешканцям Київщини через Іванківський рибокомбінат.
Маловідомий факт: упродовж 1978–1980 років працівники станції влаштовували стихійні страйки. Але зовсім не через радіаційну небезпеку, про яку вони, скоріш за все, гадки не мали. Страйкарів хвилювала затримка виплати заробітної плати (так, у СРСР також затримували зарплату).
У 1980 році ініціатором протестів став робітник Ященко, який жив у Прип’яті. Він клеїв листівки на дверях гуртожитків (а їх у місті було 24, і мешкали там сукупно майже 10 тисяч людей) і закликав виходити на мітинг. У Прип’яті, крім затримки зарплати, причинами для обурення були погані житлові умови й перебої з постачанням харчів у магазини. КДБ вжив заходів проти «стихійних збіговиськ» — і скандал зам’яли.
1982 року на ЧАЕС сталася аварія, яку можна вважати останнім попередженням перед великим вибухом. 9 вересня на станції запускали реактор першого енергоблока після капітального ремонту. Під час запуску стався розрив технологічного каналу — у довкілля потрапили радіоактивнні речовини. Рівень радіації на станції перевищив допустимий поріг у десятки разів, а в навколишніх містах і селах — у сотні. Висновків ніхто не зробив.
Щоправда, у 1983 році Прип’ятський підрозділ КДБ УРСР розробив і почав впроваджувати план «Атом». Для цього кількість агентів КДБ серед персоналу станції збільшили. Завдяки їм і довіреним особам Комітет держбезпеки сформував перелік конструкторських дефектів РВПК (реактора великої потужності канального). У доповідній записці йшлося про надзвичайно низький рівень безпеки цього типу реакторів. Пізніше, у серпні 1984 року, Шосте управління КДБ УРСР інформувало Київський обком КПУ про недбале ставлення ремонтного персоналу до своїх обов'язків, про виявлені «руйнування несучих і огороджувальних конструкцій реакторного відділення діючого третього енергоблока».
Кадебісти намагалися бити на сполох, аналізуючи всі технічні помилки і промахи, які стали помітними, коли ввели в експлуатацію перші три реактори. Але їхні спроби привернути увагу залишалися голосом волаючого в пустелі. Наприкінці 1983 року на ЧАЕС запустили четвертий реактор. Він також був вкрай небезпечного, мало контрольованого типу РВПК, де як теплоносій використовують пару. Четвертий реактор вибухне за два з половиною роки. Це зупинить будівництво п’ятого енергоблока, який планували запустити наприкінці 1986 року.
Численні довідки, огляди, аналітичні записки в різноманітні управлінські структури не дозволили уникнути наймасштабнішої техногенної катастрофи ХХ століття. Тому що всі ці управлінські структури виконували в СРСР роль потьомкінських сіл, де за парадним фасадом не було нічого, що бодай віддалено нагадувало справжню турботу про народний добробут.
У пошуках диверсантів і зовнішнього ворога
Четвертий реактор вибухнув о першій годині 25 хвилин 26 квітня 1986 року. Була субота, і переважна частина Країни Рад мирно спала в передчутті двох вихідних. А за тиждень — Першотравень. Тоді кияни заполонять парки міста і прибережні зони Дніпра, будуть шашлики, посиденьки, випивка і гуляння серед молодої весняної зелені, вже просякнутої кінськими дозами радіації.
Бо після того, як у ніч на 26 квітня будівля енергоблока й покрівля машинного залу частково обвалилися, з розвалу реактора в атмосферу потрапили радіоактивні речовини. На станцію прибув оперативний склад Прип’ятського міськвідділу КДБ. Частина кадебістів почала опитувати персонал станції в пошуках диверсії. Дивно, адже саме працівники КДБ роками повідомляли про технічні недоліки в роботі ЧАЕС! Причину аварії слід було шукати в методах господарювання СРСР, а не в міфічних диверсантах.
Іншим працівникам КДБ доручили не менш «корисну» справу — перешкодити витоку інформації про аварію. О 2 годині 30 хвилин на ЧАЕС прибуло вище кадебешне начальство: група контррозвідників на чолі із заступником голови КДБ УРСР генерал-майором Юрієм Петровим. А надвечір 26 квітня підтягнулися члени союзної урядової комісії на чолі із заступником голови Ради міністрів СРСР Борисом Щербиною.
Читайте такожТамара Гундорова: «Ми не підносимося до філософського осмислення Чорнобиля»
Уже наступного дня працівників Прип’ятського міськвідділу КДБ задіяли до евакуації жителів Прип’яті. Завдання кадебістів полягало в «недопущенні паніки серед евакуйованих» і в тому, щоб інформацію про масштаби аварії не поширювали. Проте 1 травня 1986 року кадебістів — згідно з директивами — знову долучили до «плану припинення розвідувально-підривної діяльності спецслужб противника, зарубіжних антирадянських центрів і ворожих елементів у зв'язку з аварією на Чорнобильській АЕС».
Щодня до 19 години столичний підрозділ спецслужби мав надсилати депешу до КДБ УРСР про обстановку в Києві. І хоча КДБ цікавило, поміж іншим, «розповсюдження провокаційних чуток і листівок», був запит і на іншу інформацію. Зокрема, чи дотримуються санітарних норм у харчовій промисловості, як працює міліція, скільки вже госпіталізували пацієнтів з променевою хворобою. Шосте відділення КДБ отримало також завдання оцінити грошові збитки від радіоактивного забруднення сільгоспугідь північних районів Київщини і медичні наслідки підвищення рівня радіації в Києві та прилеглих районах.
Тим часом прокуратура Київської області 26 квітня 1986 року порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 220 Кримінального кодексу УРСР («Порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах»). Керував групою слідчих заступник прокурора Української РСР Михайло Потебенько. Крапку в його успішній кар’єрі за півтора десятиліття поставить справа про зникнення і вбивство Георгія Гонгадзе. У 2002 році президент Кучма відправить генпрокурора України Потебенька у відставку, формально через ротацію кадрів, фактично через вимоги опозиції.
Але повернімось у 1986 рік. Тоді нарівні зі слідчими прокуратури працювали представники КДБ, які з’ясовували, чи був вибух на ЧАЕС диверсією зовнішнього ворога. Уже на початку травня вони сумнівалися. У спільному донесенні керівників оперативно-слідчих груп КДБ СРСР і КДБ УРСР на московську Луб’янку йшлося, що аварія сталася під час планового випробування, метою якого було визначити, наскільки можна розширити можливості реактора. Звідси, очевидно, припущення, що реактор хотіли використати для виготовлення ядерної зброї. Проте надані архівом СБУ матеріали це не підтверджують.
Письменник і колишній дипломат Юрій Щербак, автор досліджень історії Чорнобильської катастрофи, каже, що не АЕС будували для виробництва ядерної зброї, а навпаки: тим, що лишалося після виготовлення ядерної зброї, заряджали атомну станцію. «Реактор, встановлений на Чорнобильській АЕС, виготовили в США, спочатку він призначався для виробництва збройового плутонію, — каже Юрій Щербак. — Усі АЕС — породження ядерного військового комплексу».
У більшості експертиз після аварії зазначено, що причиною аварії був розрив труб у системі охолодження через швидке випаровуванням води. Після цього пара стала некерованою і розігнала реактор. Критичний стрибок потужності і призвів до вибуху та руйнування четвертого енергоблока.
7 травня 1986 року спеціалісти оперативно-технічного управління КДБ СРСР дійшли висновку, що потужність вибуху була еквівалентною 50–60 тоннам тротилу. Після цього версію теракту відкинули остаточно. У повідомленні представників КДБ сказано: «Причиною радіаційної аварії є неправильні дії персоналу станції після виникнення первинної пожежі та відмова або пошкодження блокуючих захисних систем. Залишаючи осторонь технічні деталі, про які судити важко, думка більшості людей зводиться до того, що загальною причиною аварії стала низька культура працівників АЕС. Мова йде не про кваліфікацію, а про культуру роботи, внутрішню дисципліну і почуття відповідальності».
Читайте такожПровина (без)посередніх бюрократів: Ніл Ферґюсон про світову історію катастроф
«Цілком імовірним є те, що управління реактором довірено людям кваліфікованим і відповідальним. Однак у штаті АЕС великий обслуговуючий персонал, рівень підготовки якого залишає бажати кращого. Ці працівники виконують допоміжні функції, однак накладання окремих дрібних погрішностей могло в сумі призвести до непередбачуваних наслідків. Серед можливих причин аварії називають поспіх зі здачею в експлуатацію четвертого енергоблока. Кажуть, що здавали його достроково, до з'їзду КПРС, а тепер повинні були зупинити реактор для доопрацювання», — зробили висновок у КДБ.
Після двох тижнів розслідування обставин слідчі почали наголошувати на визначальній ролі людського фактору в Чорнобильській трагедії. Це було і правдою, і неправдою водночас. Але радянській владі було найлегше покласти відповідальність на працівників ЧАЕС. Керівництво станції отримало обвинувальний вирок. 1987 року до десяти років ув’язнення засудили директора ЧАЕС Віктора Брюханова, головного інженера Миколу Фоміна і заступника головного інженера Анатолія Дятлова. Начальник зміни Борис Рогожкін отримав п’ять, начальник реакторного цеху Олександр Коваленко — три, а інспектор Держатоменергонагляду Юрій Лаушкін — два роки ув’язнення.
На версію людського фактору в кінці 1980-х пристало і Міжнародне агентство з атомної енергії. Але 1993 року там переглянули власні висновки і більшість відкинули. У 2000-х роках МАГАТЕ повернулося до аналізу аварії і головною її причиною назвало недоліки в конструкції реактора. Комплексно до вибуху на ЧАЕС призвели небезпечний реактор, недостатньо кваліфікований і поінформований персонал, а також очевидні помилки, яких цей персонал припустився через дефіцит знань про роботу і безпеку реактора.
Після трагедії
Тотальне засекречування всього, що можна було засекретити, зіграло з КДБ злий жарт. Спецслужбі треба було представити радянському уряду своє бачення того, що слід робити далі зі зруйнованим реактором. Незрозуміло, чому це мав робити КДБ, а не профільне відомство. Кадебісти обережно опитували київських фізиків і запропонували владі створити в забрудненій зоні… «науково-дослідний інститут з вивчення та прогнозування довготермінового впливу підвищеного рівня радіації на живі організми». При цьому автори ідеї спиралися на досвід Киштимської аварії 1957 року в закритому місті Челябінськ-40.
Челябінськ-40 колись звався Озерськом, але цей топонім заборонили вживати в будь-яких документах. Тому в секретних зведеннях аварію називали Киштимською — за розташованим неподалік містом Киштим. 29 вересня 1957 року в Челябінську-40 вибухнула величезна ємність для радіоактивних відходів. Забруднення охопило територію 23 000 км² з населенням 270 тисяч людей у Челябінській, Свердловській і Тюменській областях Росії. Правду про подію замовчували, а на місці вибуху поспіхом створили Східно-Уральський державний заповідник. Ніяких науково-дослідних інститутів там не було, лише зона відчуження, яку згодом створять і довкола Чорнобиля.
Але це буде згодом. А поки що кадебісти продовжують інформувати про недоліки — тепер уже в ліквідації наслідків аварії. У Радянському Союзі — ядерній наддержаві — забракло санітарних обмивних пунктів, дозиметричних приладів та інших важливих речей. Населення СРСР не обізнане в питаннях йодової профілактики, воно продає, купує і споживає забруднене радіоактивними речовинами молоко, м’ясо й масло. Евакуйовані люди й ліквідатори аварії живуть у неприйнятних умовах, їм бракує засобів індивідуального захисту. Тимчасові могильники радіоактивних речовин зведені з порушеннями технології, а дезактиваційні роботи на вулицях Києва проводять неналежно. Про все це КДБ доповідає звичними каналами нагору, аж до компартійної верхівки, але такі доповідні, як і раніше, не мають жодного ефекту.
Радянська система управління стагнує, вона надто політизована і зациклена на міфах про власну могутність (зокрема ядерну), про керівну роль партії, про самовідданий труд простого радянського робітника. Насправді ж цим кораблем, який помалу йде на дно, не керує ніхто: ані КПРС, ані КДБ, ані управлінці середньої ланки.
Читайте також«Радіація була для нас як дощ. Люди адаптувалися ж до дощу». Історія ліквідатора Сергія Мирного
Робітничий клас — «будівничий комунізму» — складається з бідних, демотивованих, погано освічених людей. Вони живуть у бараках, чекають на мізерну зарплату і що в місцевий магазин завезуть хоча б якийсь харч. Їхня продуктивність праці вкрай низька, потяг до самоосвіти нульовий, а мораль обнулена потребою вкрасти хоч що-небудь на роботі. Влада зосереджена на гонитві озброєнь, протистоянні Західному світу і пошуку внутрішніх ворогів. Колос на глиняних ногах тільки чекає поштовху, аби впасти і розбитися на друзки.
Таким поштовхом стала аварія на Чорнобильській АЕС, сорокаріччя якої ми згадуємо сьогодні. Звісно, це був далеко не єдиний і, напевно, не визначальний чинник у падінні СРСР, але він також відіграв свою роль. Хоча б тому, що інформацію про трагедію замовчуваи або будували на тотальній брехні. Цю брехню Країні Рад її громадяни вже не пробачили. І події подальших років — аж до 1991-го — були яскравим підтвердженням цього.
LB.UA висловлює подяку архіву СБУ за надані матеріали.