«У Прип’яті було все. Люди з інших атомних містечок їхали до нас»
Прип’ять виникла як місто атомників. Чорнобильська атомна електростанція, яку в сімдесятих почали зводити на півночі Київщини, була містоутворюючим підприємством. Місто розбудовували одночасно з будівництвом станції, аби в ньому жили спершу будівельники, а потім — атомники і їхні родини.
Володимир Вербицький із матір’ю переїхали у Прип’ять із білоруського міста Борисова в середині сімдесятих. Оселились у другому мікрорайоні.
Володимир каже, що Прип’ять не була схожою на класичне похмуре місто при атомній станції. «Її в принципі не можна було назвати робітничим містом, — розповідає він. — До прикладу, у Прип’яті висаджували трояндові кущі. Місто не жило на дотації, а мало чесно зароблені завдяки станції гроші».
Ми ж тим часом йдемо пустим містом-привидом, яке нагадує занедбаний парк. Рослини пробиваються крізь асфальт і бетон. У місті гробова тиша, яку перериває спів пташок і шарудіння листя. Всі можливі стежки поховані в чагарниках. І ніхто, крім працівників ДАЗВ і тварин, для яких місто стало прихистком, ними не ходить.
Втім іноді тишу перериває й звук дозиметра. Навіть за сорок років після аварії в місті є місця з підвищеним радіаційним фоном.
«У місті був повністю функціональний стадіон, який, хоч і не добудували, але використовували, — каже Володимир. — Прип’ять утримувала дві професійні футбольні команди. В нас був 25-метровий басейн глибиною п’ять з половиною метри. Кінотеатри, кафе, їдальні, поліклініка, картинг-клуб, яхтклуб, клуб підводного спорту… Містом курсував безкоштовний автобус, хоча Прип’ять можна було обійти пішки за годину».
Сьогодні покинуте місто — портал у радянське минуле. Мотиваційні плакати й червоні зірки нагадують, яким був 1986 рік в українському індустріальному місті. Меблі, які не встигли винести сталкери, роз’їдає час. Він же «декомунізує» написи на будівлях. Їх давно б уже замінили на українські, якби не аварія. Назви вулиць також залишились радянськими — змінювати їх уже нема сенсу. Такий собі заповідник комуністичної реальності.
До аварії у Прип’яті жило близько пів сотні тисяч людей. Місто мало розростися і стати енергетичним хабом із стотисячним населенням. «Планували добудувати ще кілька енергоблоків на обох берегах річки. У першому і другому мікрорайоні не проводили газ: усіх гріла АЕС, вона й воду підігрівала», — згадує Володимир.
Він каже, що бував в інших містах-супутниках радянських електростанцій, тож має з чим порівняти. «Був на Балаковській атомній електростанції у Росії у 1985 році, — розповідає Володимир. — От тими кварталами страшно було ходити. В магазинах, крім горохового супу і спинки минтая, нічого не було. А в нас у Прип’яті було все. Люди з інших ядерних містечок їхали до нас, намагалися влаштуватись сюди на роботу. Україна давала інші можливості: Чорне море, жито й краса навкруги. Не те що холодний безкраїй Сибір».
Молоде місто
Ми наближаємось до центру Прип’яті, де розташовані найзнаковіші локації — палац культури «Енергетик» і готель «Полісся». Всі, хто хоч раз грав у комп’ютерну гру STALKER, без карти розберуться, куди йти.
Вже сорок років тут немає людей. Центральна площа міста поступово руйнується. В будівлях утворюються дірки, які пропускають потоки повітря, тому на площі вітряно.Всередині готелю й будинку культури багато сміття, порожніх банок від енергетиків. Це сліди сталкерів, які до повномасштабного вторгнення нелегально відвідували Чорнобильську зону. Іржаві металеві конструкції виглядають моторошно.
«До відкриття парку розваг життя завжди вирувало в центрі, — згадує Володимир Вербицький. — У палаці культури “Енергетик” відбувались концерти, крутили кіно, організовували танці. Грали весілля й розлучення (сміється, – Ред.). На першому поверсі був басейн, на другому — великий спортзал».
Парк розваг розташований недалеко від центру. Володимир розповідає, що колесо огляду й атракціони — лише частина парку; була й інша, з містками, доріжками й лавочками, аби мами мали де гуляти з дітьми.
Колесо огляду — один із найвідоміших об’єктів Прип’яті, й наганяє чи не найбільше жаху. Мимоволі думаєш про дітей, яких у місті н момент аварії було багато. Прип’ять була одним із «наймолодших» радянських міст у 1986 році: середній вік мешканців — 26 років.
Дозиметрист, який супроводжує нас у зоні, попереджає, що до колеса краще не наближатись: на окремих ділянках досі фонить.
Підходимо до басейну «Лазурний». Йти треба обережно: можна поранитися склом, уламки якого у місті всюди. П’ятиметрова яма басейна заповнена сміттям. Тут, попереджає дозиметрист, також небезпечно.
«У басейні займались плаванням, — розповідає Володимир Вербицький. — Був клуб підводного спорту, куди ходив і я. У “Лазурному” були заняття для старших школярів. Менші ж діти ходили на “Енергетик”, в басейн, який називали “лягушатником”. І ще один будували…»
«Реактора вже немає, а ми туди їдемо»
Володимир влаштувався працювати на станцію у 1983 році. Був дефектоскопістом рентгено-гаммаграфування лабораторії металу. Простими словами: фахівець, який перевіряє металеві деталі й зварні шви на наявність внутрішніх дефектів.
У двадцять три хвилини по першій ночі 26 квітня 1986 року Володимир не спав — читав книжку на кухні. Наступного дня в нього мав бути вихідний. «Дружина з дитиною вже спали, — згадує він. — Потім дружина прийшла і сказала, що щось гримить, наче гроза, хоч дощу й не було. Ми планували наступного дня йти у справах, тому не хотіли, щоб був дощ». Те, що чула дружина Володимира, насправді було звуком вибухів на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної станції.
«Близько четвертої ранку прийшла посильна. Не дзвонила, а стукала в двері. Зазвичай так викликали на роботу. Посильна прийшла з калієм йоду, щоб захистити щитоподібну залозу. Тоді я зрозумів: якщо є викид радіоактивного йоду — щось сталося з реактором, бо лише там він є», — згадує інженер.
Зранку він одягнувся й пішов на зупинку, де зустрівся зі співробітниками. Ніхто з них не розумів, що конкретно сталося на станції. «Ми не усвідомлювали, що рівень радіації був у мільйон разів вищий, ніж зараз: не мікрорентгени, а рентгени, — каже Володимир. — Коли вже доїжджали, один із хлопців каже: "Блін, реактора ж немає"... Ага, реактора немає, а ми туди їдемо. Приїхали під адміністративно-побутовий корпус. Директор був на місці. Заступник директора сказав, що ремонтні бригади не потрібні: треба готуватись до евакуації».
Володимиру і його колегам сказали вирушати до селища Поліського, де мав бути штаб. Саме в цьому напрямку поширювалась радіація, а отже, всюди був високий радіаційний фон. Телефони вже не працювали: лінії обрізали, щоб ніхто з місцевих не передав інформацію про аварію на «велику землю». «Щоб паніки не було. А її й не було, до речі — ні в місті, ні в районі», — пояснює Володимир.
Крізь «рудий» ліс
Часу на збори не залишалося. Та й сенсу не було довго збирати речі. «Я приїхав додому, зробив вологе прибирання, завісив вікна. Зібрали сумку з дитячими речами, сумку з харчами і зміну одягу для себе — і все. Більше нічого не брали», — згадує Володимир.
Взуття він залишив за порогом. Як виявилось пізніше, вчинив правильно. «У цьому взутті я пройшов евакуацію й дістався до Запоріжжя. Коли на Запорізькій АЕС я йшов до дозиметричної стійки, вона почала пищати ще за десять метрів. Дозиметрист утік», — розповідає він.
Вибирались єдиною дорогою — через ліс, нині відомий всім як «рудий». Це сосновий ліс, що загинув через радіацію після аварії. Дісталося всім пасажирам, але найбільше постраждали водії автобусів: вони стояли годинами, перш ніж вдавалось проїхати у Прип’ять.
Яку дозу опромінення він отримав 26 квітня 1986 року, Володимир не знає. Каже, що зайвий раз про це краще не думати. «Коли працював в управлінні ДОЗ-контролю, ми писали маршрутні листи: фіксували, де були, що робили, — розповідає він. — У 1987 році складали карту радіаційного забруднення. Тоді приблизно розуміли, хто і скільки набрав».
П’ятдесят тисяч мешканців Прип’яті вивезли за два дні.
Володимир Вербицький повернувся на ЧАЕС за місяць, у травні 1986 року. Йому пропонували залишитись працювати на Запорізькій АЕС. «Якщо всі відмовляться, то хто ж там працюватиме?» — пояснює чоловік логіку рішення повернутись у зону. Станція не припиняла роботи: вцілілі енергоблоки виробляли електроенергію ще чотирнадцять років після аварії.
Було важко. «Працювали на станції по п’ятнадцять діб, потім їхали в табір, переодягались, їхали далі ще на одну локацію, де нас обстежували. Проходили комісію, за потреби — крапельниці, кисневі коктейлі, — згадує Володимир. — Визначити, чи забруднений у тебе одяг, нормально можна було лише у вісімдесяти кілометрах від станції. З часом стало легше, але дісталося всім».
Сорок років потому він досі тут. Жартує, що на здоров’я робота, звісно, вплинула, адже тоді йому було двадцять п’ять, а зараз уже ні. За квартирою не ностальгує: «Немає сенсу».
Колесо огляду в парку досі стоїть там, де стояло у квітні 1986 року. Його планували запустити першого травня. Але першого травня у Прип’яті вже не було дітей.