«У Прип’яті було все. Люди з інших атомних містечок їхали до нас»
Прип’ять виникла як місто атомників. Чорнобильська атомна електростанція, яку в сімдесятих почали зводити на півночі Київщини, стала містотворчим підприємством. Місто розбудовували одночасно зі станцією, спершу в ньому жили будівельники, а потім атомники і їхні родини.
Володимир Вербицький з матір’ю переїхав у Прип’ять із білоруського міста Борисова в середині сімдесятих. Оселились у другому мікрорайоні.
Володимир каже, що Прип’ять не була схожою на класичне похмуре місто при атомній станції. «Її в принципі не можна було назвати робітничим містом, — розповідає він. — До прикладу, у Прип’яті висаджували трояндові кущі. Місто не жило на дотації, а мало чесно зароблені завдяки станції гроші».
Тим часом ми йдемо порожнім містом-привидом, яке схоже на занедбаний парк. Рослини пробиваються крізь асфальт і бетон. Довкола тиша, яку перериває спів пташок і шарудіння листя. Усі можливі стежки поховані в чагарниках. І ніхто, крім працівників ДАЗВ і тварин, для яких місто стало прихистком, ними не ходить.
Іноді тишу перериває звук дозиметра. Навіть сорок років опісля аварії тут є місця з підвищеним радіаційним фоном.
«У місті був повністю функціональний стадіон, який хоч і недобудували, але використовували, — каже Володимир. — Прип’ять утримувала дві професійні футбольні команди. У нас був 25-метровий басейн глибиною п’ять з половиною метрів. Кінотеатри, кафе, їдальні, поліклініка, картинг-клуб, яхтклуб, клуб підводного спорту… Містом курсував безкоштовний автобус, хоча Прип’ять можна було обійти за годину».
Сьогодні покинута Прип'ять — портал у радянське минуле. Мотиваційні плакати й червоні зірки нагадують, яким був 1986 рік в українському індустріальному місті. Меблі, які не встигли винести сталкери, роз’їдає час. Він же «декомунізує» написи на будівлях. Їх давно б уже замінили на українські, якби не аварія. Назви вулиць також залишилися — змінювати їх без сенсу. Такий собі заповідник комуністичної реальності.
Читайте також«Радіація була для нас як дощ. Люди адаптувалися ж до дощу». Історія ліквідатора Сергія Мирного
До аварії у Прип’яті жило близько пів сотні тисяч людей. Місто мало розростися і стати енергетичним хабом зі стотисячним населенням. «Планували добудувати ще кілька енергоблоків на обох берегах річки. У першому і другому мікрорайоні не проводили газу: усіх гріла АЕС, вона й воду підігрівала», — згадує Володимир.
Він каже, що бував у інших містах-супутниках радянських електростанцій, тож має з чим порівняти. «Був на Балаковській атомній електростанції в Росії 1985 року, — розповідає Володимир. — Тими кварталами страшно було ходити. У магазинах, крім горохового супу і спинки минтая, нічого не було. А в нас було все. Люди з інших ядерних містечок їхали до нас, намагалися влаштуватись на роботу. Україна давала інші можливості: Чорне море, жито і краса навкруги. Не те що холодний безкраїй Сибір».
Молоде місто
Ми наближаємося до центру Прип’яті, там суперзнакові палац культури «Енергетик» і готель «Полісся». Хто хоч раз грав у комп’ютерний STALKER, без карти розбереться, куди йти.
Уже сорок років тут немає людей. Центральна площа поступово руйнується. У будівлях утворюються дірки, вони пропускають потоки повітря, тому на площі вітряно. Усередині готелю й будинку культури багато сміття, порожніх банок від енергетиків — сліди сталкерів, які до повномасштабного вторгнення нелегально відвідували Чорнобильську зону. Іржаві металеві конструкції мають моторошний вигляд.
«До відкриття парку розваг життя завжди вирувало в центрі, — згадує Володимир Вербицький. — У палаці культури “Енергетик” відбувалися концерти, крутили кіно, організовували танці. Грали весілля й розлучення (сміється. — Ред.). На першому поверсі був басейн, на другому — великий спортзал».
Парк розваг недалеко від центру. Володимир розповідає, що колесо огляду й атракціони — лише його частина; була й інша, з містками, доріжками й лавками, аби мами мали де гуляти з дітьми.
Колесо огляду — один з найвідоміших об’єктів і наганяє чи не найбільше жаху. Мимоволі думаєш про дітей, яких у місті на момент аварії було багато. Прип’ять належала до наймолодших радянських міст у 1986 році: середній вік мешканців — 26 років.
Дозиметрист, який супроводжує нас, попереджає, що до колеса краще не наближатися: на окремих ділянках досі фонить.
Підходимо до басейну «Лазурний». Йти треба обережно: можна поранитися склом, уламки якого в місті повсюди. П’ятиметрова яма басейну заповнена сміттям. Тут, попереджає дозиметрист, також небезпечно.
«У “Лазурному” були заняття для старших школярів. Менші ж діти ходили на “Енергетик”, у басейн, який називали лягушатником. І ще один будували».
«Реактора вже немає, а ми туди їдемо»
Володимир влаштувався працювати на станцію у 1983 році. Був дефектоскопістом рентгено-гаммаграфування лабораторії металу. Простими словами: фахівець, який перевіряє металеві деталі й зварні шви на наявність внутрішніх дефектів.
О першій годині двадцять три хвилини 26 квітня 1986 року Володимир не спав — читав книжку на кухні. Наступний день мав бути вихідним. «Дружина з дитиною вже спали, — згадує він. — Потім дружина прийшла і сказала, що щось гримить, наче гроза, хоча дощу й не було. Ми планували наступного дня йти у справах, тому не хотіли, щоб був дощ». Те, що чула дружина Володимира, насправді було звуком вибухів на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної станції.
«Близько четвертої ранку прийшла посильна. Не дзвонила, а стукала у двері — зазвичай так викликали на роботу. Прийшла з калієм йоду, щоб захистити щитоподібну залозу. Тоді я зрозумів: якщо є викид радіоактивного йоду, щось сталося з реактором, бо він є лише там», — згадує інженер.
Уранці на зупинці зустрів колег — ніхто не знав, що сталося. «Ми не усвідомлювали, що рівень радіації був у мільйон разів вищим, ніж зараз: не мікрорентгени, а рентгени, — зазначає Володимир. — Коли вже доїжджали, один хлопець промовив: "Блін, реактора ж немає". Ага, реактора немає, а ми туди їдемо. Приїхали під адміністративно-побутовий корпус. Директор на місці. Заступник директора сказав, що ремонтні бригади не потрібні: треба готуватися до евакуації».
Володимиру і колегам наказали вирушати до селища Поліського, де мав бути штаб. Саме в цьому напрямку поширювалась радіація, а отже, всюди був високий радіаційний фон. Телефони вже не працювали: лінії обрізали, щоб місцеві не поінформували про аварію «велику землю». «Щоб паніки не було. А її й не було, до речі, ні в місті, ні в районі», — пояснює Володимир.
Читайте такожПоліське. Історія про чорнобильську втрату і збереження пам’яті
Крізь Рудий ліс
Часу на збори не залишалося. Та й сенсу не було. «Я приїхав додому, зробив вологе прибирання, завісив вікна. Зібрали сумку з дитячими речами, з харчами і зміною одягу для себе — і все. Більше нічого не брали», — згадує Володимир.
Взуття залишив за порогом. Як виявилося згодом, вчинив правильно. «У цьому взутті я пройшов евакуацію й дістався до Запоріжжя. Коли на Запорізькій АЕС ішов до дозиметричної стійки, вона запищала ще за десять метрів. Дозиметрист утік», — розповідає він.
Вибиралися єдиною дорогою — через ліс, нині відомий всім як Рудий. Це сосновий ліс, що загинув через радіацію після аварії. Дісталося всім у автобусах, але найбільше постраждали водії: вони стояли годинами, перш ніж вдавалося проїхати у Прип’ять.
Яку дозу опромінення отримав 26 квітня 1986 року, Володимир не знає. Каже, що зайвий раз про це краще не думати. «Коли працював в управлінні ДОЗ-контролю, ми писали маршрутні листи: фіксували, де були, що робили, — розповідає він. — У 1987 році складали карту радіаційного забруднення. Тоді приблизно розуміли, хто і скільки набрав».
П’ятдесят тисяч мешканців Прип’яті вивезли за два дні.
Володимир Вербицький повернувся на ЧАЕС за місяць, у травні 1986 року. Йому пропонували залишитися на Запорізькій АЕС. «Якщо всі відмовляться, то хто ж там працюватиме?» — пояснює чоловік логіку рішення повернутись у зону. Станція не припиняла роботи: вцілілі енергоблоки виробляли електроенергію ще чотирнадцять років по аварії.
Було важко. «Працювали на станції по п’ятнадцять діб, потім їхали в табір, переодягались, їхали далі ще на одну локацію, де нас обстежували. Проходили комісію, за потреби — крапельниці, кисневі коктейлі, — згадує Володимир. — Нормально визначити, чи забруднений одяг, можна було лише за вісімдесят кілометрів від станції. З часом стало легше, але дісталося всім».
Сорок років по тому він досі тут. Жартує, що на здоров’я робота, звісно, вплинула, адже тоді йому було двадцять п’ять, а зараз уже ні. За квартирою не ностальгує: «Немає сенсу».
Колесо огляду в парку досі стоїть. Його планували запустити 1 травня 1986 року. Але 1 травня у Прип’яті мешканців уже не було.