Французький соціолог Еміль Дюркгейм вважав групи та спільноти до певної міри організмами — соціальними одиницями з хронічною потребою зміцнювати свою внутрішню єдність та спільне відчуття морального порядку. Дюркгейм описував людей, як «гомодуплекс», або «дворівневу людину».
Нам добре вдається самостійно досягати своїх щоденних цілей (цей рівень Дюркгейм називав «світським», або звичайним). Але ми також здатні тимчасово переходити на вищий колективний рівень, який Дюркгейм називав «священним». Він казав, що є певний набір почуттів, які ми відчуваємо лише тоді, коли ми є частиною колективу, — наприклад, такі почуття, як «колективне піднесення», яке Дюркгейм описував як соціальну «електрику», що генерується, коли група збирається і досягає стану єдності.
(Ви могли це відчувати, граючи в командний спорт, співаючи в хорі або під час виконання релігійних обрядів.) Люди можуть переходити з одного рівня на інший і назад навіть протягом одного дня, а завдання релігійних ритуалів у тому, аби витягти людей на цей вищий колективний рівень, дати їм відчуття прив’язаності до групи, а потім повернути їх до буденності вже зі зміцненим відчуттям належності до групи та сильнішою до неї лояльністю. Ритуали, під час яких люди співають, танцюють чи разом щось вигукують, особливо потужні.
Підхід Дюркгейма особливо помічний для розуміння раптових спалахів моралізаторського насильства, які стороннім можуть бути незрозумілі. Соціолог Альберт Берґесен у 1978 році написав есей під назвою «Дюркгеймова теорія “полювання на відьом” на прикладі китайської культурної революції 1966–1969 років».
Берґесен застосував теорію Дюркгейма, аби показати божевілля, що спалахнуло в Пекіні в травні 1966-го, коли Мао Цзедун почав попереджати про наростання загрози проникнення прокапіталістичних ворогів. У відповідь на це, щоб знайти і покарати ворогів революції, завзяті студенти сформували загони хунвейбінів «Червона гвардія».
Університети зачинилися на декілька років по всій країні. Протягом цього часу хунвейбіни викорінили будь-які сліди капіталізму, іноземного впливу чи буржуазних цінностей, які змогли знайти (чи уявити). На практиці це означало, що під підозру потрапляв кожен, хто в чомусь був успішний чи чогось досягнув, і багатьох викладачів, інтелектуалів та адміністраторів вишів було ув’язнено чи вбито.
Серед багатьох жорстоких рис Культурної революції були так звані «сесії боротьби», коли звинувачених в ідеологічній нечистоті оточували інші, принижували їх, знущалися і часом били, поки ті зізнавались у своїх злочинах, принизливо вибачалися і клялися стати кращими. Часом студенти нападали і на власних викладачів. Упродовж наступних кількох років десятки мільйонів людей зазнали переслідувань і сотні тисяч були вбиті.
Як же міг статися такий розгул самознищення? Берґесен зауважує, що в політичних полюваннях на відьом є три спільні риси: вони швидко спалахують, ідеться про злочини проти спільноти, а порушення, які призводять до звинувачення, часто незначні чи підроблені.
Ми додаємо до списку Берґесена ще й четверту рису, що обов’язково випливає з попередніх трьох: Страх стати на захист звинувачених.
Коли людину звинувачують публічно, багато друзів та свідків знають, що жертва невинна, але вони бояться що-небудь сказати. Будь-хто, хто стане на захист звинувачених, порушує виконання колективного ритуалу. Стати на бік звинувачених — це образа цілої групи, і це так і потлумачать. Якщо пристрасті та страхи достатньо потужні, люди навіть свідчитимуть проти власних друзів і родичів.
Чи допомагає Берґесеновий аналіз Культурної революції через призму робіт Дюркгейма пояснити бентежні події, що відбуваються у вишах з 2015 року і? Історично ці рухи кардинально різні: хунвейбінів підтримував тоталітарний диктатор, який заохочував їх до насильства, тоді як американські студенти зорганізувались самі і майже ніколи не вдаються до насильства.
Але є і спільні риси. Наприклад, обидва рухи започаткували студенти з ідеалістичними уявленнями, які боролися за те, що здавалося їм благородним ідеалом: реформування суспільства відповідно до принципів рівності. Аналіз Берґесена свідчить, що обидва рухи почались із «приголомшливого спалаху», слідом за яким відбулася потужна й стрімка мобілізація студентів по всій країні.
Він також наголошує, що потужна реакція часто спостерігається у відповідь на невеличкі дії, як-от імейл Еріки Крістакіс про гелловінські костюми в Єлі чи використання слова «шаблон» у листі Мері Спеллмен до студентки Коледжу Клермонт-Маккенна. Сторонні спостерігачі часто не могли зрозуміти, які ці два імейли могли спричинити рух за звільнення та засудження обох жінок.
Підхід Берґесена можна застосувати і до насильства в Коледжі Міддлбері. На відео головної акції студенти скандують, співають і часом розхитуються в унісон, аби не дати виступити Чарльзові Мюррею. Це дивовижний прояв дюркгеймівського «колективного піднесення», що створює атмосферу, яка готує групу до дій.
Дослідження свідчать, що завдяки синхронним діям на зразок співів та похитувань група стає згуртованіша, а учасники цих ритуалів стають фізично сильнішими для подальших дій. Можливо, насильницького нападу на професорку Стенджер і не було б, якби Мюррей поїхав одразу ж, а студенти не мали стільки часу на похитування та скандування в унісон.
Відволічімось на мить від студентів. Подивімося на тенденцію серед викладачів, що теж, здається, непогано вкладається в теорію Дюркгейма: використання відкритих листів із засудженнями. Викладачі намагаються залучити сотні інших викладачів, аби засудити свого колегу або вимагати, щоб академічну статтю відкликали (замість того, щоб елементарно її спростувати). Щось серед викладацького складу теж змінюється.
Ґреґ Лук’янофф — президент і генеральний директор Фонду прав людини в освіті (FIRE). Випускник американського університету та юридичної школи Стенфорду. Спеціалізується на питаннях свободи слова у вищій освіті.
Джонатан Гайдт — соціальний психолог, професор етичного лідерства в бізнес-школі Нью-Йоркського університету. Має докторський ступінь із соціальної психології, протягом 16 років викладав у Вірджинському університеті.
Переклад: Євгенія Кузнєцова